МОВНИЙ ВЕКТОР ПОЛІТИЧНИХ ЗМАГАНЬ В УКРООЛІГАРХАТІ

(від незалежності до "другого Майдану")

МОВНИЙ ВЕКТОР ПОЛІТИЧНИХ ЗМАГАНЬ В УКРООЛІГАРХАТІ

(від незалежності до "другого Майдану")

В 1998 р., завітавши перед черговими виборами до Одеси, автор відвідав установчі збори місцевої філії проросійського об’єднання «СЛОН». В понад мільйонному, традиційно російськомовному місті такий захід обіцяв бути велелюдним, однак гостей виявилося порівняно небагато й переважно – не таких, на яких розраховував оргкомітет. Замість аматорів «русского мира», зал заповнили українські активісти, які зірвали підступний задум русифікаторів. Облаштувати в Одесі черговий осідок російщення (тоді) не вдалося, проте… На її вулицях, у громадських місцях тощо все виглядало й звучало достоту так, ніби злощасний «СЛОН» не лише успішно провів своє збіговисько, але й устиг втілити в життя всі до останньої його настанови!

Цей епізод добре віддзеркалює загальну картину громадсько-політичних змагань довкола мовного питання в Україні. Маючи віддалене відношення до реальних проблем українського слова, на його подальше згасання такі змагання впливають слабо. Прихильники українізації вміють організовуватися й виявляти короткочасну активність в окремі критичні моменти, тоді як їхні численніші візаві є назагал пасивними й слабо організованими (почасти через відсутність реальної загрози їх мовному комфортові), проте доволі дієвими бізнесово, творчо й медійно. Перші завдячують окремими здобутками своєму активізмові, другі ж у прагненні зберегти статус-кво спираються на величезну силу інерції й, звісно, підтримку відомих зовнішніх чинників. При тому географічні й соціальні кордони між двома таборами з плином часу залишаються напрочуд стабільними.

В перші роки незалежності економічна руїна та ідейна дезорієнтація стали такими потужними імперативами національного життя, що на їхньому тлі не ходило про жодні активні змагання в царині мовної політики*. Адепти української ідеї сподівалися, що демократія й реформи дадуть їм змогу поступово розширювати свій куций попервах елекційний плацдарм, проте чергові вибори раз за разом виявляли сталість політичних уподобань територіальних спільнот. Еволюція відбувалася радше в іншому напрямку: партії «проукраїнського» спрямування потрапляли під контроль олігархічних угруповань і ставали бізнес-проектами – або ж опинялися на маргінесі політичного життя й відходили в політичне небуття. 

Президентські вибори 1994 р. продемонстрували можливість приходу на найвищу посаду людини, яка не володіє українською мовою, чим вивели на яв приховані до часу мовні негаразди новопосталої держави. Перший серйозний бій довкола мовного питання відбувся в рамках підготовки нині чинної Конституції України. Процес виявися затяжним, гостро конфліктним, нераз драматичним – у підсумку в 10-й статті документу був чітко прописаний статус української мови, як державної, підтверджений та конкретизований в 1999-му спеціальним рішенням Конституційного Суду. Проте після прийняття Конституції в країні не настала очікувана стабілізація – розбудова олігархату вже йшла повним ходом, перемелюючи в своїх жорнах найкращі заміри та сподівання. Потужніші гравці цинічно й сливе відкрито порушували десятки положень Основного Закону включно з його мовною складовою.

Основним фронтом боротьби за мову стала в цей період освіта – райвно й облвно бадьоро рапортували, що на підзвітних їм територіях 70…80…90% шкіл перейшли на українську мову навчання, що російських шкіл вже не лишилося зовсім і т. ін. Гуртові власники країни могли лише насміхатися над цими «досягненнями» українізації. Вони натомість будували медійні та шоу-бізнесові імперії, важливим чинником потужності та прибутковості яких була їх повна відкритість до неозорого російсько-есенгойського ринку. Ці крутелики швидко збагнули, що світ вступив в інформаційну еру, коли запорукою необмежених можливостей стає маніпулювання потоками інформації. З усвідомленням цих нових реалій сильно запізнилися українські активісти, які довший час продовжували, а нераз продовжують дотепер мислити категоріями окремо виданої книжки чи вдало проведеного телеефіру**. Відтак на цьому повороті нас обійшли з величезним відривом, якщо не відкинули геть на узбіччя!

В свідомості молодого покоління українців сформувалася стійка асоціація російської мови з блискучими «глянцями», розкрученими телешоу, попсовими «зірками», «елітними» ресторанами й тусовками, принадами неозорого віртуального світу тощо, а, відповідно, української – з зашуганою й закомплексованою «учілкою» в секондгендівських «обновках», дебільними рекламними вставками під час демонстрації російських серіалів та програмами новин, де диктори навперебій запевняють глядачів, що «все пропало»… Здавалося, при таких розкладах адептам російщення варто лише спокійно перечекати зо кілька років, допоки чергова комбінація на політичному кону дозволить юридично запровадити «двомовність» - із подальшою еволюцією ситуації за білоруським сценарієм. Але в них уже вкотре «не склалося»!

В 2002 р. низкою екс-комуністичних держав, включно з трьома колишніми «республіками СРСР» стали повноправними членами Євроунії. На старті декомунізації ці держави не мали видимих переваг перед Україною, тож їхній приклад наочно демонстрував, наскільки іншою могла бути українська доля, якби еліта нації керувалася власними національними інтересами. Звабливість цього прикладу посилювала та обставина, що саме тепер на політичному кону країни нібито з’явилися фігури можливих реформаторів… Але водночас Кремль визначився з наміром грати самостійну політико-цивілізаційну гру й почав вкорочувати поводки, на яких вів за собою союзників.

За таких розкладів особливого значення для проукраїнських сил набували ті чинники (прямо скажемо: доволі нечисленні), які окреслювали відмінність між Україною та Росією – й власна мова, безперечно, була одним із таких чинників. Тому публічна україномовність та демонстрування проукраїнських інтенцій перетворилися на відмітні риси єврореформаторського табору, елекційні угіддя якого на поч. 2000-х вийшли далеко поза межі Галичини, охопивши майже цілий історичний ареал традиційного українства. Тепер кияни, волиняни, подоляки, мешканці Середньої Наддніпрянщини тощо голосували синхронно з галичанами, хоча зазвичай і менш одностайно. Натомість Південь і Схід далі виявляли непохитну вірність проросійським силам, яку не спромоглася підважити навіть та обставина, що на поч. 2000-х їх улюбленців-комуністів грубо посунула на другий план відверто олігархічна Партія Регіонів.

Схожий процес відбувся й на Заході, де олігархічні «Наша Україна» й БЮТ майже розчинили в собі колись потужний Рух. «Родзинкою» тамтешнього політичного процесу стало зростання популярності правонаціоналістичного ВО «Свобода», яке активно педалювало мовну тематику, вбачаючи однак спосіб розв’язання мовних проблем радше в насадженні авторитарних засад, ніж в опануванні високих технологій національного відродження.

Тим часом московських аналітиків зачаровувала очевидна схожість між російськими та українськими краєвидами: тут і там – роздовбані дороги, скособочені «хрущовки» спальних мікрорайонів, знахабнілі «мєнти», олігархічна влада, російська мова на вулицях, російська попса в ефірі, російські зірки на телеекранах… Здавалося, що досхочу «обкуренные своей нэзалэжнистю» малороси вже цілком дозріли до того, щоб країну очолив керований з Кремля «авторитет», який розпочне відвертий демонтаж їхньої бутафорської державності. Ця зваблива перспектива так захопила уяву ідеологів «русского мира», що на президентських перегонах 2004-го вони почали надто цинічно втілювати в життя одвічний принцип КГБ – «опустить» свого ворога, перш ніж його знищити. У відповідь дістали Майдан. 

… Як забути підсвітлені юпітерами натхненні обличчя провідників Майдану, потужно підтримуваних велелюдною «помаранчевою» громадою! Цей образ ввів в оману багатьох світлих і чесних людей. Не вірилося адже, що діячі, які стрімко виросли до масштабів замало не дантонів і робеспьєрів революційного українства не мають ні виробленого плану відродження країни, ні, тим більше, волі до втілення такого плану в життя. Але не встигли розійтися по домівках «переможці революції», як заворушилися «реалісти», почалися нескінченні «договорняки» й щодалі то більше стали паношитися ті сили, які після Майдану мали би піти в небуття.

Величний задум Помаранчевої революції був приречений від того моменту, як її очільники вирішили уникати посуттєвих змін. Благо що народний здвиг вкотре не породив політичних потуг, здатних ЩОДЕННО підштовхувати реформи «знизу» - на авансцені далі тусувалися майже виключно олігархічні партії та блоки. Кадрова та інформаційна політика нової влади виявилися відверто провальними, а «діалог зі Сходом» звівся до того, що стратегічно важливі регіони були полишені в опіці антиукраїнських сил***. В стольному Києві за непорушного застою в україномовному секторі ледве не щотижня стартував черговий масштабний культурно-інформаційний російськомовний проект… І вже не знати чому, але чим більше загострювалися соціально-економічні проблеми та ставало явним фіаско В. Ющенка в якості лідера нації, тим частіше чули українці з його уст тиради й проповіді про національні цінності. Можливо, ці сентенції продовжували розчулювати декого з галичан, але в мешканців решти регіонів вони викликали цілком протилежні почуття.

Килимову доріжку для тріумфального сходження В. Януковича у найвищий фотель простелили самі ж його «помаранчеві» опоненти! За прямою вказівкою з Москви було призначено низку членів нової владної команди, включно з міністром освіти й науки Д. Табачником, знаним зі своїх проросійських уподобань та сливе тваринної ненависті до українства. Крім того, вперше за історії Укроолігархату його прем’єром стала людина, яка відверто не володіла українською! Під такі «новації» проштовхувалася «законодавча база» у вигляді регіонального статусу російської мови і, як вишенька на торті деукраїнізації України – сумнозвісний «закон КаКа», прийнятий із цинічним порушенням правових норм та «присмачений» обіцянками його авторів домогтися в ближчому часі законодавчого закріплення «двомовності».

Деморалізована гучною поразкою та приголомшена судовою розправою з частиною своїх лідерів проукраїнська опозиція довший час не знала, з якої ноги ступити. Непроведені за кращих для неї часів реформи тепер дозволили «регіоналам» швидко сформувати абсолютно керовану владну вертикаль, яка зберігатиме їм вірність до останнього подиху цієї політичної потуги. Внутрішні негаразди українства супроводжувалися дедалі частішими, цинічнішими, провокативнішими випадами кремлівського режиму, який демонстрував готовність до «остаточного розв’язання» української проблеми.

Луб’янка так і не спромоглася зрозуміти, що українці не є росіянами й у «роботі» з ними тактика «опускання» дає цілком протилежний результат. Тим часом «нагорі» паханський підхід «гаранта» до розподілу «смотрящих» над регіонами й ресурсними потоками викликав щодалі то більше невдоволення серед основної маси олігархів, а «внизу»… Непомітно дозріло нове покоління українців, які не встигли надто болісно пережити розчарування підсумками «першого Майдану», зате добре затямили, що народ є силою, спроможною змусити рахуватися із собою. Йшлося до «другого Майдану»! Деякі аналітики провиділи його не цілком мирний характер, проте реальний хід подій приголомшив геть усіх.   

* Зазвичай мовне питання постає на політичному кону «запакованим» у комплекс інших гасел та вимог, порівняно нечасто набуваючи самостійного політичного звучання. В Україні сталими супутниками «політичної україномовності» є ідеї суверенізації, соборності, європеїзації, ринкових реформ, а відповідно російщення – «євразійства», «братньої дружби з Росією», федералізації, «православності» тощо.

** Автор пригадує видавця-патріота з Дрогобиччини, який десь у сер. 90-х рр. щиро тішився тим, що йому вдалося «передати на Схід» 300 примірників книжки про (здається) УПА… О Боже, яке досягнення – цілих 300 примірників! Саме у той час, коли важка артилерія російськомовного медіа-бізнесу розгорталася для відкриття масованого «вогню по площах», ми тішилися окремим випущеним снарядом!!!

*** У розпал «помаранчевих» подій, коли постала реальна загроза розколу країни, на одному з прихильних до проукраїнського табору телеканалів було розпочато серію прямих діалогів між представниками східних і західних регіонів. Ефективність саме такого формату можна оспорювати, однак безперечно це був крок у правильному керунку, проте… Все миттєво припинилося, щойно елекційна перемога В. Ющенка стала доконаним фактом! Відпала потреба в діалозі? Не стало проблем для обговорення?.. Так чи інакше, різні відлами українства продовжили варитися кожний у власному соку, гіркі наслідки чого ми вповні скуштували в 2014-му.