МОВНА СКАРБНИЧКА Любови СЕРДУНИЧ

Мовна скарбничка Любови Сердунич

«Єднає єдине» (Монофони, тавтограми, алітерація. Поезія і проза на одну букву). –

Харків: Укр-Паблишер, 2025. – 180 с.: іл.; Житомир: Бук-Друк, 2025.

Нарешті у прохолодну квітневу днину можу прочитати книгу Любови Сердунич «Єднає єдине». Любов Андріївна – вчителька рідної словесності, редакторка періодичних видань і багатьох книг, членкиня НСПУ, НСЖУ, Національної спілки краєзнавців України та ВТ «Просвіта», а ще – авторка 28 книг українською мовою.

З цією тендітною інтелігентною пані, досвідченою письменницею із Хмельниччини ми познайомились у Коростені, на фестивалі «Просто на Покрову». Вона відразу здивувала всіх присутніх оповіданням, у якому всі слова починались на букву «З». Так ніхто не писав і не пише! – зауважили знані гості і писаки-любителі.

І справді, спробуйте придумати змістовне речення на будь-яку букву нашої абетки, використовуючи слова, які починаються лише з неї! Вийшло? Отож! А у пані Любові – вийшло.

Любов Андріївна розповідає, що ця книжечка могла вийти 25 років тому, але вона постійно наснажували інших авторів на подібні твори, а ще редагувала тексти, ретельно добираючи слова й оновлюючи їх. Ось чому лише у грудні 2025 року вийшла друком її книжка «Єднає єдине», а другий випуск – у лютому 2026-го.

• Єднає. А як може бути інакше? – здивуєтесь ви. І справді, в наш час тільки завдяки єдності завзятих патріотів та простих людей тримається все і тримається наша країна.

Читаю абетку творів-монофонів, у яких усі речення складаються зі слів на певну букву, і мені кортить поділитися з вами, наші любі читачі, шанувальники мови та мовознавці, найкращими думками і словами, які відшукала авторка у глибинах своєї пам’яті, книгах та енциклопедіях. Видно, що вона їх читала не раз, уважно добираючи слова та створюючи нові, серед яких ви знайдете новітні імена, віднайдені давні й написані з великою любов’ю до України та рідної мови.

Хоча, можливо, не всі оповідання мають глибокий зміст, але ця книга стане справжньою знахідкою для багатьох учителів, мовознавців, шанувальників солов’їної та тих, хто щиро любить і цікавиться українською мовою. А творів тут – навіть більше, ніж самих букв у нашій абетці: 64!

Авторка пише про свою збірку: «Кожен твір цієї книги – це словесна мозаїка. …Тішишся – млієш, мрієш, малюєш! …Словогра, звукопис. Це – світ мовної дивовижі!». «Букви, наче квіти, а поєднання їх – мов барвисті букети».

Тож  не дивно, що одним із перших читачів зустрічає вірш «Арійська абетка» із сімнадцятьох віршованих рядків. І одразу за ним завдяки твору «Аборигени Аратти» поринаємо у нашу минувшину. У ньому Любов Сердунич постає як справжній історик та просвітниця, хоча просвітниця вона – у кожному творі. І третій твір на букву «а» – це «Автори, актори…». Цікавий!

В оповіданні «Брати-будителі» є цілий перелік чоловічих і жіночих імен, які починаються на букву «Б». Зауважте, з якою любов’ю авторка називає їх, воскрешаючи із сивої давнини найкращі імена! «Богинями були Бажана, Берегиня, Благовіста, Богосвята, Богуслава, Божедана, Борислава, Братомила…».

Пані Любов дарує нам чудові рядки своїх роздумів: «Багата Батьківщина бурштиновим безмежжям!»; «Бог бариг – бабло»; «Богові брешуть безбожно»; «Бабусям бракує базару»; «Білі бинти були багряними»; «Брат брата боявся»… У цих простеньких реченнях – мудрість життя, перевірена часом і самою авторкою.

В оповіданні «Володарка весна» знаходжу мовні перлини, відмінні від тих, які чую зазвичай на Поліссі. Вітровій пані Любов називає «вітренником», «веснограєм», відроджуючи наші давні слова. «Весніється весновій» – пише вона. «В Вишневому висілку всі вихорошувалися… Всі вдягали вінтажне вбрання, вишите виноградом, … восьмикуттям, вінцем…». «Весну віншує, вітаючи в’язаном, вільний вітер Вкраїни».

У творі «Відання – вершина» читаю вельми важливі вислови, які раджу читачам цитувати: «Вже віє вереснем вічности», «…волієш впіймати вітер – винайдеш вітряк». «Вкраїну врятує волосина»…

А ось цікавинки з оповідання «Голуби»: «Гарно! Гожа година!»; «Гаїнка голінеба готує гербарій»; «Гуркоче гомін грому»; «Голубина грація – гордовита, галантна!»; «Гостинні господарочки готують голубам гостинці»; «Голубочки голубилися»… Уявили, скільки любові у цих двох словах?!

Твір «Ґречність, ґанджі…» захоплює численними фразами на, здавалося б, рідкісну букву «ґ», однак у цей твір напросилося аж 268 слів!

Любов Андріївна багато мандрує, і не тільки рідною Хмельниччиною. Щоб потрапити на фестиваль у Коростень, їй доводиться їхати п’ятьма пересадками автобусами, електричками, попутніми… Тож не дивно, що одне з її оповідань має назву «Дорога додому, до дії, до дива». Жанр цього великого твору – діалог-дискусія, як зазначила авторка. Для головних героїв розповіді вона вибрала імена Дан та Дзвінка (Дзвенислава). «Дорогою добре думається» – пише пані Любов. «Держава досягне досконалости, дійшовши до давніх джерел».

Не зважаючи на невтішні роздуми про нашу долю та державність, вона міркує про добро:

«Долоньками до добра, душа до душі», «До душі – далечінь!», «Дія дає думці дух», «Джерельний дзвін до душі», «Думками – до дів, душа – до див!», «Дорослішаючи, дитиніємо» – міркує та тішиться чудовими словами авторка. Нарешті «душа до душі дійшла».

На букву «Е» в неї вималювався етюд-есей «Емма – екскаватор». Авторка починає його епіграфом «Ерудиція – епіцентр емоційного его», налаштувавши читача на розмову, серйозну й не дуже, про журналістську ерудицію в різних питаннях, обізнаність, начитаність, а ще – сміливість журналістки Емми.  

У монофоні «Єднає єдине: єдність» знаходжу риторичні думки, які спонукають до роздумів: «Європейське єство єдине?», «Європейська єдність є?», «Єпископ єрусалимський єднає?». І твердження авторки: «Є ємності ємкі: Євросоюзом єдиним». Монофон про єдність авторка починає зі згадки про Єву. «Є євангельська Єва», «Є Євине єство». Читачам це може видатися грою слів, але ця «гра» має глибинний зміст.

«Єднаймося, Євменівко, Ємільчине, Єристівко, Єрків, Єрки, Єрківці, Єпанчене, Єрчики, Єгорівко, Єфимівко, Єлизаветівко, Євминко, Євдотіє, Ємилівко, Єнківці, Єньки, Єньків, Єнакієве, Євпаторіє..!», «Єднаймось, європейці: Єви, Єфими, Єфимії, Євгени, Євгенії, Єфросинії, Євдокими, Євдокії, Єремії, Єлизавети, Єрмаки, Євграфи, Єльці, Єлисеї, Єфреми, Єгори..!» – закликає пані Любов.

Оповідання «Життєдайна Жива» починається так: «Жевріла жаринка життя… Жито – життєдайне… Жива – живлення життя… Жерці – життєлюби життями жертвують». Із 905 слів, поєднаних авторкою у речення, цитую найкращі, які можуть слугувати крилатими висловами: «Жиймо жагою життя», «Жертовність – жагуча життєлюбність», «Жевріють жаринки жовтозолота», «Жайворонок живить жили живим», «Житимуть життєлюбні жінки: Жаданки (Жданки), Живодари, Живосили, Житомири, Житославки, Життєлюбки, Житянки… Жіноча жага життя – життєдайна!».  

Усі ці імена, як і чоловічі, котрі пані Любов згадує у творах, не вигадані, а давньоукраїнські і суть їхня чудова. Хочеться вірити, що життєдайна жага до життя переможе. Вона перемагатиме щодня нашу пасивність, апатію та сили зла, доки ми живі.

Наступна замальовка-звукопис має назву «Зайдам – зась!». Її головний герой – Зоремир.

«Зайди заборонили звичних Заславів, Звениславів, Звонимирів, Злотанчиків, Збиславів, Злотоданів, Зореглядів, Здравків, Зоремирів, Зварів, Златославів, Златоустів, Зв’яг, Зореславів, Зорянчиків…». «Зайди звабили Золотунь, Збиславок, Зоринок, Златославок, Забав, Звениславок, Звонимир, Зореславок, Зірок, Златусь, Зорянок… Заполонили землі заморськими Захаріями, Занями, Зенонами, Зиновіями, Зосимами, Зоями, Зинаїдами, Зофіями… Злагоду, затишок замінили зневірою… Заборонили Зільник: Зеленосвяття»; «…заповідники зробили звалищами, заполонили західні землі, запорізькі. Затуркали, заполячили, замосковили».

Проте після сторінки жалів авторка знаходить у собі джерела оптимізму:

«Завесніє – заяріє знову знедолена земля запорізька, заспіває західноукраїнська, закарпатська, зазоріє, зазерніє. Збудеться зворушлива злука земель!», «Зцілимо захоплені землі!», «Згуртованість – запорука. Згуртуємося – зможемо, зберемося – зробимо! Зрозуміймо: забаритися – загибель. Збережімо здоров’я землі! Знаймо: зможемо зараяти!», «Закінчиться зловісне змосковщення! Зазоріє знову! Заукраїниться земля, зацвіте!».

Ці життєствердні вислови дарують читачам надію. Сподіваймося, що так і буде!

Навіть на букву «И» пані Любов знайшла аж 102 слова, із яких сформовано текст «Инший – инакший». «Идол Илліч – инший», «Иноді ирстени игнорують», – пише вона. Ось так і написала невеличке оповідання, згадавши ирій, инбирівку й инші слова на «и».

Далі нас чекають «Інтерпретації історії».

«Існує ілюзія існування, істинне і ілюзорне», – читаємо в одному з перших речень. «Інститут історії ігнорує істинних істориків, ізолює»; «Існує імперія іродів»; «Ідея ізродиться із іскрини!»; «Ісусизм – інтернаціональний?»; «Іноземні імення інтригують»; «Інтелект – інтуїція історії», «Іскорко істини, ілюструй історію», – вибираю для вас важливі цитати для роздумів. Тут і інтерв’ю «Інтернетне» на букву «і»!

Літера «Ї» знакова для української мови. Її побутова назва – «ївка». Авторка назбирує до своєї скарбнички аж 188 слів на «ї». Щоб зрозуміти, про що «йойкають йотки», наведу звідти кілька цитат: «Йакийсь йералаш!», «Йойкання йолопів», «Йєвропою йоштаються йуркі йеРВЕї»… А далі пані Любов із читачами міркує про те, «Йака йанголянка йавилась Йарополкові!».

Твір «Їмо, їмося…» спонукає нас задуматися про їдь, їдливість, їство та багато чого життєвого і… безжиттєвого: про голодомори…  

Два твори на букву «Й»: вірш «Йотоване» і прозовий «Йойкають йотки» із нерідко штучно створеними, але не безпідставно, – це і розповідь, і описи, й роздуми. І, звісно, пізнавальні, як і всі.    

Оповідка Любови Сердунич «Квітуча країна» щедро квітчана словами. «Квітучі краєвиди – краща картина країни», – пише вона в епіграфі. «Кидай карцер кімнатний!», – закликає авторка  пропонує читачеві надихатися квітневою красою природи. З особливою любов’ю письменниця оспівує калину: «Калиновий квіт – ковток кохання»; «Квітнуть кошики калиною»; «Красується калина коло криниць, колись красуватиметься кетягами»…

«Квітуча країна – колискова кохання»; «Краснописно квітує коханий край»; «Квітне країна коштовним камінням: квітінням»; «Каштаново квітує княжий Київ»; «Краса квітучих київських каштанів казкова! Кучерявляться кручі»; «Кожна квітка красива, кожна красуня – квітникарка!», – цитую вдало підібрані слова і милуюся красою рідної мови, великою любов’ю авторки до неї та працьовитістю письменниці. «Краєвиди краю – казкові!»; «Красуються котики красноталю» (красноталь – червоний верболіз, підказує мені Всесвітній розум). «Край кам’яного кар’єру квітне кардамон»; «Колодяжне красувалось колодязями»; «Кожен куточок країни красивий», – визбирую перлини слів із оповідання, яке за жанром авторка доречно назвала картиною.

Назва наступного монофону говорить сама за себе – «Люблю!». «Літам – летіти, людям – любити!», – пише Любов Андріївна. І я радісно причащаюся живого, животворного, життєдайного слова й нанизую зоряні перли в разочок намиста. Ви тільки послухайте:

«Лісовик леліє ліс», «Легенди люблять людей, люди – легенди», «Любов – ляклива лань, легкий лабіринт!», «Люди люблять літати», «Ласкавий, лагідний любові лет!», «Люблю любити, лагодити, личкувати, ладнатися!» – пише пані Любов. «Люблю лагідною любов’ю Львівщину, Лебедин, Ладісне, Любавине, … Лагодів, Любочинці, … Ладове, Лучини…».

«Літератори – лише літописці?» – вихоплює моє уважне око. – «Людина – лукава личина!»; «Ладнуймо лагідну люстрацію ленінцям, ледарям, лайдакам!»; «Любімося! Ліпший лікар – любов!», – радить письменниця. «Літні люди люблять ласку»… Відчуваєте? Вони – «літні» – мислить авторка книги.

Рядок із оповідання Любови Сердунич «Летять лелеками літа» надихнув і мене на поезію.

«Летять лелеками літа»*,

А я чекаю і веснію.

Життєва істина – проста,

І я промінчику радію.

І все, що маю на душі

В ясну й нелагідну погоду,

Я переписую в вірші

Й найкращі віддаю народу.

І думка лагідна, свята

Прилине хай з самого Раю.

Летять лелеками літа,

А я – веснію і зростаю. (* цитата із твору Любови Сердунич)

А ось коротенький вірш самої авторки із глибоким філософським змістом:

Мозок – мовчун.

Може, мовчан…

Маєш мацу –

Можеш мовчать?..

Марно мовчав!

І найкращі вислови із «Матриці майбутнього»: «Мова – мірило матриці, … могутня магія мольфарів»; «Мова – мріяний мир, милозвучна мозаїка», «Милуймось, мов малям! Множмо!», «Мова – мовби мамина молитва», «Москаль мовчком морив мову», «Мовчання – мистецтво?», «Мандруймо між минулим – майбутнім», «Мова – моя метрика», «Материнська мова – мікросвіт маляти», «Мовою муза мужніє», «Межі могутности мислі: мужнію, множу, мрію, мислю, можу!»… 

Пишучи монофон, важливо не лише підібрати слова, а й поєднати їх змістом. У новелі «Нажитися, набутися…» Любов Андріївна розповідає нам історію Новомира та Надії. Сюжет розгортається перед війною та у дні сучасної війни.

«Нині ненависть – норма. Неповага – нижче нуля!», – бідкається Любов Андріївна вустами персонажів. «Несформованість нашої нації – наслідок неволі, навіть неволення», «Напівсонний нарід – наче набрід»…  

Проте коли Новомир «нарешті назорив Надійку» і у них «невдовзі народилось немовля», світ для них заграв новими барвами та сповнився іншими сенсами. «Неймовірні назичення, наміри… Неможливо натішитись!».

Наприкінці оповідання я втішаюся словами, які несуть надію:

«Напророчимо нашим нащадкам найкраще!», «Наречемо низками найкращих намистинок!», «Нам необхідно надивитись, навидатися, нажитися, набутись», «Наше небо – найкраще, найніжніше, найнашіше!». І наостанок авторка бажає нам «невичерпного натхнення», «нескінченности нашого неба», «надиху» і «найщасливішого нам новоліття!».

Образок «Ох осене!..» – це справжня ода осені! А в монофоні «Осмислення, ословлення» пані Любов освіту називає «особистим оберегом» людини. «Освіта, обдарованість – основні очерти», – стверджує вона, а окупантів називає обездуховленими, оскаженілими, очманілими та одурілими.

У повістині «Прийдешнім про пройдешнє» авторка нагадує нам про природну віру наших пращурів, їхні традиції та ймення дохристиянських богів. «Предки писали писанки: перші письмена, послання прийдешнім поколінням», «Пам’ять повниться!» – пише вона.

У своїх творчих дослідженнях пані Любов згадує Праву, Пекельника, Перуницю, Полазника, Попутника, Полеля, Польовика, Полудницю, Перелесника, Привида, Попелюха, Переплута, Позимника, Припікала та інших богів, у які вірили наші пращури.

Цитую чи не найкращу частинку діалогу Предслава та Півторака, героїв оповідання:

«Полюбімо правду! Правда – превишня!», «Проповідуй правду – поклик предків підживлятиме пам’ять!», «Подвижницька праця принесе плоди: правда переможе!»… (Якби ж то так було у всьому! – міркую я), «Перо повинно пекти папір!»; «Пиши правдиво, передай поколінням про перемоги, поразки, пам’ять, пісню, про праведних предків», – радять письменникові його друзі й радить нам Любов Сердунич.

Рятівним рішенням від багатьох негараздів Любов Андріївна вважає роботу. Про це йдеться в однойменному монофоні «Рятівне рішення». «Робота – репетиція раювання», – читаю епіграф.

Авторка починає розповідь із розвінчування радянщини. «Руйнівна радянщина: розверстка, розкуркулення, репресії, розстріли… Розстрільні роки. Родилися – робилися рабами», – констатує вона. «Рід, родину роздягнено, розтягнено радянськими реформами… Ревно ремствуємо, рідко радіємо, рідше радимося, рідко родичаємось…». Порятунок від цього – «рух: рушій, розвиток, радість». А я додам словами авторки: а ще – взаємодопомога і загальнонародне єднання.

«Ріднокрай – розрадник!», – пише пані Любов. Там «райською рапсодією розцвітають ранки, рідні роздоли»; «Розпочни ранок радісно!», – радить вона й героїня її твору. «Раночку, розродися радістю!». У бурхливому потоці речень знаходжу ще одну вартісну перлину: «Розкошую роздумами». Роздуми – це таки розкіш у наш час. «Романтичний розум рятує», «Роль розуму – рушійна!», – справедливо висновує пані Любов. І заклик: «Рушмо разом рашистський режим!».

«Рятунок родинною роботою – рятівне рішення! Робота, розмова, роздуми – різнобічний родинний розвиток, розкіш… Рокоче роздумів ріка. Роєм рояться райдужні розмисли!». «Ра-дій!», «Радіймо рокам. Розхмарилося!» – завершує розповідь Любов Андріївна.

Зізнайтесь, хто має вірш зі ста тридцяти чотирьох слів та тридцяти двох рядків на будь-яку букву абетки? А в Любові Андріївни є: на «с». Хто спробує повторити маленький мовний подвиг, написавши подібну цікавинку? Як її поезія «Сімнадцять спазмів, стимулів, спонук».

«Спалахи спогадів, сповіді спека –

Стусове слово, суцвіття Сенеки. (…)

Сорому ступінь – се совісти степінь…», – цитую найкращі, як на мене, рядки.    

Наступне оповідання-монофон – «Словини». В ньому йдеться про нещасливе сватання. «Словини» означає «дати слово».  

«Середина серпня. Спасівка. Сусідський Саливон Степанович Стрибайло сподобав старостівну: Соломію Сильвестрівну. Саливонові сорок, Соломії – сімнадцять». Це початок сюжету. Смакую Слово, читаючи назви сорока сімох наїдків щедрого столу, люб’язно «накритого» майстринею життєдайного слова, нашою авторкою.

«Серця співають солодку сагу», – пише вона. «Сам Сильвестр Самсонович – святобливий, сердечник, староста, сидів супроти сватальників». Аж раптом «сутичка сталася сама собою». Свояк Сидір обізвав старосту самолюбцем – і почалось! «Слова сіялися, скакали, сміливішали, сипалися, скипалися, схрещувалися, скубалися, смикалися, скреготали, сіклися, скублися, смикалися, скреготали…». «Сватальники сливе сторопіли», адже «словини – се святіше святого».

Споночіло. Гості розійшлися, так і не породичавшись, а Сильвестр Самсонович заснув, сидячи, і наступного ранку не прокинувся. Так скінчилося сватання для нього.

У «Стусовій самості» вибираю найкращі слова, сповнені філософії, мудрості та надії. «Слова – се сокровення, святині серця», – вважає пані Любов. «Створи себе сам!», – відлунює в її рядках голос Василя Стуса. «Серце солов’єм співає Славень», «Створи сонячні сонети, спалахни сокровенням!», – надихає нас письменниця. «Стало слово свічею, сполохало смерть!.. Скресли сніги!», – торкається душею і проводжає спомином вона світлий образ Василя Семеновича.      

 «Тяжке терпіння творить тятиву!» – читаю мотто до «Тонкощів третього тисячоліття». «Тягнеться теплий травень», – починає розповідь авторка. «Така теплінь! Травень – тантричний танок Терпсихори…»; «Та… таки торкнуся тонких, трагедійних тем», – попереджує пані Любов і згадує: «Твори Тарасові – такий трем! Тоталітаризм травив такі твори»; «Таврована Таврія – терновою трояндою»; «Терори тривають тисячоліттями!»; «Тварюки толерастичні тримають тривалий тарифний терор!»; «Тихо. Тишу тримає туркіт»; «Тиснуть тумани тривог»… Але ми, «тратячи твердь, тримали твердині», – пише про минувшину пані Любов.

«Таланить трудящому талантові», – впевнена вона. – «Таїна творчости тішить». Особливо, як «танцюєш територією терору». «Тіні третього тисячоліття товчуться теренами, тільки ти толерантно терпиш»; «Тримати темп – титанічний труд!», – чудово знаємо і ми, й авторка книги.

«Тіло – тлін»; «Танцюючи, топчеш тугу», – філософствує пані Любов і наостанок тішить нас ліричними роздумами: «Тіш тіло травами… Тримайся теплих тілом та турботливих. Тіні тайн – такі тремкі!». І завершує розповідь закликом: «Тримаймося традицій!».

В оповіданні «Уляна Удатна» йдеться не тільки про Уляну Удатну, а й про удатну Україну.

«Угледіли: Улянка Удатна уродилась учителькою: усякчас учиться чомусь, учить усіх».

– Учись успішніше! – Улянка учням. – Учитуйсь уважненько.

«Уляна Устимівна – уже учителька, улюблениця учнів», «Учителька ув усьому уособлює Україну», – читаю далі. «Уп’ялось ув Улянину уяву утвердження української України», «Учорашня Україна усяка: ув’язнена, убога, усепокірна, усеприймуща», «Українці утікали у Угорщину, ув Уругвай, у Улан-Уде…», – плаче душа моя разом з авторкою.

«…Ув ув’язненні України – ув’язнення умів Українців», – вважає Любов Сердунич, проте вона зовсім не збирається впадати у відчай.  «Уся Україна уславлена», – впевнена вона та її Уляна Удатна. – «Упірнаєш ув усесвіт, усвідомлюєш унікальність українців». І потрібно їм, на думку авторки, «унести ув уми усе українське, улагодити, узгодити, уодностайнити! Українізувати університети, училища! Учитись українськости удома!».

Авторка й Уляна щиро вірять, що «усе увінчається успіхом», «утверджуючи українство, утвердимось, ущасливимось усі!», що «уможлививши усі умови, умогутнимо Україну, утвердимось ув Усесвіті!», як пише пані Любов.

«Урозуміймо: ув Україні удосталь усього!»; «Усе увиразнюється ув Україні», «Україна – уособлення Усесвіту». А «упирів – утришия ув усипальню!», бо споконвіків якимось дивом «усі ухитряються урвати у України україн». «Утверджуймо українство ув усьому! Українська уява Усесвіту – унікальна», – вважає пані Любов. «Утримаймось ув Україні! Утримуймо Україну! Удосталь утікати! Удосталь умирати!»… «Утвердімо урешті Україну – українською!» – закликає і просить нас пані Любов, і я прошу доленьку і молю Бога, щоб так і сталося.

У «Фіолетових фантазіях» авторка розгорнула цілу «філологічну феєрію». «Фестиваль фіолетових фантазій – фактично феномен», – пише Любов Сердунич. «Флешки фотофільмів, фотофільтри… Фейсбуківці – фантастичні фахівці». Кількома словами так майстерно авторка  занурює читача у світ мрій, спогадів і реальности. «Фокусуйся, фейсбуківцю, фестивалити!», – закликає Любов Андріївна всіх небайдужих, насамперед – митців, шанувальників думки і слова, згадуючи, мабуть, і свої фестивалі, літературні премії та відзнаки, яких у її житті було немало.

«Хата хвалена хлібом». Від назви оповідання віє сакральним, життєдайним теплом. Такі розповіді хочеться читати, перечитувати і наснажуватись живильною силою слова.

У простих словах та реченнях знаходжу природну мудрість, притаманну українцям.

«Хвалять хату хазяями», – пише пані Сердунич. – «Хазяїн – хваленик: характерницький хист, хвацька хода». «Хтось хоче хутірської хатини», а «хліборобам хочеться хліба».

Читаючи, натрапляю на ліричні відступи: «Хизуються хазяйки, хваляться хризантемами»; «Холодочок ховає хату. Хороше!». Бо «хата – хранилище, хран». Бо «ходжу Херсоном, Хмельницьким, Харковом – хочеться хати!», – пише авторка.

З особливою любов’ю згадує майстриня слова різні краї України, згадуючи їхні чесноти:

«Харизматична Харківщина; хитромудра, хвальна,… хазяйновита, хитросплетена, хлібна Хмельниччина; художня, хвалена, хмільна Хмільниччина; химерна, хитра Херсонщина, … хороша Хорошківщина… Хоробра Хорсова Хортиця…».

«Хороше хореяться хризантеми. Хочу хризантемної хурделиці! Хочу художнього хоку (хайку): хитросплетіння харизми!», – пише пані Любов. Від такого тексту стає тепло і хороше на душі. «Хвала хорошим хазяям, хлібосолам хмільничанам, хмельничанам, хорольцям, харківцям, храпатцям, хатківцям..!». «Хвала хлібові, хаті, хазяям, хліборобам!», – завершує Любов Андріївна свою розповідь, сповнену тепла і жаги життя.  

«Цар, цісар, царина, царівна… Квітка Цісик...» – перші слова, які згадуються мені на букву «ц». «Цінності цивілізації» – так Любов Сердунич назвала своє наступне оповідання.

«Цей цар – цабе?», «Ця цитата – цунамі!» – смакую словами. «Царьок – цар циніків!»; «Цивільна церемонія – це цілюща цілісність цивілізації. Цікавинка церемонії – цимбали».

«Царгородський церковний церемоніал – цирк! Цегельна церква, ця цікава церквиця, – цариця! (…) Церковний цирк циркулює! Царство церков!..». «Царство цифр. (…) Цікавишся ціною цивілізацій?», – смакую філософію авторки.

«Церковники циндрять цінності цілеспрямовано». «Цінуй цивілізаційні центри! (…) Цінуй цивілізації цитадель!», – завершує цю замальовку пані Любов.

Вибираю найкращі слова з розповіді-роздуму «Чесноти чи чорноти?». Ось вони: «Чи чистий чин чиновника?», «Честь чи честолюбство?», «Чахне чуйність», «Чужинство, чвара – чумою», «Чумаки чваняться. Чим?», «Чи чесний чекатиме чиїхось чеснот?», «Чекаю чесних, чарівних часів», – пише авторка. І ще запитує читача: «Чи чекає час?».

«Чого чекаєте, чухраїнці? Часу «Ч»? Чи часу чужих чинінь-чинів?». «Чуєш, чухраїнцю, частіше читай! Читання – чарівне, чудодійне чистилище чакри», – радить письменниця.

«Чубимося – чахнуть чакри, чезне чар, чучверіємо». «Чуйся частиною чогось чудовного».

Назва наступного оповідання інтригує: «Шукай Шевченка!».

«Шаноблива Шевченкопоклонниця», як іменує себе пані Любов Сердунич, переконана, що «Шевченків шлях – шляхетний». «Шанувати Шевченка, Шашкевича, Шухевича – шляхетно»! «Шаленіють шовіністи, шпигають швенді», проте «шириться Шевченкіана». Великого Тараса шанують усі, у тому числі Швеція, Шотландія, Швейцарія... «Шануй Шевченка, Шугая, … Шкурата… Шопена, Шафарика». Бо вони того варті. Однозначно!

«Шанувати Шевченка, Шашкевича, Шухевича – шляхетно». «Шевченківський шкіц – шарада, штовхан, шпиль, шабля, шедевральний шедевр!», – пише авторка у своєму шкіці «Шедевріада»,

«Щемне щастя». А й справді, воно щемне, – скаже вам не один українець.

«Щастиславові щемиться. … Щасливець щулиться Щастимириної щічки щіточкою щетини». (…) «Щебетуха щулиться, щасливо щебече».

Щирозлотого щастя! Щасливтеся! (...). Щедруйте ще, щебетунчики! Щасливого щодення! – бажають юнакам і юнкам люди. Читаючи такі слова, і сам проймаєшся ними, долучаєшся до юних і стаєш щасливішим.

Навіть букві, якою не починається жодне слово, а й йому (м’якому знакові) авторка вділила увагу. Як? Окремим твором! А почитаєте, якщо придбайте цю дивовижну книгу!

«Юрмиться…». «Юний Юрчик – юннат. Юрась – юнак. Юрмиться юнакова юність».

«Юрмляться ювковецькі, юганівські, юрченківські, южинецькі, юшковецькі юнаки, юнки», – пише пані Любов, а мені згадуються щасливі зимові вечори і теплі травневі дні, коли після останнього дзвоника ми з однокласниками ходили алеями вулицями, виспівуючи репом «Ой на горі два дубки». Незабутні моменти, бо юність – пречудова! А що згадується вам, дорогі читачі?

«Ясниться ясниця. (…) Ясмин ясніє яв’ю, яр ялиновий. (…) Яка яскрінь Ярила, як яскраво! (…) Ясніємо, яріємо, як янголи!». Так починає пані Любов оповідання «Ясоччина ярінь».

«Ясне явище Ярилове», «Яснюся, як янголятко!», – читаю в оповіданні.

Авторка захоплюється красою наших давніх імен і воскрешає їх для читачів.

«Які ясноголові Явдух, Ярема, … Яролюб, Яромил, Яромисл, …Ярослав, … Ясногор, Ясь…», «Які яснозорі, яснолиці Ява, Явдуха, Явина, Яворина, Ягілка, … Яровида, Яродана, Яродара, Яролеля, Яромира, … Яромисла, Яросвіта, Ярося, … Ясновида, Ясногора, Яснозора, Яснолика, … Яснослава!»! «Якими якостями, Ярошику, явишся ясочці?», – запитує вона.

Від цих ясних, яскравих слів вияснює наша дійсність, бо людина, як і її душа, завжди прагне хорошого, світлого, чистого.

У цих словах живе велика любов авторки до слова, а ще – її працелюбність і надія на майбутнє. Шануймо і цінуймо таких авторів, як Любов Сердунич, бо наше нелегке життя – це тло, на якому ми вишиваємо свою долю.

Щиро дякую авторці книги за її дивовижний словесний дивосвіт, із любов’ю вимережений буквобарвами, який спонукає думки до праці і наснажує нас життєдайною енергією та силою рідного, яскравого, духмяного, незабутнього, цікавого та значущого слова.

                                                                                                   Ганна Ленок,

поетка, майстриня