Мова чи діалект: проблеми розмежування

Роздумуючи над проблемами української мови, майже ніхто з її адептів не зауважує, наскільки важливою для розуміння цих проблем є складність та неоднозначність мовно-діалектних стосунків. Йдеться не про стосунки між літературною українською та її власними діалектами (тут особливих проблем, начебто, не існує), а про статус української в більш широкому лінгвістичному континуумі. Цю ситуацію необхідно добре розуміти, тому її розглядові на "нейтральних" прикладах, мусимо присвятити більше місця та уваги, ніж це робиться зазвичай.

На відміну від діалектів, які постають майже завжди суто природним шляхом, національна мова початково є проектом, який втілює уявлення певної верстви населення чи навіть обмеженої групи осіб про бажану або "правильну" форму мовлення. Відомо, що при проектуванні мосту, автомобіля чи комп’ютера одне і те ж проектне завдання, хоч як докладно розписане, різні проектанти можуть по-різному втілити в життя – з національною мовою схожа справа. Хоча її творці, як правило, добре усвідомлюють потребу створення єдиної мови, з різних причин їм не вдається звести докупи свої погляди. Тоді національна мова постає одночасно ніби в кількох іпостасях.

…Допоки Норвегія перебувала під владою данців, городяни та освічені верстви її населення послуговувалися місцевим діалектом данської мови. На поч. ХІХ ст. країна, звільнившись з-під данського верховенства, почала перейматися проблемою свого мовного суверенітету. Більшість інтелектуалів воліли розвивати в якості національної мови згаданий діалект – так постав ріксмол ("мова держави"). Його адептам протистояла нечисленна, проте активна група опонентів, які вважали такий підхід зрадою національній самобутності. Філолог-самоук Івар Осен, вивчивши народні діалекти переважно Західної Норвегії, запропонував свій варіант національної мови – ландсмол ("мова землі", або ж "селянська мова"). В палку полеміку довкола "вибору мови" включилися філологи, літератори, журналісти й державні інстанції. Остаточного вибору не зроблено дотепер, як не сталося й очікуваного синтезу обидвох проектів. Поточне норвезьке законодавство, змінивши назви національних мов, відповідно, на букмол та нюношк, змушене визнавати їхню рівноправність.

Приблизно одночасно з норвежцями проблема національної мови на весь зріст постала й перед греками, які на поч. ХІХ ст. щойно здобули державну незалежність. Знаний письменник та публіцист Адамантіос Кораїс зажадав очищення мови від стихійно запозичених "варваризмів" та повернення до класичних старогрецьких витоків – запропонована ним кафаревуса на довший час стала офіційною мовою держави, церкви та літератури. Паралельно стихійно розвивалася димотика - мова широких верств суспільства, до якої дедалі активніше зверталися журналісти, письменники, освітяни. Зрештою в 70-х рр. минулого століття держава офіційно відмовилося від кафаревуси, однак до тих пір відчутного впливу останньої встигла зазнати й сама димотика…

Північ і центр Індостану є ареалом поширення макромови гіндустані – цю надзвичайно цікаву в мовознавчому сенсі територію ми з різних приводів згадаємо ще не раз. Місцевий "пристоличний" діалект кхарі болі став базою для розвитку одночасно двох різних проектів національної мови. Літератори-індуїсти, невдоволені засиллям арабських та перських запозичень, обрали шлях очищення мови через повернення до її санскритських першоджерел – так постав ідіом, відомий нам як гінді. Одночасно мусульманські інтелектуали, навпаки, активно заохочували такі запозичення, а згодом у плеканій ними мові урду з'явилися й певні граматичні особливості… До сьогодні на рівні побутового мовлення обидві мови майже не відрізняються одна від одної, проте на письмі, в царині спеціальних термінологій тощо відмінності є значними та добре відчутними.

Або поставимо таке питання: до якої саме мови належить той або інший діалект? Воно видається абсурдним, якщо йдеться про мови, засадничо відмінні навзаєм, як-от німецька та французька, угорська й румунська, албанська й сербська, узбецька і таджицька тощо. Носії таких мов нераз мешкають на одних й тих же теренах, бувають двомовними, однак при тому жодну говірку однієї мови неможливо сплутати з говірками іншої.

Натомість між українською й білоруською, чеською й словацькою, іспанською й португальською, болгарською й македонською, гінді й пенджабі тощо не існує, або давніше не існувало чіткого лінгвістичного розмежування; чимало місцевих говірок можуть розглядатися як проміжні, або ж перехідні між цими мовами. Поширення розвинених національних мов поставило носіїв таких говірок перед проблемою самоідентифікації, на розв'язання якої вирішальний вплив справляють позалінгвістичні чинники: історична традиція, політичні поділи, конфесійна приналежність тощо. Так, мешканці північно-західної Німеччини в якості національної мови використовують німецьку, хоча їхні питомі говірки лінгвістично є ближчими до голландської мови; фактично, пенджабськомовна Хар'яна за релігійною ознакою відокремилася від, власне, Пенджабу й віддала перевагу мові гінді… Такий вибір нераз буває неоднозначним; між прихильниками різних варіантів точиться боротьба – й добре, якщо тільки ідейна.

Щойно описана ситуація акцентує нашу увагу на, сказати б, другій іпостасі терміну "діалект" - не лінгвістичній, а суто соціальній. Діалектами часто вважають не лише локальні видозміни "великих" мов, а й цілком самостійні ідіоми, використання яких обмежене, переважно, цариною усного побутового мовлення. Так, самостійний лінгвістичний статус фризької, сардинської, мінгрельської мов не викликає жодних сумнівів, однак через обмеженість їхнього соціального статусу, багато хто вважає ці мови діалектами, відповідно, голландської, італійської, грузинської. Приміром, в італійських бібліотеках літературу, присвячену сардинській мові, зазвичай, доводиться шукати в розділі "Діалекти італійської".

В іспаномовних країнах Латинської Америки мови тубільного індіанського населення часто теж іменують "діалектами", що в лінгвістичному сенсі є повним абсурдом, оскільки мови ці надзвичайно далекі від іспанської за своїм походженням, граматикою, структурою. Це приблизно як назвати українську мову діалектом китайської чи суахілі! Разом з тим носії індіанських мов для потреб письмового, ділового, електронного спілкування, освіти, медій та літератури використовують майже винятково іспанську – якщо, звісно, не йдеться про осіб, чиї мовні практики обмежені винятково цариною усного мовлення в традиційному середовищі… Себто в соціальному сенсі стосунки між лінгвістично надзвичайно далекими навзаєм іспанською та індіанськими мовами відповідають класичній схемі стосунків між національною мовою та місцевими діалектами! Схожу ситуацію можна спостерігати в "республіках" Північного Кавказу, на Філіппінах, в Індонезії тощо.