Мова чи діалект: Проблеми розрізнення

27 листопада 2017
Влодко
В багатьох випадках визначення статусу певного ідіома, як окремої суверенної мови чи діалекту іншої мови є непростою проблемою, причому наслідки її розв'язання нераз виходять далеко за межі лінгвістики. Неможливо назвати хоча б один критерій розрізнення мов і діалектів, неухильне дотримання якого задовільнило б усіх і не змусило радикально переглядати усталену картину світу. Приміром, послідовне застосування лінгвістичної концепції діалектного континууму може спонукати вважати діалектами навіть такі давно визнані, багаті на самобутні державницькі та літературні традиції мови, як італійську, французьку, іспанську, португальську… Натомість абсолютизація соціальних критеріїв спроможна узаконити дискримінацію носіїв сотень мов, які наразі з різних причин мають обмежене застосування і/або є "непрестижними".

Проблема загострилася з настанням доби розвинених національних мов, які не співіснують мирно з діалектами та менш розвиненими мовами, а витісняють останні на маргінес і фактично прирікають на зникнення. Виживання ідіомів, представлених лише в усному мовленні й позбавлених інституційної підтримки стає дедалі більш проблематичним; носії таких ідіомів, нераз почуваючись зневаженими, шукають шляхи їхнього порятунку. Зазирнімо бодай у Вікіпедію – вона має розділи алеманською, арагонською, астурійською, баварською, латгальською, неаполітанською, русинською та багатьма іншими "мовами", згадки про які не знайдеш у жодних країнознавчих довідниках! Однак зусилля "консерваціоністів" наражаються на байдужість або відвертий спротив прихильників "універсалізму", глобалізму, експансії панівних мов тощо.

Учасники численних дискусій і конфліктів шукають аргументи для обстоювання власної правоти та спростування доводів опонентів. Які критерії розрізнення мов та діалектів пропонує лінгвістична наука? Пропозиції, на диво, не є численними… Безперечним, по суті, можна вважати лише положення про те, що не слід вважати діалектами один одного ідіоми, які належать до різних мовних сімей. Згрубша кажучи, угрофінський ідіом не може бути діалектом індоєвропейської мови, або тюркський – діалектом семітської. Незалежними навзаєм вважають також ідіоми, які представляють різні групи мов усередині однієї сім'ї, але вже це правило рясніє винятками – так, окремі діалекти кримськотатарської та узбецької мов належать до різних груп тюркської мовної родини. Втім, лінгвісти до кінця не розібралися з тим, чи самі тюркські мови утворюють справді незалежну родину…

На перший погляд простою й логічною видається пропозиція покласти в основу розрізнення мов і діалектів взаємну зрозумілість/незрозумілість ідіомів при спілкуванні між їхніми носіями. Однак "простота" цього підходу є, насправді, доволі відносною: між "розумію" і "не розумію" існує розлога зона проміжних ситуацій, тож одразу постають питання про те, як виміряти ступінь взаємного розуміння та яке значення обраного критерію слід вважати пороговим. Крім того, рівень розуміння/нерозуміння істотно залежить від теми спілкування, суб'єктивного налаштування його учасників, їх попередньої обізнаності з ідіомом співрозмовників тощо.

Для пошуку критеріїв можна використовувати метод Сводеша (див. попередні публікації) або інші варіанти лексикостатистики, проте очевидними є принципові хиби такого підходу, який абсолютизує роль лексики (зокрема, обмеженого числа базисних лексем), ігноруючи фонетику, граматику та решту підсистем мови. Відомо-бо, що мови, дуже близькі навзаєм у лексичному плані можуть проте належати, як приміром китайська та корейська, до різних мовних сімей. До того ж у близькоспоріднених ідіомах – а саме при їхньому порівнянні постає питання "мова чи діалект?" – статистичні показники різняться в дуже вузьких межах. Чи хтось візьметься стверджувати, що наприклад 89% спільних базисних лексем відповідають окремим мовам, а 91% - уже діалектам?..

При розрізненні мов і діалектів неможливо уникнути застосування, поряд із лінгвістичними, також соціальних характеристик ідіомів, врахування тенденцій їхнього суспільного буття тощо. Проте жодний із соціальних критеріїв так само не може претендувати на універсальність, як і критерії лінгвістичні.  

Чимало соціолінгвістів у визначенні статусу ідіомів схильні покладатися на думку їхніх носіїв: якщо ті вважають свою говірку окремою мовою, то так і буде, а якщо ні – напишемо, що діалект…

"Демократичність" цього підходу приховує свої проблеми, пов'язані, зокрема, з поділом думок самих мовців. Палким патріотам рідного слова важко буває зрозуміти, що чимало їхніх одноплемінників можуть мати аморфні, ситуативні, суперечливі погляди на мовне питання та змінювати їх під впливом поточних обставин, пропаганди, політичного тиску тощо. Скажемо більше: багатьом культурам взагалі не притаманні вироблені уявлення про національну та мовну самоідентифікацію!"

Інший позірно "простий" підхід можна звести до положення про те, що ідіоми, носії яких належать до одного етносу є діалектами однієї мови, а ті, якими послугуються різні етноси – окремими мовами. На жаль, тут має місце спроба визначити одне поняття через інше, теж чітко не означене – адже такі спільноти, як етнос, народність, нація мають сотні незбіжних навзаєм визначень... При тому в багатьох випадках той самий народ може розмовляти одночасно різними мовами (ірландці, шотландці, парагвайці, марійці, лужицькі серби), а та сама мова – бути рідною для зовсім різних народів (англійська, іспанська, арабська, сербохорватська).



Доволі часто окремими мовами вважають ідіоми, наділені певним законодавчо закріпленим офіційним статусом, а діалектами – ті, які такого статусу не мають. Свого роду квінтесенцією цього підходу є відомий вислів М. Вайнрайха про те, що "мова – це діалект, який диспонує армією й флотом". Вельми характерно, що в оригіналі ця думка була сформульована на ідиш – мові, яка ніколи не диспонувала ні армією, ні флотом й відтак зійшла на пси, надто в традиційному ареалі свого поширення… Основна вада такого підходу є очевидною: абсолютизація політичних преференцій; поділ ідіомів, по суті, за політичною ознакою на "законно народжених" і "байстрюків".  

Ми вже згадували, що одним із найпереконливіших підтверджень статусу ідіома, як окремої мови є його використання в красному письменстві. Проте починаючи від якої межі, таке використання можна вважати доконаним фактом? Чи достатньо для цього наявності десяти написаних цим ідіомом книжок, або чотирьох, або тільки однієї чи, приміром, лише окремих фрагментів в текстах? Чи слід враховувати невидані тексти, малотиражні видання або публікації, зроблені, вочевидь, із політичних мотивів? Чи можливо застосувати критерій наявності літератури, якщо ідіом перебуває під легальною або негласною забороною?.. При тому в багатьох випадках твори на діалектах становлять органічну складову більш широкої національної літератури і їхні автори – як-от, приміром, українські письменники Г. Хоткевич та М. Ірчан чи італійці К. Гольдоні й Дж. Беллі – не намагаються обстоювати осібний статус використовуваного ними ідіома.

Імовірно, що питання про вживання ідіома в літературі слід розглядати в ширшому контексті наявності письмового стандарту цього ідіома й тенденції до його повнофункціонального використання. Слід зважати й на те, чи ці тенденції відображують устремління лише обмеженої групи діячів, хай навіть дуже наполегливих та активних, а чи знаходять відгук у ширших колах поспільства. Такі нюанси проте зле надаються для об'єктивного оцінювання й, навіть у країнах "класичної" демократії, рідко бувають уповні вільними від тиску соціально-політичних обставин.

…Візьмімо ідіом, відомий лінгвістам як scotts, яким послугуються на півдні й у центрі Шотландії. Його розвиток почався в ранньому середньовіччі на базі північних говірок ранньоанглійської мови. Згодом, коли країна виборола політичну незалежність, скотс став мовою уряду, церкви, літератури, себто повнофункціональною мовою середньовічного шотландського суспільства. З кін. ХVI ст. знов посилився вплив англійської мови, яка протягом наступних століть опанувала спочатку владні структури та еліту, а потім поширилася й серед простолюду, витискаючи скотс в села та містечка, перетворюючи його фактично на суржик, місцевий діалект англійської тощо. В ХХ ст. розгортається праця з відновлення позицій цього ідіома, як самостійної національної мови, однак при тому такий його статус заперечили 64% учасників репрезентативного опитування, проведеного в 2010 р. урядом Шотландії.

…В ХІХ ст. слов'янське населення Македонії постало перед потребою більш модерного самоозначення, ніж просто як православні піддані Османської імперії. Болгарія, Сербія, Греція активно намагалися вплинути на цей процес, думки самих македонців теж поділилися. Дехто з них уже тоді висловлювався за етнічну й мовну окремішність краю, не виявляючи проте твердості й послідовності в своїх самостійницьких поглядах.

За підсумками 1-ї світової більша частина Македонії відійшла до Югославії в якості "південної Сербії", однак у 1941 р. комуністи не спроміглися розпалити в окупованому Болгарією краї вогонь антифашистської партизанки через брак підтримки та проболгарські настрої місцевого населення. Цим настроям Й. Б. Тіто вирішив протиставити національну ідею, проголосивши Македонію рівноправною республікою в рамках югославської федерації. Протягом наступних десятиліть тривала інтенсивна праця з "відродження", а подеколи радше створення наново національної історії, культури, ментальності й, звісно, окремої літературної мови; на момент унезалежнення країни в 1991-му масова свідомість уже адаптувала ці конструкти в якості "своїх". Характерно, що в сусідній Болгарії офіціоз та суспільство досі відмовляються визнавати самостійність македонської мови, вважаючи останню діалектом болгарської.  

…Розлогі терени Північного Індостану населяють носії пенджабської мови, нечітко розмежованої з сусідніми індоарійськими мовами. Ці терени були поділені переважно за релігійною ознакою між Індією та Пакистаном в момент постання обидвох держав. Згодом уже від індійського Пенджабу довелося відокремити штати Хар'яна та Хімачал-Прадеш з переважно індуїстським населенням, аби в "обрізаному" Пенджабі залишилася сикхська більшість, причому новоутворені штати взяли курс на впровадження в якості офіційної мови не рідної для населення пенджабі, а гінді.

Інакше розвивалася ситуація в пакистанській частині Пенджабу. В перші десятиліття існування Пакистану переважно пенджабська з походження еліта країни насаджувала в якості національної мову урду, перевагами якої були "нейтральність" щодо всіх етнічних груп та тісна асоціація з панівною релігією. "Віжки попустили" лише згодом… і виявилося, що панівним трендом пенджабської спільноти в країні стала не національна консолідація на основі пенджабі, а розкол між носіями різних її діалектів та конституювання деяких з них у якості самостійних мов.

Як бачимо, той самий ідіом в певні періоди своєї історії може підноситися до достоїнства національної мови, а згодом "опускатися" до діалектного статусу. Той самий ідіом на частині теренів свого поширення може функціонувати як мова, а на решті цих теренів – як діалект іншої мови. Той самий діалект в очах різних груп своїх носіїв, ба навіть різних фізичних осіб може мати зовсім різний статус… Проблема "мова чи діалект" не є простою проблемою розрізнення двох феноменів – маючи радше світоглядний характер, вона нераз стає своєрідним тестом на взаємну сумісність постави національних еліт та масової свідомості суспільства.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

ХАЙП, МЕЙНСТРИМ ТА ЩЕ ДЕКІЛЬКА СЛЕНГОВИХ СЛІВ, ЯКІ "ВЗІРВУТЬ" ВАМ МОЗОК
Я впевнена, що ви неодноразово чули ці слова від вашої дитини-підлітка або ж навіть від "сучасного" колеги, та не задумувались про їхнє значення. Приготуйтесь, це буде повний зашквар.
Читати більше
Львів-ЛіОн. Любов крізь інстаграм. The prelude
Початок майбутнього роману "Львів-Ліон. Любов крізь Інстаграм". Молодий француз українського походження з Ліону закохується в українку зі Львова, побачивши її сторінку в Інстаграмі. Чому і як так сталося? Напевне, відповідь тут...
Читати більше