Морально й матеріально відданий

10 грудня 1933 р. о 7 годині 25 хвилин у Празі від звістки про голодомор в Україні зупинилося серце колишнього хлібороба та міністра сільського господарства 67-річного письменника і мецената Володимира Леонтовича.
  Він побачив світ на Полтавщині 5 серпня 1866 р. Нащадок родовитої козацької шляхти по батькові, син поміщика, штаб-ротмістра Охтирського гусарського полку. За материнською лінією належав до французького роду Альбрандів, що оселився в Україні за часів французької революції. Рідна сестра матері Софія Альбранд була дружиною Василя Симиренка.

Володимир здобував освіту в гімназії, де мав четвірку з поведінки "за упорную склонность к резонерству" ("Автобіографія"); потім на юридичному факультеті Московського університету.

У Москві він гостро усвідомив різницю між росіянами й українцями, і вирішив, що він українець, а не малорос. На канікулах Володимир разом із старшим братом вели розкопки трьох могил у Старобільському повіті на Харківщині. Вони зібрали цілу колекцію речей доби бронзи та подарували її Лубенському музею К.Скаржинської (зараз вона зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї). За дисертацію на тему "Історія землеволодіння в Україні від повстання Богдана Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ", дістав науковий ступінь кандидата права. Зверніть увагу: студент Леонтович вживав слово Україна, а не Малоросія, як це було усталено в Російській імперії.

Влітку 1891 р. разом із друзями В. Леонтович відвідав Тарасову могилу у Каневі, де поклалися: "Не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо!". Так брати-тарасівці утворили таємну політичну організацію спротиву українців колоніальній політиці царату. Провідником об’єднання був Микола Міхновський (нащадок наказного гетьмана Павла Полуботка), який рішуче відкидав "братання" і "дружбу" поневолювачів із поневоленими.

Згодом В. Леонтович став одним із 17-ти членів Старої Громади, які склали присягу "любити Україну до глибини власної кишені". Володимир Леонтович був постійним членом фонду В. Симиренка. Знаючи, що до рук Леонтовича гроші не пристануть, дядько Василь Федорович Симиренко передавав свої пожертви на різні українські потреби через небожа.

Володимир Леонтович добре господарював, як поміщик, організував з братами акціонерне товариство, яке збудувало 1909 р. цукроварню в Оріхівщині. В.Леонтович займався сільським господарством, культурною діяльністю на Полтавщині. Свої доходи він віддавав на видання першої щоденної української газети "Громадська думка", яка згодом прибрала назву "Рада", журналів "Киевская старина" і "Літературно-науковий вісник", фінансував і редагував часопис "Нова громада".

Володимир Миколайович виступив на підтримку української преси і школи. В Оріхівці збудував двокласну українську школу, утримував учителя, бібліотеки. У 1911–1919 рр. очолював "Товариство підмоги українській літературі, науці й штуці".

У лютому 1917 року його обрали до Центральної Ради. А 17 березня 1917-го під час стотисячної демонстрації в Києві ніс національний синьо-жовтий прапор на чолі колони товариства "Просвіта". Від Товариства українських поступовців (ТУПу) В. Леонтовича обрали членом Центральної Ради, але він "ніколи не годився із соціалістичними поглядами, а гарантію свободи бачив не стільки в республіканському устрої держави, скільки в забезпеченні державою непорушності прав одиниці", тому М.Грушевський, С. Петлюра "викинули зі своїх членів" незгодного.

У 1918 р. при Скоропадському В. Леонтович обіймав пост міністра земельних справ у кабінеті Федора Лизогуба. В. Леонтович та Є.Чикаленко склали проект одного з найдемократичніших у світі земельного закону. Він склав програму, "яку визнавав потрібною, щоб врятувати рідний край од дальшого зруйнування: зовні — од большовиків, дома — од заколотів та розрухів".

У 1919 р. Леонтович з дружиною Юлією, родиною емігрував до Болгарії, Сербії, Німеччини, згодом у Чехії (Празі), очолював Товариство ім. Св. Володимира, співпрацював у часописі "Тризуб". "Усім своїм єством я відчував, що не зможу стерпіти становища большевицького раба й мушу втікати світ за очі, хоч би й на тяжку біду, аби не залишитися під їхньою кормигою. Я був уже застарий, щоби братися за рушницю та воювати, а не міг і манити себе, як манили себе тоді люди соціалістичних напрямків, думкою, щоб я міг із ними мирити, а вони мене стерпіти. Для мене всі большевицькі ідеї й усе їхнє поводження були згори непереносні й ворожі" ("Спомин утікача" В. Леонтович).

10 грудня 1933 р. його не стало. Поховали Володимира Леонтовича у Празі, у 1944-му поряд із ним упокоївся Олександр Олесь…

Онуки Володимира Леонтовича — Олена Леонтович, Юлія Освальд з Німеччини, Ольга Вебб і Пармен Леонтович з Великої Британії, Марія Менлі зі Сполучених Штатів Америки, власним коштом видали чотиритомник творів діда.