Між життям і смертю

Стефан Ковалів. Дезертир.
 
Доволі часто у своїй творчості Стефан Ковалів повертався до теми війни. Як правило, це носило в нього негативне забарвлення. І навіть не смерть була головною, а те, що робить війна з людьми, як змінює їхні характери, робить їх байдужими до інших і навіть до самого життя.

У корчмі "на столах і лавках розсілися покликані до війська урльопники… ідуть до Босні на – війну!".

Вони п’ють, гуляють, віддають останні гроші. Між ними – одноока Сенька, яка гадає по руці. Колись її звабив і кинув один хлопець, чий син зараз іде на війну. Ось вона йому й гадає. Каже, що не слід йти йому на війну, бо вб’ють, а молоду дружину теж не можна саму залишати, бо "є і суперник, і ворог домашній – чорнобровий, кучерявий…".

Дуже взяв до серця це гадання Яків Зелемін. Він вирішив не йти до війська. Цілу ніч пив у корчмі, хоча його товариші пішли до колії на потяг, а зранку зник не знати де.

Відтак письменник знайомить нас з Паньком Лопатою. "Чотири роки ніхто його не видів, всі мовили "умер та й умер", а він несподівано воскрес. Казали, що в шмельцу касири в котлі його зварили, а воно показалося неправда. Такий самий, який був перше – замащений мазею, ні очей, ні рота не знати, той самий кашкет ревізорський, той самий кабат гусарський, ті самі штани сіракові, шкірою полатані, тілько заріст більший вдвоє. Та якось не матіркує жидам, як давніше, якийсь тихий, смирний, наче онімів".

Панько Лопата у всьому слухається свого господаря – Нуту. Той посилає його на найважчі роботи. Інші відмовляються, бо не хочуть померти, а Панько йде. Робітники здогадуються, що Лопата має якусь таємницю, але не можуть у нього вивідати, про що йдеться.

Одного разу тягнули з ями якогось робітника, що втратив свідомість. "… десь наполовині дороги зачепили ним о якийсь гак – задушили". Нута наказав Панькові Лопаті лізти за покійником. Той відмовився, сказавши, що яма зараз завалиться.

"– Що ти говориш, що? – питає Нута, а такий лютий, аж піниться. – Я закличу жандармів, вони тя зараз попросять, щоби-сь був ласкав лізти!".

Не хотів Панько Лопата лізти до ями, але мусив. Вдалося йому підчепити мерця, разом їх тягнуть догори, але "вже яма в версі цілком звузилася так, що лишилася тілько вузька шпара".

Робітники день і ніч намагалися визволити свого товариша, але нічого з того не виходило. Так і висів з покійником між життям і смертю.

Коли вже стало зрозуміло, що порятунку не буде, сказав Панько Лопата: "Ідіть під Дебру до Пінкасового дому, закличте сюди мою жінку й діти… нехай ся з ними попрощаю". Так робітники вперше дізналися, що їхній товариш мав сім’ю, й зрозуміли, заради кого мусив терпіти господаря.

Прийшли дружина і троє дітей, аж тоді Панько Лопата зізнався, хто він є насправді:

"– Слухайте, люди! – заговорив Панько, – я не Панько Лопата, не той, за котрого ви мене взяли… Я Яким Зелемін, той сам, що перед роками з покійним Шемеликом у Срулейби напивав… Якась баба мені виворожила, що я не верну додому, згину від першої кулі… Я вернув ще раз додому попрощатися зі своїми, а по дорозі намовив мене Іцко з Ділу, щоби я не йшов до війська, тілько з ним, а він мене з жінкою сховає перед жандармами. Я послухав Іцка, взяв жінку з собою і от уже десять літ у того мучителя ката… Та Нута Дуй сам убрав мене в тото гидке курманє і назвав мене так… Простіть, люди!.. Ох! Нестає сили говорити… Олесю! Гриню! Пилипцю! Гандзуню!.. Бог з вами!.. Дідуньо о вас… не… за… буде!..".

На очах у всіх він загинув.

"Жінка, діти заводили цілими тижнями… Люди гляділи із співчутєм, та не один сивоусий ямар, хоч і як рівнодушний та нечутливий на вид всякої нужди і тарапати людської, отер гарячу сльозу з ока".

Через шість тижнів Якова Зелеміна добули з ями. Земля розплескала його, не було жодної цілої кісточки.

"Приїхав отець з родиною, поховав сина по-християнськи власним коштом… Не хотів від Нути брати того велебного дарунку на поховок, але й не сказав йому тим удавитися. Сказав людям: "– Він тілько однісінький остав був мені, він, Якимцю, син мій любий! Чи ж треба було єму терпіти і в жидів гарувати? Таж у мене ґаздівство! і з князем не міняюся! Всего, всего є подостатком! Господи! за що мене так тяжко навістив?..".

Стефан Ковалів дає відповідь, за що Бог покарав батька Якова Зелеміна.

"Уже був далеко за жидівськими оселями, як несподівано спинила коні одноока Сенька Срулейбова, колишня ворожка…

– … Грицуню! Не пізнаєш мене? Тямиш тоту присягу, що ти колись зложив мені під хрестом нашого нанашка? Ти повів, що нас тілько смерть розлучить… А ти мене пустив блудом… а наша дитина кормить своєю кровцею жидівських бахорів, як колись я плекала!.. Старий присягав мені, а молодий цісареві, і оба додержали присяги!".

Війна досягла навіть тих, хто, здавалося, втік від неї.
 
Анатолій ВЛАСЮК
8 вересня 2017 року