Мій червоний плащик

Якось у дитинстві мені купили червоний плащик.

Здавалося б, що тут такого? Звичайна собі одежина на осінь червоного кольору. Чого насправді вартувала та річ зрозуміє той, чиє дитинство припало на кінець вісімдесятих.

Так от, якось у дитинстві, коли я була кришталево прозорим та наївним малям, тато купив мені червоний плащик.

То був не просто такий собі плащик. По-перше, він був чудового «складного» кольору – досить яскравий, але не «кумачевий». Вишуканий червоний з ледь відчутним підгрунтям синього. Такий трохи меланхолійний, глибокий червоний. Але, при цьому, він не виглядав тьмяним або вицвілим, зовсім ні! Насичений червоний колір плащика виглядав дуже благородно та життєствердно, як ото небо після дощу надвечір, коли вже розвиднюється та майорить надією на ясний сонячний ранок.

Тканина плащика була якоюсь фантастичною. Вона не мала того дешевого полиску, як болонієва тканина. Вона не зминалася. Взагалі. І, що зовсім дивно, вона не бруднилася. Принаймні, в моєму наївному дитинстві плям на червоному плащику не з’явилося жодної.

На плащику було багато цікавих деталей, навіть іншого кольору. Але вони чомусь не порушували гармонійного силуету та не відволікали від враження цілісності речі, з першого ж погляду було зрозуміло – це червоний плащик, й бути червоним плащиком його доленосне призначення.  

Кожен шовчик, кнопочка та застібочка на плащику були напрочуд якісними. Ніби навіть не руками були зроблені, а з’явились на своїх місцях еволюційно. Як ото довершені лінії квітки або малюнку крилець метелика.

Плащик смачно… ні, чарівно пахкотів. Не парфумами і не цукерками. Навіть не новою лялькою. Він ледь-ледь, але впевнено віддавав дощем. Стрімкою зливою, що торкається ще нагрітого вересневим сонечком асфальту й стає запахом щастя. Так, таким цілком матеріальним та відчутним запахом справжнього, непідробного щастя.

Вдягаючи червоний плащик я, зроду-віку пацанка, що водиться з хлопцями у війнушки, почувалася леді. Правильною леді, а не принцескою якоюсь. Сильною, розважливою амазонкою.

Плащик, звичайно, був імпортний. Це багато чого пояснює, особливо для того, хто народився наприкінці семидесятих. Й чого насправді коштувала ця річ, знають тільки мої батьки – інженер та шкільна вчителька.

...

- Мам, я дуже хочу пальто. Кольору піску, у дрібну, ледь помітну гусячу лапку. Я вже знаю, до яких чобіт воно пасуватиме. Й шапку до нього я вже придумав!

- Добре, синку. Обов’язково купимо! Найякісніше, найкраще пальто.

Й тільки я знатиму, чого воно вартуватиме, те не обов’язкове пальто у час курток та пуховиків. Та бодай одна така річ у дитинстві має бути. Аби зафіксувати оте відчуття гармонії форми та змісту. Та подекуди спиратися на нього - на свій правдивий образ.

Фото Brooke Shaden

#автор_місяця