Містична трагедія кохання

Михайло Коцюбинський. Тіні забутих предків.
 
Екранізація повісті – одне, її читання – зовсім інше.

"Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків". Однак п’ятнадцятеро вже було на цвинтарі.

Його мати думала, що то не її дитина. "Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки – і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня".

Іван доволі часто щезав із хати.

"Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.

Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій в Черемоші, а він ніс його долом й оповідав".

Дика природа зробила свій відбиток у душі хлопця.

"Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, в о н о  до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що зрідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувать байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду".

Одного разу Іван пас корови і поліз на гору.

"І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, – і скаменів. На камені, верхи, сидів "той", щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. "Нема моїх кіз… Нема моїх кіз…" – розливалася жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулись і розплющились очі. "Є мої кози… Є мої кози…" – заскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи.

Він хтів тікати – й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених вітром".

Пісня щезника відродилась в Іванові, він заграв її, "радість вступила в його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці…

… Так знайшов він у лісі те, що шукав".

Рід Палійчуків, звідки був Іван, здавна ворогував з родом Гутенюків. Деколи роди сходились і бились між собою. Свідком однієї такої смертельної зустрічі став Іван. Але це призвело до зустрічі з його коханням.

"Все ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не здумавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

– Нічьо… В мене є другі… май ліпші.

Вона наче його потішала.

Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.

– Мені неня купила нову запаску… і постоли… і мережані капчурі… і…

Він все ще не знав, що сказати.

– Я си обую файно та й буду дівка…

Тоді йому заздрісно стало.

– А я вже вмію грати в денцівку.

– Наш Федір зробив си таку файну флояру… та й як заграє…

Іван надувся.

– Я вже щезника бачив.

Вона неймовірно подивилась на нього.

– А нащо ж ти б’єш си?

– А ти нашо коло воза стояла?

Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою.

Витягла врешті довгий цукерок.

– Ади!

Половину вкусила, а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому.

– На!

Він завагався, але узяв.

Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці), що якась Марцинова – сліпа на одно око – покрала у них муку… і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іванове серце…".

Наступного дня після бійки помер старий Палійчук.

"Але в Івановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кучерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята.

Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б’ють в коло кільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята".

Для дітей нема нічого забороненого.

"Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі і било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло".

У спільних забавах непомітно пролетіли роки.

"Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів".

Марічці подобалось, як Іван грає на флоярі, а вона чарувала його співанками, деякі з яких придумувала сама:
 
Ой кувала ми зозулька та й коло потічка.
А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка.
 
Їхньою улюбленою стала така співанка:
 
Ізгадай мні, мий миленький,
Два рази на днину.
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину.
 
Після смерті батька справи в сім’ї пішли погано. Іван змушений іти на полонину. Марічка з сумом його відпускає.

Іван долучається до нового життя. Тут все для нього незвідане.

"Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачіплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів та стелився по далеких блакитних верхах.

Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму…".

Іван вчиться пасти великі отари овець, вміє їх доїти. До нього в уяві повертається щось подібне до того, яке бачив у дитинстві.

"За своє літування у полонині зазнав Іван немало пригод. Раз він побачив дивну картину. Мав уже гнати вівці до стаї, коли ненароком озирнувся на близький верх. Мряка знизилась і укутала ліс, а він став легкий і сивий, як привид. Тільки полянка зеленіла під ним та чорніла одинока смерека. І ось та смерека закрутилась і почала рости. Росте та й росте – і ось виступив з неї якийсь чоловік. Став на полянці, білий, високий, і гукнув назад себе у ліс. І зараз вийшли з лісу олені, один за другим, а що вийде новий, то роги у нього все кращі та веселіші. Гуртом вибігли серни, потремтіли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А що розсиплються серни, то ведмідь їх заверне, отак як вівці вівчарка. А той білий пасе – ще й погейкує на худібку. Тут раптом звівся вітер, а те стадо як пирсне, так і пропало. Отак як би хукнув на скло, воно запітніє, а потому щезне усе, наче нічого не було. Він показував іншим, але ті дивувалися: "Де? Сама лиш мряка".

Інколи Іванові ввижається Марічка.

"Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима. І раптом почув він тихе: “Іва-а!”. Хтось його кликав. О! Знову: “Іва-а!..".

Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе? Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут. Серце калата в Іванових грудях, але він вагається ще. Куди іти? І знову, утретє, долітає до нього звідкись: "Іва-а!..". Марічка… вона… напевно… Він біжить навпростець, без стежки, туди, звідки чув голос, але стрічає лиш прірву, кудою не можна ні збігти, ані дістатись на полонину. Стоїть й заглядає у чорну безодню. Тоді йому робиться ясно: се кличе його лісна. І, хрестячи груди та озираючись лячно, він повертає до стаї".

Іван не може дочекатися, коли повернеться з полонини, але приходить сумна звістка: Марічки більше нема в живих.

"За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівана заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати".

Іван не може змиритися зі смертю Марічки. Він пішов на пошуки коханої. 

"В одному селі знайшов таки тіло. Його вже витягли на зарінок, але він не пізнав в ньому Марічки. Се не Марічка була, а якийсь мокрий лантух, синя кривава маса, стерта річним камінням, як у млині…".
Потім Іван щез. Люди думали, що теж загинув.

"Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився. Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік так походив, а відтак оженився. Треба ж було газдувати".

Дружина Палагна "була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю".
Але найбільше радувало Івана, що має худобу, біля якої ходить. "Палагна йому помагала. З неї була добра газдиня, і свої вічні турботи він ділив з нею".

Свою сусідку вони вважали відьмою. "Проте найгірше їм докучала Хима. Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами перекидалась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв". Вони думали, що саме від цієї сусідки гинуть їхні вівці та корови.

"Скільки клопоту було в Івана! Він не мав навіть коли спам’ятатись. Газдівство потребувало вічної праці, життя маржини так тісно в’язалось з його власним життям, що витісняло всякі інші думки. Але часами, несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти злітав до нього давно забутий голос:
 
Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе ізгадаю
Сім раз на годину…
 
Тоді він кидав роботу і десь пропадав".

Коли повертався, був грубим з дружиною, але лагідний з худобою.

"Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він газда, вона газдиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка –чого ж ще більше?".

Іванова дружина вміла ворожити. На теплого Юрія голою вийшла з хати.

"На Благовіщення ще вона закопала у муравлисько сіль, булку й намисто і нині треба було все те звідти дістати. Помалу звикла до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе.
Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї".

Ворожіння їй пропало, а Юра-мольфар зізнався, що не бачив такої, як Палагна. Він мав над нею дивну силу.

"Чула немов павутиння на всьому тілі од гарячого погляду чорних очей, од блику зубів в пожадливо одкритому роті. І що б вона не робила в той день, мольфарів погляд її в’язав".



Одного разу Палагна побачила, як Юра-мольфар завертає хмару.

"Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо – то й він направо, хмара наліво – і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком…

… І дивна річ – хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв’язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.

А коли сонце продерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до нього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно. Як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням:

– Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого?

– Нічьо, Палагночко, душко, нічьо… Ади! Я одвернув бурю…

І простяг руки до неї…

Так Палагна стала любаскою Юри".

Іван відчув, що втрачає життєві сили.

"Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром".

Одного разу Іван таки не стримався і в корчмі побився з мольфаром.

"Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі".

Якось Іван побачив, що мольфар вчить Палагну ворожити.

"Юра, зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од ніг до голови.

– Б’ю кілок тут, – шептав зловісно, – і сохнуть руки та й ноги. В живіт – карається на живіт; не годен їсти…

– А якби у голову вбив? – питала цікаво Палагна.

– Тоді гине в той мах…

Се ж вони на нього змовлялись!..".

Іван побрів не знати куди.

"А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у боротьбі".

Ввижається йому Марічка. Все відбувається ніби наяву. Вони розмовляють про своє минуле.

"– Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам’ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров…

– Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок…

– Я тебе покохала одразу....

Вони все заглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків.

– Раз я хотіла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у папороть і лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й дусила у собі сміх. А коли врешті знайшов, що ти зробив зо мною?..

– Ха-ха!

– Ігій!.. Безвстиднику єден…

Мило надула губи і так лукаво поглядала на нього.

– Ха-ха! – сміявся Іван.

– Ха-ха! – сміялися обоє, притулившись до себе.

Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави, холодні купелі у потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку розлуки. Всі ті милі дрібнички, які гріли їм серце".

Раптом Іванові здалося, що Марічка насміхається з нього. Вона переконує його, що це не так і вони тепер довіку будуть разом.

Марічка манить Івана за собою, і він слухняно йде. Раптом вона зникає. Кликав її Іван, кликав, але все намарно.

В лісі Іван зустрічає чугайстира. Той запитує, куди побігла нявка. Іван зрозумів, що він має на увазі Марічку. І хоч усвідомлює, що це справді була нявка, хоче захистити Марічку від чугайстира. Єдина можливість – танцювати з ним. Тим більше, що й сам чугайстир запропонував це зробити.

"Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його загрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим бурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, стікав струмочком од чола до рота, під пахвами й на животі блищало у нього, як у коняки, а чугайстир вже розійшовся…

… Іван і сам умлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди ледве ловили віддих.

– Я ще заграю до танцю, – бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес. – Ти ще такої не чув, небоже…

Він заграв пісню, що підслухав у щезника в лісі: "Є мої кози!.. Є мої кози!.." – і чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п’яти, заплющив од вдоволення очі і наче забув про утому.

Тепер Марічка могла бути спокійна.

"Тікай, Марічко… не бійся, душко… твій ворог танцює", –  співала флояра".

Чугайстир, подякувавши за танець, пішов, а Іван став шукати Марічку. Йому здалося, що вона кличе його. Йшов, потім біг за нею, аж поки остаточно не заблудився у лісі.

"Він вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами грунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос:

– Іва-а!..

– Я тут! – крикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло, – і все розплилось в червонім вогні, в якому згоріло його життя…".

І ось трембіта сповістила про смерть.

"Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка.

В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до той самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла.

– Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? – голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.

– Файно голосить… – кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів".

Але гуцульський обряд поховання має свої давні містичні традиції.

"Чи не багато вже суму мала бідна душа?

Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму…

… Починалась забава.

Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку…

Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно.

По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…

При сінешніх дверях вже цілувались…

… Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що вже ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері.

Палатна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей.

Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготілись. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь.

Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір’ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця…

… Під вікнами сумно ридали трембіти".
 
Анатолій ВЛАСЮК
13 травня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

З любов'ю із Риму!
Сімнадцять українських сучасних митців приїхали до італійської столиці, щоб продемонструвати не лише своє бачення навколишнього світу, але й високий рівень українського сучасного мистецтва та конкурентоспроможність на світовому мистецькому поприщі!
Читати більше