Місто співочих амфор

Мене вважають диваком: глибокий інтроверт, хронічний відлюдник, живу переважно у чотирьох стінах, майже ні з ким не спілкуюсь, інколи навіть не знаю, яка за вікном погода. Вийти з дому – ціла пригода. Та і навіщо: вражень мені й перед монітором вистачає. "Чим же ти вдома займаєшся, бідолаха?" – спитаєте ви. "Пишу! – відповім я. – Бо це єдине, що мене надихає".

Звісно ж, писаниною в нас зараз нікого не здивуєш: що не самітник, так прозаїк чи поет, який марить потрапити у когорту геніїв чи, принаймні, називатися письменником. Цінують і оплачують працю таких самодіяльних літераторів не надто високо, якщо ти, звісно ж, не такий розумний, як Пауло Коельйо, і не такий плодовитий, як Андрій Кокотюха.

Щоб заробити копійку, я теж пишу. Не готичні детективи, щоправда, а огляди в чоловічі глянцеві журнали і замовні комерційні статті. Тобто заробляю копірайтом. Дедлайни, ключові слова, друковані знаки, тайтли[1], дескрипшени[2], академічна[3] та класична[4] нудота тексту – все це мені добре знайоме. Та то дрібниці, головне те, що пишеться для душі.

Раніше я вважав, що писати художні твори може будь-хто. Та помилявся: по-справжньому володіти словом – то особлива магія. Не впевнений, що вже опанував її, але іноді, вірите, і справді, ніби готую складне чарівне зілля, від якого в читачів має паморочиться в голові. Тоді я і сам наче з'їжджаю з рейок, потрапляючи в інший вимір, створений мною невідомо з яких часточок уяви, досвіду і почуттів. І та вигадка огортає мене і затягує в себе під шаленим тиском вигаданих слів. Радше не вигаданих, а вгаданих, упізнаних серед тисяч подібних, найточніших і остаточних.

Я, певно, екзистенціаліст, бо вірю, що дійсності не існує, вона набуває обрисів лише тоді, коли ми знаходимо для неї слова. А тому я саме та людина, яка має необмежену владу: той, хто володіє пером, володіє світом. Спокусливо, правда?

Чому я вирішив, що в мене щось виходить? Та не знаю! Не впевнений. Але нізащо не проміняв би свободу творчості на сумнівні прогулянки похмурим Києвом.

Мені взагалі здається, що за вікном не справжнє місто, а витвір раптового збігу неточних слів. Уявляєте собі, я мешкаю в Бортничах на вулиці Комсомольській, а поруч ще вулиці Калініна, Котовського і Свердлова, три Червоноармійських провулка і три провулка Комінтерну. Прикольно, правда? Якийсь йолоп назвав – і от маємо, що маємо.

Мені кортить опинитися за межами цих насильницьких випадкових визначень і дістатися до справжнього Києва, яким він є в дійсності. Незалежного, автентичного, вільного від помилкових трактувань і хибних означень. Який він був, приміром, двадцять тисяч років тому… Та чи був, взагалі…

Тому, як скажений, я іноді несуся до столу, щоб забити у комп'ютер те, що раптом прийшло в голову. Бо то не моє, то звідкись прилетіло. З того вгаданого Доджсоном [5] задзеркалля, де все про всіх відомо, де блукають Шалені Зайці, відкриваються абсолютні істини та існують реальні, а не вигадані міста. Десь там є і справжній Київ. Одного разу я бачив його уві сні...
 
***
"Вітер жене кудись у далечінь легкі кульки перекотиполя. Сухе повітря насичене сонцем як стигла диня – соком. Тане, стікає, біжить з пагорбів у затінок схилу, щоб сховатися там від спеки.

Але з глиняного, схожого на амфору будинку, який стоїть на пласкій вершині пагорбу, через отвір у стелі тягне прохолодою та спокоєм. Гарячий вітер пробігає повз нього, ледь торкаючись округлих боків, розмальованих хитромудрими зображеннями. Втім, назвати посудину, будинком можна досить умовно. Як би ж не круглі вікна, розташовані по колу, нізащо б не здогадався. Вся верхівка пагорбу всіяна тими амфорами. На перший погляд, вони розкидані хаотично, але з висоти поселення нагадує спіраль з майданом посередині.
– А де двері? – питаю я.
– Вони завжди приховані від чужого ока, – відповідає Оля. – Будинок повинен бути сильнішим за тих, хто прийшов зі злими намірами.
– А якщо з добрими?
– Увійти просто, варто лише побажати господарям здоров'я та достатку.
– І все? Ну, я побажав... А далі що? Сім-сім, відкрийся!

Двері не відчиняються. Я піднімаю з землі палицю і тихенько вдаряю по стіні будинку. Лунає високий дзвінкий відгук. Будинок відповідає мені, наче співає.

Несвідоме бажання змушує стукнути по стіні ще раз і рушити уздовж вулиці, по черзі торкаючись стін, наче клавіш величезного інструменту. Амфори відповідають кожна на свій лад. Звук відбивається від них та летить далі й далі. І мелодія, спочатку дивна, потім все більш гармонійна і прекрасна розливається на багато кілометрів навколо. Вона заповнює собою весь видимий простір. Піднімається в небо, розсуваючи і змінюючи його. Якесь дивне перетворення відбувається раптом з гарячим, розпеченим небосхилом. Над усім співаючим на різні голоси величезним містом спалахує напівпрозорий дзвінкий покров і рятівна прохолодна пелена падає на будинки, обіймаючи їх сліпучим сяйвом.

Я приголомшлено зупиняюся і відчуваю, як наповнююсь тією музикою і прозорою прохолодою, що звілняє від спеки. Повертаюсь до Олі. Вона теж зачаровано слухає.

– І все-таки, що у нього всередині?
– Дізнаєшся ти це чи ні, залежить від того, що всередині тебе.
– У мене всередині питання.
– Ось і вони сумніваються, підпускати тебе до самого потаємного чи залишити за дверима.

В цей момент від найближчого горщика відокремлюється легка блакитнувата хмарка і зависає над моєю головою. Я відчуваю себе ніяково, ніби хтось нишпорить в голові, уважно вивчаючи вміст. Роздратовано піднімаю очі вгору і бачу, що хмарка змінила колір і форму. Стала схожою на їжака, що виставив у різні боки свої гострі захисні голки.

- Ух, ти, – захоплено вигукую я і намагаюся підстрибнути, щоб схопити хмаринку.

Їжак відскакує у бік і перетворюється на блакитну доріжку, яка ховається в горлечко амфори. На стіні позначаються двері. Вони повільно відчиняються і перед нами постає жінка. На ній довге лляне вбрання, перехоплене на талії широким поясом. Просторі рукави вишиті узорами, що повторюють малюнки на стінах амфори.

– Прошу вас бути нашими гостями, – говорить вона, не відкриваючи рота. І показує рукою на вхід.

Ми заходимо всередину домівки. Зовні, здавалося б, амфора замала, і приміщення буде тісним, я навіть голову нахилив, щоб не стукнутися об стелю. Але простори, що відкрилися погляду, вражають. Ніби це не амфора, а дзеркальна кімната, де поняття обмеженості не існує. Та тут взагалі ніяких стін, підлоги і стелі. Наче все висить у повітрі і губиться десь у безодні, нескінченності, розпливчасте і невизначене. І тільки ближні предмети мають цілком чіткі обриси.

"Портал в інший вимір", – безліч думок промайнуло в моїй голові, поки я розглядав стіни, що кудись зникали, і розташовані в кімнаті предмети. Дуже прості предмети: дерев'яне ліжко, стіл, дві лавки біля нього. На столі полотняна скатертина, такого ж відтінку, як і сукня господині, вишита тими ж малюнками. Якісь хвилясті лінії, змії, чи то знаки безкінечності.

Мені здалося, що речі розмовляють зі мною, намагаючись пробитися крізь панцир свідомості і донести якусь важливу інформацію. Ніколи ще не спілкувався зі стільцями, тому усіма силами опираюся тому вторгненню. І сам розумію, що марно: вони давно роздягнули до кісток, проникли всередину і все про мене знають.

А далі ми з Олею раптом опинилися зовні. Ніби господиня зрозуміла, що спілкування не вийде.

– Що ти зробив? Про що подумав? – сердито накинулася на мене дівчина, відчуваючи образу і незадоволення.
– Не знаю, що ти прив'язалася? Я і сам хотів би знати, що їй не сподобалося!
– Послухай, ти закритий на тисячу замків. До тебе неможливо достукатися!
– Я всього лише людина. Маленька дурна людина, яка нічого не вирішує!
- Припини!
- Піщинка на березі океану, крапля в морі, мураха, що потопає з океані трави. Я взагалі ніхто!
- Не смій так говорити! – щоки Олі вкрилися рум'янцем. Вона розхвилювалася. – Якби ти був ніхто, то ніколи не потрапив би сюди. Сюди проникають тільки ті, хто впливає на світ.
- Що за маячня? Ні на що я не впливаю. Ну, навіщо я тут, в чому моя місія? – насмішкувато питаю я, звузивши очі.
- Місія в тому, щоби побачити і зрозуміти!
- Яка ж ти наївна.
- Не наївна, – відповідає Оля, – просто мій інтелектуальний модуль набагато ширший за твій, адже я з іншої цивілізації. Хочеш, я передбачу твоє майбутнє?
- Ти думаєш, мені це цікаво? – а сам, про всяк випадок, налаштував локатори.
- Не думаю, я знаю, – Оля посміхнулася, дивлячись на мої вуха.
- Ну ж бо, пророкуй, разом посміємося.
- Ти зміниш хід історії, – серйозним голосом промовляє вона.
- Робити мені більше нічого, – пирхнув я. – А далі що?
- Так далеко я не можу бачити. Але ... – Оля в задумі кинула погляд кудись у далечінь. – Але все закінчиться добре.
- Звичайно добре. Тому що я не збираюся ризикувати своєю головою. А вже тим більше змінювати хід історії. Як-небудь без мене.
- Даремно ти так ...

- Ну досить. Вибираймося звідси. Вдома поміркуємо. Все-таки хочеться дізнатися, чим закінчилася історія цих співаючих амфор.
- Про них нічого немає в глосарії, вони зникли, навіть сліду не залишили, – зі знанням справи каже Оля. – Від трипільців є хоч рештки домівок, глиняний посуд, фігурки людей і тварин, від цих – нічогісінько...
- Цікаво. Співаючі домівки. Телепатія. Телепортація. Чудеса, та й годі. І таке просте й одночасно складне внутрішнє оздоблення будинку. Чарівне місто!
- Чому б тобі було не запитати про це у ґаздині. Ти ж зрозумів, що вони володіють телепатією. І напевно знають, чим все закінчиться для вас і для нас. Ти ж дослідник!

Я сумно посміхнувся.
- Здається мені, моя цивілізація загине від брехні і жадібності.

Тихий літній вечір, що мільйони років незалежно від людського бажання повертається на землю, висів над містом співочих амфор. Якщо стояти спиною до річки, можна вловити незрозумілий гул, що збирається від усіх будинків десь в найдальшій точці небосхилу. Невидима воронка захоплює і підіймає його вгору, там він міцніє, набуває видимості й повертається вниз на сяючих лініях сонячної спіралі, розподіляючись по амфорам. Цей ледве помітний, але чітко вловимий рух туди і назад здається чимось настільки природним, що навіть не викликає подиву.

"Чому ми раніше не знали цього?" – думаю я і згадую, що люди моєї цивілізації так і не навчилися використовувати космічну енергію. Я ще не до кінця розумію, але відчуваю: є щось таке, що поєднує в одному моменті всі можливості та всі прояви змін. Чи існувало би воно, чи існував би я сам, якби про це не думав? То може я і є точкою з'єднання всіх відносин, початком початків і кінцем кінців? Головний і чудовий храм людина завжди носить з собою, в своїй голові, чи то – в серці".



Цікавий сон мені наснився. Добре, що встиг записати. На вікні, як на фотопапері, поволі проявляється ранок. Десь близько п'яти. Обійнявши руками гарячу чашку, я підійшов до вікна, хоч взнати, яка там сьогодні пора року. Осінь чи що? Здається, тільки вчора був червень, я точно це знаю: в червні до мене приходила Оля, єдина людина, яка ще пам'ятає день мого народження. "Йди на двір, йолопе, шукай правду там, серед людей, у гущі подій, – натхненно пропонує вона мені. – Не в макулатурі ж вона зберігається. А якщо і знайдеш серед фоліантів на інтернет полицях, хіба ж то істина? У всякому разі вона не твоя, а вкрадена в когось".

Дійсно, з тих пір, як у автокатастрофі загинула моя сім'я, я наче втратив зв'язок з реальністю, заточивши себе у чотирьох стінах і обмеживши світ екраном комп'ютера та власними фантазіями.

І тільки Оля сперечається з цим давно усталеним станом речей, з моїми примарними вигадками і спогадами. Вона кличе виринути з глибини відчуження, озирнутися навколо, тягне за собою у світ, повертає в єдину справжню реальність, в яку я не вірю, тому що створив її не сам. Ольга – частка того чужого мені, справжнього життя, але її не можна ігнорувати, натиснувши клавішу delete, щоб очистити документ від зайвого. Коли вона з'явилася, все змінилося, заспівало, заголосило десь там і тут, зриваючи дах від ніжності і неймовірних, ніколи не чуваних переживань і спостережень. Я став, як та співуча амфора. А поруч вона – дівчина з моїх снів, з іншого виміру, явилася і панує, така загадкова і така справжня, що перехоплює подих.

Проте, якщо чесно, в нас доволі складні стосунки, бо Оля постійно виривається з обіймів і зникає невідомо з ким і невідомо де. То на Майдані пісні співає, то у дитячі будинки тягає одежу та речі, то безпритульних собак годує. І на всіх її вистачає. Я шаленію від подиву, чому вона завжди повертається у мою барлогу? Наварить борщу, підмете у кімнаті, просто побуде зі мною поруч, відчує те шалене взаємне бажання, яке нічим неможливо вгамувати. І знову відлітає кудись у свої терени…

***

- Ти маєш це побачити. Сашко, приїзди! – майже кричить вона у слухавку.
- Що сталося, Олю?
- Навіть не знаю, як сказати. – голос її тремтить і зривається, здається вона плаче. – Нас побили…
- Хто? – в мене аж подих перехоплює.
- Менти…
- Які менти? Тебе? Де?
- На Майдані. І мене теж. І всіх інших. Там були навіть молодші за мене хлопці, зовсім діти, з першого курсу, – вона вже не стримується і плаче вголос.
- Господи, що ти там робила?
- Та ми залишилися на ніч, було прикольно. Але потім почалося…
- Де ти зараз?
- Я у Михайлівському соборі.
- О господі, я вже їду…

Що могло б вирвати мене із затишного міжсобойчика з власними фантазіями і кинути у прірву нічного міста? Тільки її голос, наче із середньовіччя: "Ми ховаємося у Михайлівському соборі". Зібрався миттю, навіть не дивлячись, що на себе натягую. Викликав таксі й поїхав.

Місто поволі прокидалося й оговтувалося після тієї страшної ночі. Хвиля вже зрушила зсередини, з глибини, ожила і потекла… Звістка про побиття студентів на нічному Майдані розбудила всіх, навіть тих, хто не стояв тут і не співав ніяких пісень.

Переляканий погляд Олі, куртка в крові, подряпина на щоці остаточно висмикнули мене з вигаданого рятівного задзеркалля і змусили жити тут і зараз, поряд з нею й усіма іншими…
 
***

В ніч з тридцять першого грудня на перше січня чотирнадцятого року на Майдані незалежності зібралося кількасот тисяч людей. То був особливий Новий рік. З усіх перехресть стікалися гомінкі людські потоки і галасливі, розрізнені голоси з'єднувалися, створюючи якесь несподіване, дивовижне співзвуччя. Рівно о півночі, всі увімкнули ліхтарики і, поклавши руку на серце, заспівали гімн.
 
Пісня піднімалася до неба, летіла у далечінь і там, високо вгорі, перетворювалася у величезний захисний покров, який огортав місто. З-за світляків смартфонів здавалося, що небо впало на землю.

- Як гарно! Яке ж в нас співоче місто! – у захваті вигукнула Ольга.

Потім всі натхненно підняли келихи, незважаючи на сухий закон Майдану, пили шампанське і кричали: "Слава Україні!" І я майже фізично відчував думки тих, хто стояв поруч з нами, наче в мені прокинувся телепатичний дар далеких предків. Оля водила мене поміж палаток і знайомила з відомими особистостями, всі веселилися, жваво обговорювали майбутні зміни в країні й вірили у перемогу. Лише на ранок вона нарешті змерзла та потягла додому.

– Поїхали, – прошепотіла на вухо багатообіцяючим сп'янілим від вражень голосом. – Пора у ліжечко.

Ми пірнули у метро і скоро вже пристрасно кохали одне одного вдома. Я відчував, що в Ользі з'явилося щось нове, чого раніше не помічав. Наче вона дозволила собі бути собою, відкрила якусь дотепер зачинену шпаринку своєї душі й тіла. Після бурного взаємного задоволення Оля розслаблено відкинулася в ліжку і, роздивляючись гру тіней на стелі, сказала:

- Наші діти будуть жити в іншій країні.

Неймовірно приємно чути це: якщо Оля говорить про дітей, то певно, пов'язує себе зі мною. Я переможно усміхнувся, розслаблено і щасливо зарився носом у її м'які русяві кучерики. Ні про що погане думати не хотілося.

– Знаєш, це і є справжній Київ! – нібито не в тему шепочу я. – Я зрозумів! – раптом підвівся я на лікоть. – Місто – це не споруди, не назви вулиць, не пам'ятки історії, це люди, які мешкають в ньому! Кожна людина, яка стояла поруч з нами на Майдані, дивовижна посудина, всередині якої калатає Всесвіт. Співочі амфори – то люди! Кожен зберігає свій чарівний напій: думки, поривання, мрії, надії – лише торкнися і побачиш, почуєш, як вони дзвенять.

– Деякі амфори краще не чіпати! – скептично хмикає Оля.
– Іноді амфори починають звучати в унісон. Всі разом, наче гігантський орган, який створює чарівний захисний покров. Я впевнений, що справжній, вільний від хибних визначень Київ саме такий – те місто співочих амфор, яке я бачив колись уві сні. Пам'ятаєш, я розповідав тобі…
– Ну ти фантазер! – вона перекотилася на мій бік ліжка і ніжно тицьнула носом у плече. – Завтра багато роботи… – промовила крізь сон і засопіла.

А я ще довго не міг заснути, перебираючи враження і думки і дивуючись своєму пророчому і такому зрозумілому тепер сну.
 
 
[1] Тайтл - це перше, що читають пошуковики. Тайтл відображається у вікні браузера при відкритті сторінки сайту.
[2] Дескриптор (дескрипшен) — лексична одиниця (слово, словосполучення), яка служить для опису основного смислового змісту документів.
[3] Академічна нудота — показує ступінь заспамленности тексту ключовими словами в процентному відношенні до загальної кількості слів. Чим більше у статті повторюваних однакових слів, тим цей показник буде більшим. Коли запитують, яка повинна бути академічна нудота в нормі, то зазвичай називають значення до 7%.
[4] Класична нудота - це корінь квадратний з числа, що показує частоту вживання найбільш тошнотного, тобто такого, що часто зустрічається, слова. Якщо, наприклад, найчастіше слово зустрічається в тексті 9 разів (замовники просять ключове слово вжити енну кількість разів), то класична нудота тексту буде дорівнювати 3.
[5] Чарльз Доджсон – справжнє ім'я Льюїса Керрола, автора творів "Аліса у країні чудес" та "Аліса у задзеркаллі"
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Коти, яких спіймали на гарячому (фото)
Цікавість котів безмежна. Їм завжди цікаво, що ви робите, куди пішли, що принесли і, звичайно, що їсте. Навіть якщо ви будете їсти огірок, кішка буде сидіти поруч і всім сумним виглядом показувати, що совісті у вас немає, якщо не ділитеся... Тому-у-у... всім котиків:)
Читати більше
Як з'явився восьмигодинний сон, якщо наші предки спали двічі за ніч?
У 18 столітті люди спали двічі за ніч, вставали на кілька годин серед ночі, а потім йшли назад до ліжка, вже до світанку. Що з того часу змінилося та чому люди сплять 8 годин — досліджуємо далі.
Читати більше