Отже, Україна - 26-ти річна країна без чіткої ідентичності, з купою проблем, загроз та викликів. Країна із двомовним населенням та заплутаною історією. Країна з гігантським потенціалом, що не реалізується десятиліттями.
Живучи у Пекіні, українців мені доводиться зустрічати не часто. Не тому, що їх тут немає, а тому, що кожного разу, коли я спілкуюся з кимось з України, то псую собі настрій. Не залежно від того, якою буде тема нашої розмови, з неї все рівно вилізе щось типу "та все як у нас", "ну це ж Україна", "маємо те, що маємо" і ще ціла купа слів, які глибоко сидять у свідомості. Я, звичайно, можу помилятись, але мені здається, що допоки такий світогляд буде панувати у головах наших співвідчизників, доти в України немає ніякого шансу стати хоч трішки успішною країною.
Минулого тижня бачився з двома тернополянками. Ми прогулювалися парком і мова зайшла про сексизм мого китайського професора до однієї дівчинки з Німеччини. Ясно, що сексизмом нікого в Україні не здивуєш, тому українка, що йшла поряд, відповіла щось в стилі "ох, ці європейки". Я запитав її, що вона цим має на увазі та звідки тоді вона сама. Вона мені відповіла, що з України. Закладаюся, точно так само мені би відповіла будь-яка росіянка, яку я знаю. Фрази "як у Європі", "їду в Європу", "ці європейці" - це буденність українського життя. Я чую їх щоразу, коли спілкуюся з батьками по скайпу. І нічого у цьому поганого й нема, от тільки все в цьому погане.
Самоідентифікація є неймовірно потужною силою, що формує особистість та світогляд. Самоідентифікація відрізняє жителя Лондона від жителя Палермо. Самоідентифікація відрізняє переможця від переможеного. Вона є тією силою, котра підштовхує нас до дії. Вона є тією міркою, що не дозволяє людині бути гіршою за інших. Не існує на світі успішних країн із розмитою самоідентичністю, де хтось вважає себе частиною Європи, хтось частиною Євразії, хтось вмерлого Радянського Союзу, хтось України, а комусь взагалі на все це накласти. Це якраз той випадок, коли краще погана політика, ніж політика коливань. Найперше питання, на яке ми повинні чітко відповісти у глобалізованому світі, - це "хто ми?". І ні, українці тут не підходить, бо так треба було відповідати два століття тому. У тому, що ми українці, у нас не повинно бути жодного найменшого сумніву
Гляньмо на мапу світу. Україна знаходиться на Сході Європи, у цьому не може бути жодного сумніву і це те, чого ми не можемо змінити. Східна Європа є частиною Європи, континенту, що є домівкою найуспішнішої цивілізації в історії людства. Саме за право бути частиною цієї цивілізації віддали свої життя
герої Небесної Сотні. Особисто для мене цього вже достатньо, аби перестати казати "їду в Європу". Це я їду в Європу, навіть не їду а лечу рейсом Пекін-Київ.
Звичайно, Східна Європа не є Європою Західною, і варто хоча б раз проїхатися континентом, аби пересвідчитися у разючій різниці. Однак те, що обидві частини носять у собі одне ім’я, може добряче грати нам на руку. У двадцять першому столітті Європа все ще залишається мрією та зразком для десятків великих та маленьких країн із різних континентів. І чим швидше українці почнуть використовувати бренд "Europe", тим краще це для економіки нашої країни.
До речі, поляки, чехи, естонці та всі інші цей бренд вже використовують більше 20-ти років і, якщо сумніваєтесь у його результативності, поїдьте і гляньте на Прагу.
Іншою цікавою особливістю, вже всередині континенту, є те, що Східна Європа історично має поганий імідж. Проте цей факт має як недоліки, так і переваги. Недоліки ми відчуваємо постійно, а от переваги досі не використані. По-перше, Україна є однією з тих країн, котрі повністю розташовані у межах Східної Європи. І я це маю на увазі. Не у якісь зрозумілій Євразії чи розмитій Центральній Європі, а чітко у центрі всім відомого Сходу Європи. Таке розташування дає нам можливість, у разі успішного розвитку, перезавантажити стереотип на свою користь і змусити світ асоціювати Східну Європу із Україною. Точно так само, як Східна Азія асоціюється із Китаєм, а Північна Америка зі Сполученими Штатами. Це ж дає теоретичну можливість бути майбутнім лідером регіону, тим паче, що це уже траплялося в нашій історії.
Допоки ж Східна Євпропа асоціюється із вмерлим Радянським Союзом, як у іноземців, так і в українців, доти ми будемо й надалі безрезультатно шукати свого місця у світі.
Іншою важливою перевагою, яку ти маєш, знаходячись на Сході Європи, можуть бути, як не дивно, стосунки з Росією та її бачення українцями. Коли мене у Китаї питають про різницю між Україною та Росією, я просто кажу, що Україна - це частина Європи, а Росія – ні. Це, звичайно, примітивно і навіть не зовсім правда, але у глобалізованому світі маркетингу, якщо ти чітко та просто не поясниш, чому твій товар кращий, на нього ніхто не зверне уваги. Це сліпа, глуха реальність. Як би мені цього не хотілось визнавати, але більшість людей на планеті не бачать різниці між Росією та Україною. І якщо ми не зможемо чітко відповісти, чим і чому, то у нас немає жодного шансу перетворитися із російської периферії на нормальну країну. І впершу чергу, нам це треба чітко пояснити самим собі.
Пам’ятаю, коли я ще був у старшій школі, то помітив одного дня книгу "Україна не Росія" на полиці однієї з книгарень Тернополя. Автором був вказаний Леонід Кучма. Пам’ятаю свою злість та зневагу як до "автора", так і до всієї книгарні. Я не міг зрозуміти, як той, хто був перзидентом, може видати книгу з такою назвою.
Леоніда Кучму, за його досягнення, я й досі прагну бачити у карцері в’язниці і книгу його я читати як не збирався, так і не збираюся (занадто багато хороших книг існує на планеті). Однак гірка реальність, що саме це і є тим топіком, де потрібно розставити чіткі межі. Це те питання, на яке повинні, не задумуючисть, давати вигідну Україні відповідь українці, росіяни, німці, американці й навіть китайці. Цього страшенно важко досягти, але це можливо.
Іншим важливим моментом є приклад. Кожний хороший батько знає, що гарний приклад є набагато ефективнішим за жорсткий примус. Це стосується батьків та дітей, це ж стосується країн і країн. Тут логіка проста, що може одна людина, може й інша. І якщо якась успішна країна схожа до твоєї культурно, мовно чи цивілізаційно, то у тебе завжди повинно виникати питання, чому не можу я? Це логіка сусідів, логіка характерна на планеті Земля. Існує безліч прикладів, коли успіх однієї країни мотивує іншу. Це приклад Японії для Кореї, це Німеччина для Польщі та Чехії, це Тайвань з Гонконгом для Китаю тощо.
В України є безліч успішних сусідів, із яких можна і треба брати прилад. Я аж ніяк не маю на увазі, що ми повинні стати другою Польщею. Я маю на увазі, що ми повинні вчитися у всіх, хто досягнув хоча б якогось успіху. Ми повинні брати приклад з усіх країн, котрі є економічно успішнішими, і одного дня ми самі зможемо стати країною, котра буде давати приклад. Цього, до речі, як мені здається, дуже бояться сучасні політики у Москві, бо успішна Україна може потенційно мати колосальний вплив на Росію. Не треба забувати, що Київ досі вважається "матір’ю", особливо якщо це нам на руку.
Тут варто трішки глянути в історію.
Київська Русь, Східноєвропейське князівство, яке ми вважаємо родоначальником власної держави. Я думаю, не може бути сумніву в тому, що найбільший вплив на Київську Русь мала саме європейська цивілізація. Також, думаю, немає сумнівів й у тому, що найзатятішими ворогами від заснування Русі аж до її занепаду були кочовики. Вони ж і були головною причиною руїни. До речі, у наших пращурів було чітке усвідомлення своєї інакшості, де Русь, з її містами, вірою та способом життя протиставлялася дикому, кочовому полю, територія якого і є основою сучасного проекту "Євразія".
Іншим унікальним періодом нашої історії є, очевидно, доба
козацтва. Про роль і значення козаків в українській історії можна говорити довго, однак вже те, що фраза "козацького роду" є у гімні країни, пояснює дуже багато. Як і Київська Русь, козаки явно не були частиною "Євразії". І, як у Київської Русі, головним противником козацтва були кочовики. Звичайно, з’являються ще й поляки-католики та мусульмани-турки, однак головною причиною, чому козаки до сих пір присутні в українському гімні, є те, що їм вдалося створити унікальну самоідентичність. Їхнє бачення себе зіграло у нашій історії як погану, так і хорошу роль. Але якби вони себе тоді не ідентифікували інакшими, то нас би зараз просто не існувало.
Ці ж козаки подарували нам у спадок несприйняття тиранії та прагнення до волі. Риси, які навіть Імперія Зла не змогла викорінити та стерти з пам’яті. Ці риси до сьогодні колосально відрізняють українців та росіян, і ми це повинні чітко усвідомлювати, відтворюючи свою ідентичність.
Зі мною в університеті навчається Нікіта. Він - росіянин з Москви. Дуже адекватний і розумний чувак. У нас взагалі досить гарні стосунки практично весь час, окрім класу міжнародних відносин. Там ми завжди по різні боки барикад і сам клас без наших дуелей був би, напевно, до вбивства нудним. Якщо коротко, то Нікіта завжди і у всьому звинувачує Сполучені Штати і переконаний, що все, що відбувається у світі, фінансується з Вашингштону. Тут цікаво те, що у нього немає ніякої сліпої ненависті до Америки, однак у нього є сліпа віра у те, що чуваки з Пентагону можуть контролювати усе, що відбувається на планеті та диригувати всіма значними подіями.
Я можу помилятися, але мені здається, що таке бачення світу характерне для більшості людей із пост совку. Я із цим дико не згоден, бо не розумію, як освічена людина може вірити у такі байки. Якщо хтось і може маніпулювати людьми, то це можливо тільки через потужний цивілізаційний вплив, який однозначно присутній як в Україні, так і в Росії з Китаєм. Однак такий вплив створюється колективними зусиллями сотень тисяч людей (митці, політики, актори, бізнесмени) впродовж десятиліть. І пердбачити, як він буде розвиватися і на кого та яким чином буде впливати, практично неможливо, точно так само, як будь-яка людина не може точно передбачити, що із нею станеться у її житті. Ми можемо і повинні впливати на своє життя, але контролвати усі події – це неможливо. Точно так само ніхто у Вашингтоні не може контролювати усі події на планеті Земля. Так я, принаймні, думаю.
Інший момент, чим ми з Нікітою страшенно відрізняємося, це вірою. І ні, я зовсім не про християнство чи іслам, я про те, як ми бачимо відносини громадянина і суспільства, особистості та колективу, студента і влади. Нікіта не вірить, що у Росії можна щось змінити, він вважає, що своїми власними діями він ніяк не може вплинути на розвиток своєї країни. Він не вірить у спробу, він думає, що вона безглузда, бо й так нічого не зміниться. В моїх очах він здався, навіть не починаючи битись. Я не розумію, чому.
Мені здається, що колосальна різниця між українцями і росіянами у тому, що в України є приклад того, що зміни можливі завжди, нехай повільні, нехай болючі. Але у мене немає найменшого сумніву, що я можу і повинен впливати на свою державу. Держава, на яку її громадяни не мають ніякого впливу, взагалі немає ніякого сенсу. Я вірю у зміни, я вірю, що моя країна може змінитися і обов’язково змінитися, як зусиллями її громадян, так і моїми особистими зусиллями.
Будь-який хороший генерал знає, що битви виграються ще до бою, у своїй голові. І вкінці перемагає не найсильніший і не найрозумніший, а той, хто здатний найкраще пристосовуватися до змін. І казати, що зміни неможливі, не роблячи нічого, щоб зробити їх можливими, - це найгірше, що з нами може статися.
Підсумовуючи мій досвід з Нікітою, можу сказати одне, ми страшенно різні та бачимо світ абсолютно різними очима. Це, однак, не означає, що у нас купа проблем. Немає у нас проблем і незручних моментів також немає. Тільки взаємоповага і толерантність до думок один одного.
Вчора був на презинтації про індонезійських китайців. Їх у 200 мільйонній Індонезії 5% населення, однак вони дуже активні в економіці, що робить їх заможними та дуже непопулярними. У 1998-му по Індонезії прокотилася хвиля жорстоких погромів, що вилилися у вбивстава, зґвалтування та розорення місцевих китайців. Наразі ситуація набагато спокійніша та толерантніша, однак расизм та дискредитація й досі присутні майже на всіх осторах Індонезії.
Я слухав згадану презинтацію і думав про Україну. Адже у нас нічого схожого немає. Те, що сталося у Криму та на Донбасі, немає нічого спільного з расизом, релігійною ненавистю чи соціальним протестом. Мені здається, що головною причиною того, що сталося на сході України, є навіть не націоналізм з шовінізмом. Головною причиною є тупі стереотипи та десятилітнє промивання мозку. Це, звичайно, погано, але й не найгірше. Змінити стереопити важко, однак викорінити расизм чи релігійну нетерпимість в рази складніше завдання. У купи країн планети існують проблеми значно серйозніші за наші. Ми це повинні пам’ятати і робити кроки для того, щоб власні проблеми вирішити.
Із тих головних проблем, які існують в Україні, не кажучи про такі всім очевидні речі, як дика корупція, я бачу наступні.
По-перше, Західна Україна не розуміє і не хоче розуміти Східну і навпаки. В сучасній Україні до сих пір присутній колосальний брак адекватної комунікації. Зневага один до одного та небажання глянути на світ очима іншого створює конфлікт, із яким Укрїна живе десятиліттями. Тупа пропаганда та відсутність нормальної інформаційної політики тільки підливають масла у вогонь. Мені здається, що це можна змінити тільки посиленням зв’язків між усіма частинами країни. Коли люди подорожують, спілкуються, пізнають один одного. Це колосально важливо, завершення формування нормальної політично нації без цього неможливе.
Щоразу, коли я приходжу у спортзал, зустрічаю чувака із Маріуполя. Він завжди одягений у цю крутезну футболку з тризубом, з ним приємно спілкуватися і, хоч наше бачення України і того, що у ній відбувається, відрізняється, ми обоє любимо свою країну. Обоє готові щось робити, аби її змінити, обоє хочемо зробити її кращою. А те, що ми відрізняємось, - це тільки нам на руку, якщо ми зможемо перетворити висмоктаний з пальця конфлікт у синергію.
Багато хто порівнює Україну з іншими двомовними країнами. Такими як Канада та Бельгія. Таке порівняння, як на мене, абсолютно погане, і ми повинні зробити все, щоб не опинитися у ситуації Канади та Бельгії (це я, звичайно, не про економіку, а про політичний поділ). У обох вищезгаданих країнах присутні різні етноси. У Канаді – франкоканадці та англоканадці, у Бельгії – фламандці та валлонці. Це створює ситуацію постійного протистояння, де один етнос протиставляється іншому.
В Україні нічого схожого немає. Абсолютна більшість населення нашої країни вважає себе етнічними українцями - це те, що об’єднує, а не роз’єднує. Інша різниця у тому, що більшість анломовних канадійців не розмовляють французькою, так само як більшість валлонців – фламандською. Україна є тією унікальною країною, де більшість населення дійсно володіє двома мовами. У чувака з Маріуполя українська не гірша за мою, і якою поганою не була б моя російська, я все рівно можу нею вільно спілкуватися. Я думаю, що в майбутньому кожний громадянин України повинен досконало володіти як мінімум двома мовами, і ми повинні зробити все, щоб мовна проблема переросла у мовну перевагу.
Інша проблема це, очевидно, конфлікт із Росією. Путіну вдалося менш, ніж за рік, перетворити дружню до Росії країну на ворожу. Це, як би це погано не звучало, нам на руку, бо дає можливість чи не вперше згуртувати обидві частини країни і дає відчуття спільної історичної долі. Однак, рано чи пізно стосунки між Україною та Росією повинні нормалізуватися. Від продовження конфронтації страждають обидві країни, це очевидний lose/lose. Для ЄС та США конфлікт також є невигідним, і взагалі це безглузде протистояння, вигідне хіба Китаю. Вигідне тому, що штовхає Росію у його обійми та відволікає Штати від Східної Азії. Із цим навіть Нікіта зі мною погоджується, окрім того, що Америка у конфлікті на Сході Європи незацікавлена звичайно.
Як би там не було, для того, щоб вирішити конфлікт, найперше потрібно зрозуміти, чого хоче та не хоче інша сторона, або, принаймні, спробувати зрозуміти. Мені здається, що саме тотальне нерозуміння один одного і штовхає обидві країни у взаємоневигідну геополітичну ситуацію. Спілкуючись із Нікітою, Алексом та іншими росіянами, які навчаються у моєму університеті, я бачу кілька ситуацій, які вони не сприймають. Ось вони:
- Україна член НАТО
- Розташування збройних сил США чи Західноєвропейських країн на території України
- Безправна російська меншина
- Партія стилю Правого Сектору при владі в Україні
На скільки я розумію, це головні речі, яких бояться росіяни, принаймні з наших розмов. Більшість з них, на мою думку, - роздута кулька. Потенційне членство України в НАТО більше залежить від дій Росії, аніж від України. Ще недавно більшість населення нашої країни була проти такого членства і те, що зараз членство в НАТО, на словах, є метою України - це результат військових дій Російської Федерації. Я особисто вважаю, що нейтральна Україна стилю Фінляндії, з боєздантою армією та повною суверенністю над територією держави була б цілком прийнятним варіантом. Однак наразі цього складно досягти, бо довіра до Москви абсолютно підірвана і відновити її - дуже складне завдання. Тут другого Будапешського меморандуму явно мало.
Стосовно розташування збройних сил США на території України, то це, як на мене, взагалі сюр. Це є майже неможливим, навіть якщо буде прямий військовий конфлікт між Україною та Росією.
Пригнічена російська меншина та Правий Сектор в урядових будинках - сюр іще більший. Радикальних націоналістів в Україні не більше, аніж у будь-якій іншій країні. Крім того, в нас у парламенті немає жодної по-справжньому націоналістичної партії. А навіть якщо така з’явитися, то у неї немає жодного шансу перетворитися на значну політичну силу, просто тому, що більшість українців за таку партію не проголосують.
Усі вище згадані проблеми можна і треба вирішити. А якщо їх неіснує, то в України повинна бути чітка інформайціна політика, аби змінити існуючі стереотипи. Також мені здається, що наша країна повинна здійснювати кроки для віднослення взаємодовіри між двома країнами, і якщо це неможливо зараз, то все рівно колись настане момент, коли це буде можливо. Усе змінюється, усі змінюються, ми повинні бути готові до змін.
Я вважаю, що кожна маленька дія краща за її відсутність. Для початку було б непогано перестати мислити категоріями "маємо те, що маємо", "ці європейці" та "нічого й так не зміниться". Так думали кілька поколінь до нас і результат такого mindset у нас перед очима. Це, однак, не означає, що все лайно. Не існує проблем, які неможливо вирішити, якщо для цього є воля та бажання. Немає ситауцій, які не змінюються, особливо якщо робити якісь дії. Усі, хто опускають руки, скаржаться на долю і плачуть в подушку завжди програють. Я програвати не збираюся. Що думаєте Ви?
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
