Mike Royko - Голос Чикаго з українським корінням

Подарували мені друзі на Різдво книжку: Збіркy найкращих статтей журналіста Майка Ройко "Ще раз".
 
Я була дуже заінтригована, оскільки віднедавна все частіше спотикалась об це ім'я кожного разу, коли заходила мова про класиків журналістського Чикаго. Свідомо не хотілось знати багато про автора до того, як прочитаю хоча б з десяток його статтей. Але вже на половині книжки почала помічати, як майже кожна сторінка рябіє закладками, виписками і знаками оклику. 
 

Роблю поверхневе дослідження автора (aka wikipedia.org) і після першого абзацу мені хочеться стрибати, як Том Круз в гостях у Опри.

"Майк Ройко ( 19 Bересня 1932 -29 квітня 1997) був журналістом декількох газет Чикаго, переможець Пулітцерівської Премії 1972 року в категорії "коментар". Далі - головне! Дочекайтесь! "Майк Ройко виріс в Чикаго. Його мати Хелен була Полькою, а батько Михайло Ройко - українцем (!!! Доче-ка-йтесь!) з міста Долина, Івано-Франківської області !!!!! Га????? так ми ж земляки!

Майк деякий час навчався в міському коледжі Чикаго (Wilbur Wright College, prev.Wright Junior College), де й мені судилось протирати одне місце і плекати марні надії на кар'єру великої художниці.

Майк не закінчив навчання, а пішов до війська. Після служби став радіоведучим і продавцем надмогильних каменів. Жодна газета не хотіла приймати його на роботу через відсутність університетського диплому. Майк врешті почав з колонки в газеті Chicago Daily News, де йому недовго судилось залишатись непоміченим. Його сарказм, сміливість, почуття гумору дуже швидко завоювали любов читача. Майк Ройко став голосом простого люду, робітників Чикаго і "ячменем на оці" для політиканів і бюрократів. Його не любили, боялись і обожнювали.

Майк Ройко писав по п'ять колонок в тиждень, висвітлюючи життя свого рідного міста. Він не боявся критики, часто публікував сердиті листи читачів і давав їм відкриту відповідь. Як, наприклад, славнозвісний випадок з Френком Сінатрою. 

Приїхав Сінатра в Чикаго давати концерт y 1976 році. А поліція міста так переживала, щоб із зіркою нічого не трапилось, що надалa йому цілодобову охорону зі своїх співробітників. Майк Ройко вважав таку запобігливість абсурдом і написав критику на самого співака і на адміністрацію Чикаго, яка так розпоряджається грішми людей. Лист був написаний вже в звичному тоні автора - суміш сатири, самоіронії, в серці якого, як завжди, було важливе для громадськості питання: "Хто такий Сінатра, щоб його охороняло по декілька офіцерів нашої поліції, в той час, коли беззахисна жінка йтиме вночі з роботи додому, а жодного патрульного нема на зміні?" 

І все б та й нічого, якби Френк Сінатра не розлютився зірковою люттю і не написав листа-відповідь. Гірко-гірко співак скаржився на журналюгу словами, що, мовляв, "дивуюсь, як вам люди не плюють в очі по три рази в день".

Письмову дуель Сінатра програв. Хоч славився він і голосом, і крутою вдачею. Коли Майк Ройко опублікував лист Сінатри, людям більше імпонував сарказм Ройко, ніж зіркова ображеність знаменитості. Майк оголосив для своїх читачів, що лист Сінатри виставляється на аукціон. Купила його одна жінка, яка була шанувальницею як Ройко, так і Сінатри за $400. Зараз ціна листа - понад 15 тисяч доларів.

З політиками у Ройко взагалі була холодна війна. Він прискіпливо слідкував за діяльністю мера Річарда Дж. Дейлі і навіть написав його біографію на основі своїх спостережень. "Бос" ("Boss. Richard J.Daley of Chicago" 1971) перебувала 26 тижнів у списку бестселлерів в Нью Йорк Таймс. Ройко критикував мера за його сумнівну політику по розбудові міста; за розподіл території між білим і чорним населенням, що призвело до утворення гетто на півдні міста. Привілегії, якими користувались наближені до мера люди теж висвітлювались і висміювались автором.
 

Майк Ройко залишив після себе близько 8 тисяч статтей за 30-ти річну кар'єру. Його роботи переопубліковували 600 газет по всій Америці. Його колосальну продуктивність пояснювали просто: "ним оволодів диявол".

Майк Ройко завжди був вірним собі та читачам. Не зважаючи на гострий язик, журналіст безмірно симпатизував людям. Його статті - це суміш перцю, солі, пива і меду (де: перець- сарказм; сіль - правда; пиво - Майк любив пиво, за яким вислуховував людські проблеми і плітки, якими жило місто; мед - життєрадісність і оптимізм. І аж ніяк не підлабузництво).

Чого тільки варта його стття "Як позбутись похмілля", надрукована 27 грудня 1974 року, але актуальна у всі часи. Уривок: "Коли ви прокинетесь, вас переповнюватиме глибоке відчуття сорому, провини, огиди, приниження і самоненависті.

Це цілком природньо, зрозуміло і заслужено. 

Щоб полегшити це відчуття, намагайтесь думати лише про приємні речі та вчинки, які ви робили перед тим, як відключились. Помедитуйте над тим, як ви прийшли на вечірку і привітались зі всіма; як господиня дому прийняла ваше пальто; як ви потиснули всім руки і вголос захоплювались аудіосистемою.

Женіть зі своєї пам'яті всі спогади про те, що ви пізніше зробили з килимом господарів; або що ви сказали дамі з глибоким декольте і хто з вас: ви чи її чоловік першим почав бійку. Не заглиблюйтесь в ті смутні спогади, коли ви заснули у ванній, змушуючи всіх гостей благати відчинити двері.

Такі думки вас тільки заженуть в ще глибшу депресію. Крім того, ваша дружина в найменших деталях пригадає вам все на протязі дня. І тижня. I не одного.

Експерти рекомендують звести всі фізичні вправи до мінімалного кліпання очей і легеньких порухів губ, достатніх дати дружині зрозуміти: "Пізніше. Ми обговоримо все пізніше".

Або, ви можете вистрибнути з ліжка, як тільки пролупите око. Відкрити навстіж вікно, впустити свіже повітря і почати біг на місці, войовничо розмахуючи руками і дихаючи на повні груди.

Це вас змусить забути про похмілля, бо після такого шоку - тільки інфаркт".
 
Однак, жарти-жартами, а коли Ройко писав на серйозні теми, то владним структурам  було непереливки. Одним з багатьох прикладів таких ситуацій була його стаття, написана 10 грудня 1973 "Прохання Людини Без Обличчя". В ній журналіст розповів жахливу історію молодого військового Лероя Бейлі, який отримав страшні поранення у В'єтнамі. Лерой залишився без обличчя в результаті вибуху. Зуби, очі, ніс - все забрала війна. Після трьох років безрезультатних операцій колишній військовий мріяв лише про можливість знову їсти звичайну їжу, а не те, що він міг споживати через спеціальні трубки. Це і було його бажанням. Він змирився з тим, що до кінця життя житеме в напівтемряві - подалі від безжалісних людських витріщань. Коли один лікар, пластичний хірург пообіцяв Лерою покращити його стан за допомогою декількох дорогих операцій, Бейлі написав в Адміністрацію Ветеранів (бюджетна організація) з проханням оплатити лікування. Йому письмово відмовили. Майк Ройко публікує статтю в газеті, справедливо обурюючись від імені Лероя і всієї громадськості. Йому не зрозумілі підстави відмови і її безапеляційність. Що ви думаєте трапилось протягом наступних 24 години? Адміністрація Ветеранів зв'язуєтся з газетою і обіцяє вирішити проблеми людини, яку вони рік тому без жодних роздумів відштовхнули. Майк на цьому не зупиняється. Він хоче знати хто написав/підписав відмову і чому. Кожен телефонний дзвінок закінчується якимись відмовками з боку адміністрації Ветеранів. Остаточне пояснення -  "службова помилка". Ройко в наступній статті знайомить читача з тим, як "працює" бюрократичний механізм.

Його гніву не було меж. Ройко зневажав відсутність людяності в політиці, кожен випадок, де проста людина протистояла системі, він сприймав як особистий виклик на шляху до справедливості.
 

Майк Ройко любив своїх читачів. Він для них влаштовував Собачі шоу, де визначались чемпіони в категоріях "найледачіша собака", "собака найбільш схожа на Ройко", "найнеслухнянніша собака" тощо. Ви не повірите, скільки людей приходило на цю подію. Ще був його улюблений софтбол і пікніки для всіх бажаючих. Майк знав своє місто, жив ним і воно надихало його. Ройко ніколи не соромився свого імігрантського походження. В багатьох ранніх і пізніх статтях він з повагою описує важку працю людей, чиїми руками будувалось місто. Для Ройка його робота журналіста завжди здавалась набагато легшою, ніж водія таксі, фермера, прибиральника. Він з призирством висміював снобізм "вищого класу суспільства". Його, здається, ніколи не лякала боротьба з владою і її багатими прислужниками. Він робив свою роботу чесно до останнйої крапки в реченні.

Майк Ройко зламався публічно лише раз. Коли його дружина, з якою він був знайомий з дитинства, раптово померла у віці 44 років. Журналіст написав коротке повідомлення, в якому попросив y читача 2-оx тижневу відпустку, щоб справитись з горем. Коли Майк повернувся, його перша колонка стала історичною і чи не найособистішою за весь час. "Вона була найкращою людиною зі всіх, кого я знав.
Зробіть мені та їй послугу: якщо десь є людина, яку ви любите, але давно їй про це не говорили, скажіть зараз. Завжди, завжди, завжди говоріть про це зараз." 
 

"Найкращий журналіст Америки" (за версією багатьох поважних видань того часу) помер, коли йому було 64. Ройко, як і його перша дружина, похований в Чикаго (Acacia Park Cemetery, 7800 West Irving Park rd, Chicago). Сьогодні я була там і ледь знайшла його серед імен, яких десятки і сотні на стінах Мавзолею. Хотілось привітати зі Старим Новим Роком і передати привіт з країни, якої він ніколи не бачив, але яку знав його батько. Залишився там від мене маленький синьо-жовтий сувенір, по якому, може, комусь легше буде знайти місце поховання. Спочивай з миром, мій Земляче!