Меморіал надсміху

10 квітня 2015
Roman Bonchuk
До чого б ми не бралися, чим би не обтяжувались, завжди є варіації та відчуття повторення: це це було чи, до прикладу, " нове-просто призабуте старе". Весь світ планетарний, як і міжпланетарний, концентрується в одній людини. Людина є дзеркалом мегакосмічного, мірилом найвищого і найнижчого - можна бути німим праведником з прозорими як небо очима, й за секунду перетворитись на "епікурейського кнура", до того ж смердючого.

Це звісно йде від Паскаля, бо грішний вважає себе праведником, а праведник у відповідь грішником - можливе загострення сумління чи її надмірна активність.

Причинно-наслідковий алгоритм чи, все ж таки, випадковість провидіння??? Чи все ж таки важливість теплого дитинства???

Метою будь-якої філософії є насміхування над самою філософією, над її "пустелею невиправданого пошуку істин й відповідей"/Паскаль/.

Насміхування чи надсміхування, чи "марсіанський сарказм" Вольтера або Адорно над порожнечею, до того ж пульсуючою....

Відомим є розуміння все ж таки практичного використання знання й філософії, й не варто будувати стіни міркувань нон-стоп і перетворюватись в Мінотавра із неможливістю вибігу із власного ж лабіринту.

Отже посміялись й до праці. Спонтанність виникнення ідей є міфологізацією та свого роду спрощуванням самої сакральності думки, її виникнення та зростання.

Фабоначчі міркував над кроликами, Гендель також, Паскаль вирішував проблеми математики та вакууму для притуплення зубної болі, Локк був найбільш активною політтушкою свого часу і вимірковував своє сприйняття крізь "вітер змін", Каббалу придумали кастові воїни об'ївшись якоїсь пахучої магнолії, про Фрейда взагалі мовчимо - бо в йогр схронах знайшли більше порно, ніж у вологих підвалинах Ватиканівських сховищ.

Отже сміятись над істиною.

Добре, посміялись, що далі.

Посміялись, що все, що придумали 2 тис. років тому, зараз припіднесли під новим варенням з маковинням та медом.

Добре хоча б для смакових рецепторів.

Все справджується: й глобалізм стоїків й сади насолоди Епікура, котрі розжував професор Фройд, й трактати Ксенофона, які розжував Вадім З.. І чудова бочка Діогена, згадаймо - нічого не змінилося, лишень шпалери переклеєно на французький ароматний клей із вмістом колагену.

Сміємося друзі - всеодно ми колись почнемо літати, і що??? Й будемо будувати термінали для приземлення й платні паркомісця.

Сміх - здоров'я, однак чи робить це нас щасливими? Можливо, бо уявлення про щастя формується в глибинах самого дитинства. ЗРОЗУМІЙТЕ. Дорогеньки батьки, бо все потім пил і тіні, й не обов'язково бути сином Рамзеса, щоб теє зрозуміти.

Згадаймо того Діогена в бочці, як і печери Платона, як і субкультури Шопенгауера, й храми архетипів оккультистів.

Колись до Діогена підійшов Олександр Македонський і запитав, чому той там сидить. На що Діоген відповів: "Відійди, бо загороджуєш мені Сонце".

Гарна відповідь, так би не відповів Зенон, котрий виріс серед відйом й мав маму чаклунку. ТАК не відповів би й Арістотель, хоча Арістотель згодом був вчителем Македонського.

Олександр відповів: "Якщо б не був Олександром, я би став Діогеном".

Гідна відповідь: душа одна, міркування одні, людина є мірилом усього космічного та метакосмічного.
Тому й варто радіти, і шукати, і плакати, і втрачати, і руйнувати та будувати.

З любов'ю...


Читайте також: Ціна досвіду
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com