Медіа системи в Україні та світі

                               

Стихійний розвиток ТВ в Україні

Українська Держава і суспільство володіють значними внутрішніми ресурсами та можливостями для пошуку і реалізації оптимальної моделі розвитку національної системи аудіовізуальних засобів масової комунікації. Та водночас ця система ще не сформована остаточно. На противагу країнам Західної Європи, де розвиток електронних масовокомунікаційних систем починався зі створення та розвитку громадського (суспільного) мовлення, незалежна Україна отримала у спадок дещо протилежне – монопольну радянську систему державного телебачення, не пристосовану до зворотного зв'язку з суспільством й орієнтовану на одностороннє “мовлення” держави до населення.

Розвиток комерційного ТБ розпочався в Україні (знову ж, на відміну від країн Заходу) стихійно, в умовах відсутності законодавчо-правової бази, соціально-економічної та політичної стабільності, відповідної культури, традицій та досвіду. Це зумовило низку негативних тенденцій у формуванні національної системи аудіовізуальних медіа.

        При цьому більшість телевізійних медіа в Україні мають закордонних власників. На 1998 рік загальнонаціональні та близькі до них за глядацькою аудиторією мовники мали таке охоплення населення України: УТ-1 100 %; “1+1” (100 %); “Інтер” 65 %; ОРТ 85 % з прикордонним прийомом, ефірною й кабельною ретрансляцією; далі йдуть телекомпанії ІСТV, СТБ, РТР, НТВ – по 35-40 %. Усі вони репрезентували відповідно голландських, німецько-американських, російських, американських, американо-російських, російських і знову ж таки російських власників, які з урахуванням таких компаній, як “1+1”, “Інтер”, ІСТV, СТБ дістали монополію на 80 % загальнонаціонального частотного ресурсу України. Інакше кажучи, маємо не просто системну експансію, а домінування закордонного капіталу в українському телевізійному просторі.

Важливо, що електронні системи масових комунікацій у Західній Європі виникли і довгий час розвивалися як системи громадського мовлення. Нинішнього  характеру вони набувають лише протягом 70-80-х років минулого століття, коли починається бурхливий розвиток комерційних аудіовізуальних медіа. Крім низки ситуативних чинників, такий алгоритм розвитку пов’язаний передусім із політичною культурою та політичною системою цих країн. Саме наявність потужного сектора громадського мовлення забезпечує високу соціально-регулятивну ефективність електронних медіа в умовах демократичного суспільства. Досвід Великої Британії, Франції, Німеччини, держав Північної Європи свідчить, що у нинішніх соціально-політичних країнах розвинені структури громадського телерадіомовлення є невід’ємним елементом сучасної консолідованої демократії, умовою і показником її успішного розвитку. При цьому спостерігається пряма залежність між впливовістю цих структур у суспільстві і ступенем зрілості демократичних інститутів та процедур.

Загальнонаціональні канали ВВС (два телевізійні й п'ять радіоканалів) утримуються майже виключно за рахунок абонентської плати, всесвітнє радіо корпорації знаходиться на державному фінансуванні, а її супутникове ТБ – на самофінансуванні. Така модель вважається класичною (подібно до дуальної моделі британського ТБ), хоча на практиці у розвинених країнах склалися різноманітні структури фінансування громадського телерадіомовлення

Саудівська Аравія – авторитарна країна

За формою державного правління Саудівська Аравія — абсолютна теократична монархія, де главою держави і релігійним лідером є король з династії племінних вождів Аль-Сауд (Саудідів). Парламенту в країні не має, а  король володіє необмеженою владою.

Країна є піонером у впровадженні загальноарабського супутникового телебачення. Водночас засоби масової інформації країни піддаються жорсткішому контролю, ніж у багатьох інших країнах Близького Сходу. Критика уряду та королівської сім'ї, а також спроби піддати сумніву релігійні постулати в цілому, відкидаються.

Однак починаючи з 2003 року почали з'являтися ознаки більшої відкритості. Теми, які донедавна були під забороною, почали з'являтися у пресі та телепередачах. Вважається, що напади на США 11 вересня 2001 року та випадки тероризму в самій Саудівській Аравії стимулювали появу сміливіших та відвертих матеріалів у засобах масової інформації.

Державна телерадіомовна служба Королівства Саудівська Аравія несе відповідальність за всі телерадіопрограми у країні. Вона керує чотирма мережами телебачення, включаючи канал новин Al-Ikhbaria. Міністр культури та інформації очолює орган з нагляду за діяльністю радіомовлення і телебачення.

Приватні радіо- та телестанції не мають права вести мовлення з території Саудівської Аравії, але країна є головним ринком для загальноарабських компаній супутникового та платного мовлення. Інвестори із Саудівської Аравії володіють деякими з цих мереж, включаючи «MBC» на території Дубаї, якою володіє двоюрідний брат короля Саудівської Аравії, та «Orbit», що розташована у Римі. Глядачі на сході країни можуть приймати сигнали телестанцій з ліберальніших країн Затоки.

Газети у Саудівській Аравії засновуються на підставі королівських указів. У країні виходять 10 щоденних газет та десятки журналів. Також можна читати загальноарабські газети, які, однак, цензуруються. У вирішенні питання про публікацію матеріалів на чутливі теми газети орієнтуються на державні агенції новин.

Щодо інтернету уряд країни вклав великі інвестиції у те, щоб блокувати доступ до сайтів, що вважаються непристойними, перелік яких сягає, як кажуть, від релігії до купальних костюмів. У лютому 2002 року влада закрила понад 400 сайтів без жодних пояснень.

    Власність медіа систем в Саудівській аравії:

Телебачення

Saudi TV — державна компанія, володіє чотирма мережами

Радіо

Saudi radio — державна компанія

Агенції новин

Saudi Press Agency (SPA) — державна агенція

Саудівську Аравію можна класифікувати, як абсолютиську монархію.  Верховна, виконавча, законодавча, та судова влада повністю належить одній особі. 

Фінляндія – ліберальна країна

У Фінляндії видається приблизно 200 газет, більше чверті з них виходять від 4 до 7 разів на тиждень. Загальний тираж всіх газет складає 3 мільйони примірників. При придбанні газет та журналів перевага віддається підписці, в меншій мірі придбанню в газетних кіосках. У Фінляндії друкується також велика кількість журналів; з них 2,800 - щотижневиків, і, якщо додати видання, які виходять щонайменше 4 рази у рік, загальне число журналів сягатиме 3,500. Друковані засоби мас-медіа домінують у мас-медіа секторі економіки Фінляндії, тираж на душу населення є найвищим у Європейському Союзі та у всьому світі.

Соціологічний центр The Gallup Organisation провів опитування сприйняття населенням світу свободи преси в своїх країнах.Найвищою є свобода ЗМІ в Фінляндії (97%), Найгіршою, за сприйняттям громадян, є свобода слова в Білорусі.

От тепер виникає питання, і навіть не одне: який секрет успіху? як Фінляндія отримала звання ліберальної країни? 

Високий рівень гласності та прозорості забезпечують ЗМІ Фінляндії Громадяни цієї країни читають дуже багато газет та новин в інтернеті, тому завжди поінформовані навіть про найменший злочин. Адміністративна культура, як вже можна було здогадатися, на належному рівні. До основних адміністративних принципів фіни відносять принцип об’єктивності (посадовець не може бути долученим до прийняття рішення, внаслідок якого матиме вигоду), рівності (зокрема гендерної) та пропорційності (немає величезного розриву між рівнями доходів).

От наприклад, що стосується принципу об’єктивності, ми з’ясували, що для посадовця не повинно бути власної вигоди або якихось суттєвих переваг для його близького оточення (родичів, друзів) в результаті прийнятого ним рішення. Ну це логічно, в принципі в кожній країні намагаються культивувати такий підхід. А от особливістю Фінляндії є референдативна система прийняття рішень. Тобто для розгляду певного питання обирається відповідальна особа (чиновник меншого рангу у відповідній галузі), яка розглядає справу та пропонує варіанти дій. Керуючись цими рекомендаціями високопосадовці приймають рішення, яке може і відрізнятися від запропонованих референдарієм, проте без підпису останнього воно не матиме юридичної обов’язковості.

Дослідження засвідчили, що фінське громадське телебачення порівняно з американським комерційним більш орієнтоване на серйозні новини та аналіз ситуації у навколишньому світі. 83% всіх вечірніх програм YLE присвячено політичним новинам, у той час як у Штатах – 63%. Окрім цього, громадський мовник Фінляндії має більше різноманіття соціальних груп серед своїх глядачів. У США лише 34% людей без вищої освіти дивляться громадські канали, у Фінляндії – 73%. 30% малозабезпечених дивляться громадські канали у США, у Фінляндії – 82%.

Північна Корея – тоталітарна країна

Корейське центральне телебачення - державний інформаційний канал КНДР з центром мовлення з Пхеньяна. Єдине джерело офіційних новин для громадян КНДР.Канал відображає в ефірі офіційну точку зору північнокорейської влади.

6 червня 2013 року КЦТВ запустило своє онлайн-мовлення на сторінці в мережі Facebook, але через кілька днів після запуску офіційне співтовариство каналу було закрито. Повторний вихід телеканалу в Facebook відбувся в грудні 2013 року.19 січня 2015 року КЦТВ запустило цифрове супутникове мовлення в стандарті HD

КЦТВ будує свої випуски новин та сітку мовлення на основі пропаганди і проводить серед населення своєрідну політінформацію. Репортажі часто сфокусовані на історії та досягненнях КНДР, пов'язаних з Трудовою Партією Кореї і армією, а також діями нинішнього «вождя» Кім Чен Ина. Ідеї Чучхе також пропагуються в ефірі. Іноді показуються фільми, музичні та театральні програми.

За свідченням А. Н. Ланькова, у Північній Кореї громадянам заборонено вільний доступ до інформації. Усередині КНДР прослуховування закордонних радіопрограм забороняється і карається тюремним ув'язненням. Офіційно дозволені тільки радіоприймачі з фіксованою настройкою на станції КНДР.

У країні практично відсутній доступ до мережі Інтернет. Доступ до Інтернету мають лише деякі установи, перелік яких затверджується особисто Кім Чен Іром. До переліку входить МЗС, деякі науково-технічні організації, служба безпеки. У цих організаціях під'єднані до інтернету комп'ютери стоять у спеціальних кімнатах, вхід до яких здійснюється за спецперепустками. З кінця 2004 року вільне користування інтернетом дозволено іноземним фірмам і посольствам у Пхеньяні.

Влада КНДР не має наміру припиняти ізоляцію внутрішньої мережі Кванмьон і підключати її до інтернету. Разом з тим, у прикордонних з Китаєм районах північної частини КНДР існували інтернет-кафе, що дозволяли здійснювати вихід до Інтернету (2007 року Міністерство громадської безпеки країни розпорядилося закрити їх).

Наразі доступ до сайтів Інтернет здійснюється на замовлення установ Центр комп'ютерної інформації вивантажує з інтернету сайти, здебільшого науково-технічні, здійснює ревізію змісту сайту, після чого він завантажується до національної мережі, і ним можуть користуватися корейські вчені.

Також повністю заборонено розповсюдження будь-яких іноземних книг, газет і журналів, за винятком технічних довідників та матеріалів з природничих наук. Вся література, яку видано більше 10-15 років тому (зокрема і в КНДР), за винятком технічної та довідкової, перебуває в спецхрані і не видається без дозволу спецслужб.

З 2004 до 2009 року в КНДР була чинною заборона на користування мобільним зв'язком для більшості населення, за винятком номенклатури та співробітників іноземних організацій; за нелегальне користування мобільними телефонами громадяни піддавалися різним покаранням аж до смертної кари.

У березні 2009 року цю заборону було скасовано. У країні з'явився свій оператор супутникового зв'язку. Однак вартість зв'язку (100 євро за підключення і близько 200 євро за сам апарат), враховуючи рівень доходів більшості жителів країни, як і раніше, унеможливлює доступ до цієї послуги для широких верств населення. Крім того, абонентам, як і раніше заборонено дзвонити за межі країни. За повідомленнями інформаційних агентств, у січні 2010 року громадянина КНДР на прізвище Чон було публічно страчено за те, що він зателефонував своєму другу, який раніше втік із КНДР до Південної Кореї, і розповів йому про ціни на рис і умови життя в країні.

Імовірно, влада КНДР глушить також сигнали GPS на кордонах із Південною Кореєю.

Автор - Бублясь Іван