Мавка й песиголовці

Хочете поринути в атмосферу чарівного українського лісу й зустрітися з героями української міфології? Тоді варто прочитати цю  пригодницьку історію Юліти Ран з неймовірними казковими ілюстраціями Іви Михайлян.

За сюжетом цієї історії, мавка Вербичка дуже любить рідний ліс і частенько проводить час із його чарівними мешканцями, особливо із другом вовкулакою Люпком. Та одного дня вороги із прадавніх легенд повертаються й ліс опиняється під загрозою...

Чи зможуть мешканці лісу знову дати відсіч лютим песиголовцям? Та чим здатна зарадити лиху одна юна мавка?

«Раптом мене осяює. - Чекайте, -- бурмочу я. - Здається, маю ідею... Я збираюся скористатися магією мавок - завдяки їй ми вирощуємо рослини й лікуємо хворі дерева та трави. Як і мій друг вовкулака, я теж не певна, чи вистачить мені сили на те, що збираюся зробити зараз. Адже я ще дуже маленька мавка. Та що вдієш, старших мавок поряд немає. Я підходжу до самого краю рову й опускаюся на землю, притискаючись долонями і всім тілом міцно-міцно. - Мати моя Земле, - шепочу я. - Мати моя Земле, кидаю в тебе зерна, дай їм прорости, щоби ми могли пройти. Дай їм прорости, щоби ми могли пройти. Якусь мить зі мною нічого не відбувається. Здається, спроба провалилася, і мати Земля мене не чує. Краєчком вуха ловлю напружене сопіння Люпка й тихе схвильоване скиглення Картагика. Але ось дещо зрушується. Моїм тілом пробігає гаряча хвиля, і з долонь починає рости вербове гілля. Земля відгукується на моє прохання -- і дає сили достатньо, щоб я ростила це гілля, ростила стільки, скільки потрібно. Глля подовжується, зчіплюється між собою, невпинно рухається вперед -- і за мить товстий жмут сплетених вербових лоз нависає над ровом».

Мерщій розгортайте книгу й поринайте в захопливий пригодницький сюжет, доповнений неймовірними малюнками Іви Михайлян.

«- Дякую, Земле, мати, - шепочу я, торкаючись землі губами. - Дай тепер силу тримати. Обіймай нас міцніше, зроби для нас більше. Мене пронизує пекучий біль -  і ось уже долоні мої вільні, віття відірвалося від них і вросло в грунт. Важко дихаючи, підводжуся. Люпко вкотре набуває людської подоби - у такій формі зручніше мене підтримувати. - Тобі вдалося, Вербичко, -- захоплено шепоче він. - Ну, я все ж таки мавка, -- усміхаюся другові й підхоплюю Картагика на руки. - То що, гайда, поки прохід відкрито».

Юліта Ран. Мавка Вербичка й песиголовці. – Х.: Ранок, 2024