Марта

1

Чудова весна, небо таке блакитне, що, здається, зараз просто проковтне мене з руками й ногами, а білий цвіт навіює думки про кохання, вабить легкістю і простотою. Куди поверне сьогоднішній день, я не знала. Повністю вільна, – всі справи закінчила ще зранку, тож тепер можу насолоджуватися всією чарівністю, всією пахучістю, всією любов'ю, якою так щедро ділиться весна. Можу подзвонити новому знайомому або можу піти гуляти зі своєю старою добою компанією. На жаль, останнім часом ми мало збираємося, та, сподіваюся, наша дружба витримає все це, бо я і справді дуже б не хотіла втрачати таких вірних друзів.

Знаєте, чим більше інтересів, тим важче знайти людей, котрі повністю б задовольняли твої потреби. Та ці друзі були справді класними: моральність у них була на першому місті, що мені й подобалось найбільше. На жаль, такої риси я не мала: робила багато дурниць, про які потім шкодувала, але, як не дивно, все-таки мене завжди тягнуло до хорошого.

До речі, мені завжди було легко читати книжку, коли опис героя був на самому початку, тоді не виникає конфлікту бачення. А оскільки через свою егоцентричність, я буду головною героїнею, то скажу, що я блондиниста дівчинка, хоч саме тепер моє волосся має рожевий колір. Не гламурно рожевий, а такий собі шаленорожевий. Струнка, висока і проблемна. Проблемна не в спілкуванні, тут я завжди доволі толерантна і флегматична, але сама з собою я постійно сперечаюсь. Ну, все решту ви будете дізнаватися впродовж твору.

Книжка Ірен Роздобудько "Ґудзик" біля вимкнених фонтанів – це поки все, що мене зараз хвилює. Фонтани в нашому містечку завжди вимкнені - о, велика економія водних ресурсів. В дитинстві я навіть хлюпалася в них, а зараз тут бетонна яма з розкиданим на дні сміттям.

Та не встигаю я щось і прочитати, як мою увагу привертає одна цікава постать, яка сидить з гітарою на східцях біля пам'ятника Леніну. Мабуть, це лише в нашому місті поряд стоять пам'ятники Голодомору і радянському вождю. Та мене більше хвилював не Ленін, а хлопець, котрий сидить на східцях під постаментом. Звісно, перспектива пограти на гітарі одразу переборола бажання дочитати книжку.

Знаєте, було якось важко підійти: глибокі зелені очі дивилися прямо на мене, а я намагалася кудись відвести погляд і здавалося, наче йду зовсім не в його бік. Він був доволі гарним зі світлим довгим волоссям, зав'язаним у пучок, і з привабливим контуром обличчя.

– Привіт, я Марта. Побачила, як ти тут граєш і просто не втрималась, щоб не підійти.

– Я Андрій, – сказав він з усмішкою. – Та й сам думав з тобою познайомитись, але ти зробила це першою.

Можливо, йому тоді здалося, що я вся така без комплексів... Ну не знаю, може воно так і є, але все більше залежить від настрою, романтична весна таки сильно вплинула на мене.

– А ти сам звідки? Я ніколи тебе не бачила в Прилуках, – ніби ніколи… Але чому ці очі були аж настільки знайомими… Хм, цей кирпатий ніс. Здається, я його вже десь бачила. І ця думка в очах, він точно багато знає. Розум завжди видно в погляді. А його очі були такими проникливими і мудрими, що, здавалося, йому не 20-25, а вже перевалило за добру сотню.

– Я взагалі багато де жив, моя сім'я постійно переїздила з міста у місто. Моя мама шукала теплішого сонця і зеленішої трави. А що знайшла, так, мабуть, не багато. Напевне, я в неї вдався, сам не так давно повернувся з Угорщини. Навчався в християнському коледжі.

– Хм, цікаво… Маю знайомого, який зараз також навчається в Угорщині.

– Так? А хто це?

– Ігнатов Стасик.

– Так це ж мій рідний брат! – зі здивованою радістю вигукнув хлопець.

– Прилуки таки тісне місто, – так от звідки я знаю ці очі! Я шукала в них правду вже багато разів.

– То ти зі Стасом товаришуєш?

– Так, ми друзі.

– То ви багато часу разом проводили? – я щось не розумію, на що він натякає. Стас був гультіпакою, але ми з ним і справді просто дружили. Я вирішила зупинити ці непотрібні уточнення.

– Гарна в тебе гітара.

– Дякую, я називаю її "Тайгер бейбі". Я її сам так розмалював.

– То ти круто малюєш!

– Ну… Дякую!

Поступово наше знайомство перетекло наче в добру дружню розмову. Ми грали пісні, ділилися різними смішними історіями, а в кінці навіть вирішили придумати свою пісню. Виглядало це приблизно так: Андрій грав на гітарі й ми експромптом вигадували рядки цього нового хіта

Ми сиділи на східцях у Леніна, і дивились на небо.

Кудись іти було дуже ліньки нам, та нам нікуди й не треба.

А взагалі, не вистачає барабана, та це нам по барабану-у-у-у!

– Круто, треба буде це записати.

– Ти ще не змерзла?- турботливо запитав він.

– Та, може, трохи…

– Ходімо кудись?

– Давай, може, поп'ємо чайку в "Ласунці"?

– Ага, заодно й зігріємось. Взагалі ми можемо і "на Опитну" поперти. Там мої друзі зараз щось в лісі смажать, а ще можна піти фільм повтикати до Андрюхи. Може, знаєш його?

– Доречі, я "на Опитній" живу. Та поки туди не хочу. Давай спочатку чаю...

Хм, ми так швидко здружилися. А подумати, тільки годину, як познайомилися. Може, це тому, що з вуст Стаса я багато чула про Андрія. Хоча, якби не Стасові розповіді, було б страшнувато і хто зна, чи погодилась би… – підступно вертілося в голові, бо Андрій зі своїм звабливим довгим волоссям геть схожий на жиголо. Такий собі самозакоханий ловелас. А по розмові – зовсім інший… Хоча... Якби не знала від Стаса, що Андрій є глибоко віруючою людиною, може би повірила першому враженню і нікуди б з ним не пішла. Щось є в ньому таке приворотне… 

Попивши чайку, ми вирушили до його друзів дивитися фільм і хавати курку. Мм… Курка – це круто. Ми проперли кілометрів так зо три, але втоми не відчувалося. У розмові не було навіть пауз. Андрій розповідав мені про якогось дядька з фільму, який танцює під дощем. Танець у виконанні Андрія був особливо дотепним. Хоч він і вважав, що рухається як дровина, я була зовсім іншої думки. Адже за свою хореографічну діяльність вже стільки дровин набачилась, що почала цінувати людей хоч би з якимось відчуттям ритму. Нарешті ми доперлись до пункту призначення.

– Привіт, – посміхаючись сказала я.

– Привіт, – посміхаючись сказали Андрюха і Яна.

            – Це Марта – моя знайома, – теж усміхнено сказав Андрій. – Ці двоє – це ті Андрій і Яна.

– Дуже приємно – продовжуючи посміхатись, промовили Андрій і Яна.

Ох, як же я не люблю всі ці "знайомство-посміхання", завжди відчуваю себе некомфортно в таких ситуаціях. Мабуть, вони - новоспечена родинка. Ще так ніжно й трепетно відносились одне до одного. Було відчуття, наче я потрапила в якесь чуже царство, в якому все було так гармонійно, тільки я не знала як реагувати на цю утопію. У моїй сім'ї рідко можна було побачити такі картини. Мабуть, тому я відчувала себе як не у своїй тарілці. Люди ж до цього звикли, та це, наче, і нормально. Родина, любов, підтримка – приємно стало. Слава Богу, що є в цьому світі нормальні пари. Але, як виявилося потім, коли ми переглядали фільм, вони ще не одружені. Та я впевнена - з них вийде чудова сім'я. Така, якої у мене, може, ніколи й не буде. І знаєте, мабуть, це лише від мене залежить. Наприклад, у когось може ніколи не бути гарної роботи, бо він ледачий. А в мене... А, може, тому, що я зрадлива, а сім'я на довірі тримається. Та я не переживаю. Як там кажуть, вічно молодий – вічно п'яний? То добре, мене і так влаштовує.

Андрій:

– Мда… Фільм - маячня…

Я:

– Просто трохи нудний.

Андрій:

– Хто тобі його порадив?

Андрюха:

– Та, мій сусід…

Ми:

– Ну, тоді все ясно, – більше не дивимось фільми, порекомендовані твоїм сусідом, – сміємось.

Після фільму ми з Андрієм пішли – мені вже був час їхати до дому… Обмінялись номерами телефонів. Сіла в таксі. Домовилися ще колись зустрітись.

2

Наступний день, школа… Я розповіла своїй подрузі Свєтці, що познайомилась із братом Стаса. І з усіма подробицями все точно описала, ну знаєте, як то вміють дівчата, все-все і те, що було, і те, що могло б статися. У мене було якесь дивне відчуття… Так хотілося йому подзвонити, але навіщо дзвонити, якщо не домовлятися про зустріч… Подзвоню завтра… Або, може, сьогодні ввечері… Ех, ці солодкі хвилини очікування. Я так люблю нові знайомства, особливо якщо вони такі специфічні і цікаві.

Ем, Свєтка. Це ім'я ще не раз буде згадуватися далі. Тож, мабуть, слід вам її представити. Вона - одна з моїх найкращих подруг. Одна з двох. Друга – Крістіна. Та зараз не про неї. Так от, Свєта – це гарне і чорноброве циганча. І за характером була така ж. Дуже весела, дуже запальна й смішна. Я ні з ким так щиро не сміялась, як з нею. Але повернімося до нашої реальності.

Андрій не змусив мене довго чекати. Він зателефонував першим.

 – Привіт. Впізнала?

 – О, так, звісно! – сказала я з кілометровою посмішкою на обличчі.

Пам'ятаєш я казав, що можу розмалювати твою гітару?

– Ага…

– Ну так що, притягуй її. Давай зустрінемось сьогодні, десь о п'ятій вечора.

– Добре! Давай біля Леніна.

– Я буду тебе чекати.

– До зустрічі.

– Бувай.

Я довго не могла обрати, що мені вдягти. Не можу сказати, що я в нього закохалась, але враження хотілося справити. Думаю, кожна дівчина мене зрозуміє, мабуть, це у нас в крові.

3

Ну, от так ми й почали дружити. Він - християнин. Зрозуміло, що і наші відносини суто, так би мовити, "християнські". Але мені якось все одно. У мене взагалі й хлопець є. Щоправда, він далеко, кілометрів так за 500 звідси. Він - з файного міста Тернополя, як співалося в пісні.

Багато часу ми проводили в церкві. Він мав ключі, тож ми могли приходити туди коли завгодно. Андрій розмальовував мені гітару, я в цей час грала на всіх інших музичних інструментах, що були в протистантській церкві. Він дуже круто малює, я навіть радила йому цим на життя заробляти - міг би спокійно розмальовувати гітари за нормальну ціну.

На моїй він почав малювати дівчину, яка ловить краплі дощу. Андрій сказав, що в цьому малюнку є якась загадка… Здається, у нього скрізь якась загадка, та він і сам наче з іншої планети – в нашому засихаючому містечку рідко можна зустріти особливих людей. Та, мабуть, саме тому я так сильно ціную справжніх друзів. Зі спостережень Стаса (брата Андрія) у великому місті набагато легше знайти друзів, але й втратити їх там також легко. Всі просто такі розумні, товариські, що аж очі розбігаються. І ти день тусиш з одним, день - з іншим, всі приходять і йдуть, але варто тобі зникнути на якийсь час, як про тебе всі забудуть.

Потрібно трохи описати вам саму церкву. Це не те, що ви уявляєте. Ні, це не вікна з мозаїкою, і не стіни у коштовному камінні. Це одноповерхова будівля, яка більше нагадувала музей. Хіба що тільки двохметровий хрест на даху, міг пояснити її призначення. Прості білі стіни, більярд, настільний футбол – це перше, що кидалося в очі. З цього приміщення вийшла б гарна кафешка. Та загалом мені було все одно. Я тут і їла, і грала, церква була для мене таким собі будинком для розваг. Вона була заснована американцями. Відповідно, добряче усучаснена. Хто бачив американські фільми, мабуть, помічали такі великі лави в церквах, на яких можна сидіти і молитись поки не набридне. Так от, тут було так само.

На сцені стояли барабани, гітари, були навіть клавіші. Андрій мені їх не раз підключав. Ми з ним грали мої пісеньки, перекладали їх англійською. В Угорщині викладання велося англійською, тож він з легкістю перекладав мої закручені рядки. Якщо вже говорити про Андрієву освіту, то вона в нього ще й педагогічна: закінчив наше Прилуцьке педагогічне училище, і міг навіть в дитячому садку бути вихователем, а ще він рік на художника провчився. Тож він у нас людина творча і твердолоба, як він сам про себе каже.

Мабуть, вас цікавить, як я ставлюся до його релігії. Та, якось ніяк... Знаєте, у мене доволі мрійлива фантазія, і я не хочу виключати жодних варіантів істини. Я достатньо толерантна. Можу навіть кинути один з моїх віршиків, у ньому одразу видно, яка я.

Чи вам ніколи не здавалось, що все могло буть навпаки.

Що все могло буть зовсім інше, а не таке, як є завжди.

Що ми могли бути не люди, а просто зорі чи квітки.

Що ми могли б не розмовляти, а все казати подумки.

Або могли б ми всі літати, ну а ходили б вже не всі.

Могли навіть вночі не спати, а по он-лайну бачить сни.

І дерево не дерев’яне росло б у нас біля вікна.

Воно могло бути з пломбіру, із шоколаду, чи з вина.

А може й сльози були б щастям, а сміх - якийсь страшенний гріх.

І може навіть кіт зі мною по-нашому нявчати б міг.

Або з народження обрати, і де, і з ким ти хочеш жить.

Чи на Землі, а може й Марсі, щасливо жить і не тужить.

Цих варіантів в мене сотня, і всі цікаві і смішні.

Може вже таке існує, а ми й не знаємо самі..

Яка щаслива, що я можу, ще мріяти! До цього звожу