Марк Солонін: «Велика Гра: Останній варіянт. – Нечуване за нахабством…» – Стратегічні Студії

20 квітня 2018
Василь Федорів

Такою ж незмінною залишається і цілковита непоінформованість розробників «Міркувань» щодо планів супротивника. На жаль, «секрети Хітлера на столі у Сталіна» лежать тільки у творах відставних кадебешників.
*
До літа 1941 р. радянська пропаганда остаточно скинула будь який камуфляж. Підготовлена на початку червня особисто секретарем ЦК ВКП(б) Щербаковим директива «Про стан військово-політичної пропаганди» була складена в таких виразах: 
«Зовнішня політика Радянського Союзу нічого спільного не має із пацифізмом, із прагненням до досягнення миру в що б те не стало. Ленінізм учить, що країна соціалізму, використовуючи міжнародний стан, що сприятливо склався, винна і зобов’язана буде узяти на себе ініціативу наступальних військових дій...» [Россия – XX век. Документы. 1941 год. Кн. 2. С. 303.]
Пропоную для ознайомлення переклад українською мовою частину Глави 1.2. «Велика Гра» книги «Июнь 41-го. Окончательный диагноз / Марк Солонин: Яуза, Эксмо: Москва; 2013» (стор. 66-71): 
«Останній варіянт
На початку травня з’являється черговий варіянт «Міркувань за планом стратегічного розгортання». З погляду задуму операції цей п’ятий за рахунком (з серпня 1940 р.) варіянт плану війни проти Дойчланду нічим не відрізнявся від своїх попередників. За завданнями, напрямами головних ударів, пропорціями розподілу військ між окремими фронтами, термінами і рубежами травневі «Міркування» майже дослівно повторюють «Уточнений план стратегічного розгортанні» від 11 березня 1941 р. В черговий раз планується «розгром головних сил дойчської армії, які розгортаються південніше Демблін, і вихід до 30 дня операції на фронт Остроленка, р. Нарев, Ловіч, Лодзь, Крейцбург, Оппельн, Оломоуц. Подальшою стратегічною метою мати: наступом із району Катовіце у північному або північно-західному напрямі розгромити крупні сили Центру і Північного крила дойчського фронту й оволодіти територією колишньої Польщі і Східної Пруссії. Найближче завдання – розгромити дойчську армію на схід від р. Вісла і на Краківському напрямі, вийти на річки Нарев, Вісла і оволодіти районом Катовіце.»
Такою ж незмінною залишається і цілковита непоінформованість розробників «Міркувань» щодо планів супротивника. На жаль, «секрети Хітлера на столі у Сталіна» лежать тільки у творах відставних кадебешників. Фактично ж в травневих «Міркуваннях» наміри супротивника описані таким чином:
«Найімовірніше головні сили дойчської армії у складі... будуть розгорнені на південь від лінії Брест – Демблін для завдання удару в напрямі – Ковель, Рівно, Київ. Цей удар, мабуть, супроводжуватиметься ударом на півночі із Східної Пруссії на Вільно і Ригу, а також короткими, концентричними ударами з боку Сувалки і Бреста на Волковиськ, Барановичі. На півдні слід чекати ударів: а) у напрямі Жмеринки – румунській армії, підтриманої дойчськими дивізіями; б) у напрямі Мункач (нині Мукачево – М.С.), Львів; в) Санок, Львів».
З реальними планами дойчів тут немає навіть віддаленої схожості. Основні сили вермахту (група армій «Центр») розгорталися не на південь, а на північ від смуги боліт Полісся («від лінії Брест – Демблін»); зосереджена у Бреста наймогутніша 2-а танкова група мала завдання завдати головного удару на глибину в 300-400 км., на Мінськ і Бобруйськ, а зовсім не короткий допоміжний удар на Барановичі. У смузі групи армій «Південь» основного удару завдавала 1-а танкова група, але не через заболочений ліс у Ковеля, а в 50-60 км. південніше, у смузі Устілуг, Кристинополь (нині Червоноград); у Карпатах («у напрямі Мункач, Львів; Санок, Львів») зовсім не було ніяких дойчських військ (не враховуючи дві т.з. «охоронні», тобто поліцейські дивізії); удару під південну підставу «Львівського виступу» («у напрямі Жмерінки») був завданий, але через три тижні після початку війни, у вже абсолютно іншій оперативній обстановці.
Втім, така помилкова оцінка намірів супротивника певною мірою «обнулялася» тим, що розробники «Міркувань» зовсім не збиралися надавати супротивникові можливість реалізовувати його (супротивника) наступальні плани: 
«Враховуючи, що Дойчланд у теперішній час тримає свою армію відмобілізованою, із розгорненими тилами, він має можливість випередити нас у розгортанні і завдати раптового удару. Щоб запобігти цьому, вважаю за необхідне у жодному випадку не давати ініціативи дій Дойчському Командуванню, випередити супротивника у розгортанні й атакувати дойчську армію у той момент, коли вона знаходитиметься у стадії розгортання і не встигне ще організувати фронт і взаємодію родів військ».
Має сенс по можливості уточнити хронологію складання і обговорення цього документу. Як й інші, цей варіянт плану був написаний рукою заступника начальника Оперативного управління Генштабу генерал-майора Васілєвского. Документ виконаний на бланку наркома оборони СРСР, вказаний тільки місяць (травень), дата не проставлена. Сталін, якому адресовані «Міркування», цього разу названий Головою РНК; отже, документ не міг бути складений раніше 5 травня 1941 р. Існує також робоча мапа, підписана Васілєвским 15 травня 1941 р. [ЦАМО. Ф. 16. Оп. 2951. Д. 245. Л. 12 (карта)]. Тепер звернемося до такого хрестоматійного джерела, як «Журнал відвідин кабінету Сталіна». Для зручності читача зведемо інформацію у таблицю, із якої видно, – із ким й скільки часу провели в кабінеті Сталіна нарком оборони Тимошенко і начальник Генштабу Жуков:
Дата Хто був ще Тривалість
10 травня Молотов, Малєнков 1 год. 50 хв.
12 травня Молотов, Кагановіч, Вознєсєнскій 1 год. 35 хв.
14 травня Кагановіч 1 год. 55 хв.
19 травня Молотов, Ватутін 1 год. 25 хв.
23 травня Молотов, Кагановіч 2 год. 20 хв.
Примітка: фактично 23 травня Тимошенко з Жуковим провели в кабінеті Сталіна 2 год. 55 хв., але останні 35 хв. були приділені нараді із групою конструкторів авіаційного озброєння.
Картина, на мій погляд, складається цілком виразна. 10 травня в кабінеті Господаря збирається у повному складі (і без єдиної зайвої людини) саме та група, яка є багато разів згаданим «вищим військово-політичним керівництвом СРСР». Молотов – формальний заступник Сталіна в уряді й фактично «друга людина» у країні; Малєнков – секретар ЦК, член Головної Військової ради, і два вищі керівники військового відомства (Тимошенко і Жуків). Трійка, яка номінально мала право підписати найголовніші Директиви, й Сталін із Молотовим – дві люди, які реально ухвалювали основні політичні рішення. Є всі підстави припустити, що саме тоді, 10 травня, «Міркування» перший раз доповіли Сталіну. Потім, 12 і 14 травня, план війни проти Дойчланду детально пропрацювали. Вельми показова двократна участь у нарадах наркома шляхів сполучення Кагановіча – до вирішення суто військових, оперативних питань він прямого відношення не мав, але якщо мова зайшла не про плани на віддалене майбутнє, а про цілком практичні дії із стратегічного розгортання Збройних сил, то тут без залізниць не обійтися, і на цьому етапі паротяги і вагони незрівнянно важливіші ніж танки. Не випадкова і поява (дуже коротка, всього на 15 хвилин) голови Держплану СРСР Вознєсєнского – якщо мова йшла про стратегічне розгортання, то частиною його є мобілізаційне розгортання (мобілізація), яка неминуче порушує звичайний ритм господарської діяльності.
Потім, із 14 по 19 травня, у нарадах настає пауза, і саме у цей момент Васілєвский підписує мапу від 15 травня. Потім 19 травня у кабінеті Сталіна зібралася вся трійка розробників плану, включаючи заступника начальника Генштабу Ватутіна – вельми рідкісного відвідувача сталінського кабінету; тут є всі підстави припустити, що обговорювався відкоректований план стратегічного розгортання із уточненнями і змінами, внесеними за наслідками наради 10, 12 і 14 травня. Нарешті, 23 травня цей уточнений варіянт міг бути знову (і вельми пильно – 2 години 20 хвилин) обговорений за участю «головного залізничника» Кагановіча.
24 травня 1941 р. відбулася явно неординарна, багатогодинна Нарада. Першими в кабінет Сталіна увійшли Молотов, Тимошенко, Жуков і Ватутін. Через 50 хв. до них приєдналися командувачі військами п’яти західних прикордонних округів, члени Військових рад і командуючі ВПС цих округів, а також начальник Головного управління ВПС Червоної Армії Жігарєв. У такому широкому складі Нарада продовжувалася 2 год. 30 хв. Нічого подібного не було ні за декілька місяців до 24 травня, ні після цієї дати аж до початку війни.
От і все, що сьогодні відоме про Нараду 24 травня. Радянська офіційна історіографія не зронила ні слова про предмет обговорення й ухвалені 24 травня рішення. Нічого не повідомили у своїх мемуарах й ті нечисленні учасники Наради, які дожили до смерті Сталіна. Розсекречені на початку XXI століття Особливі Теки протоколів засідань Політбюро ЦК ВКП(б) за травень 1941 р. [РГАСПИ Ф. 17. Оп. 162. Д. 34-35] також не містять навіть щонайменших згадок про цю Нараду. Не допоможуть нам і дойчські архіви – ніхто із учасників Наради у дойчському полоні не був. Залишається лише констатувати, що сам факт тотального засекречування всього, що пов’язане із Нарадою 24 травня, говорить про багато що: якби там обговорювалися питання оборони країни, підготовки до відбиття гітлерівського вторгнення, то відповідні цитати були б включені у всі шкільні підручники.
Хронологічно останньою із доступної нині низки передвоєнних документів стратегічного планування є «Довідка про розгортання Збройних сил СРСР на випадок війни на Заході», б/н, від 13 червня 1941 р. [Россия – XX век. Документы. 1941 год. Кн. 2. С. 358-361.] Документ написаний рукою Ватутіна. У нім немає планів бойових дій, термінів і рубежів наступу. Тільки довга-довга низка номерів дивізій, корпусів і армій.
Сам по собі цей документ мало що дає для розуміння намірів і військових планів Сталіна – але спільно із мапою від 15 травня 1941 р. він остаточно «розставляє все по своїх місцях». Довідка від 13 червня описує у точності те угрупування військ Червоної Армії, яка зображена на мапі від 15 травня. Збігаються і номери армій, й їхній бойовий склад, й номери мехкорпусів, й схема передачі з’єднань із внутрішніх округів у прикордонні округи/фронти. Маючи ці два документи, ми можемо обґрунтовано припустити, що саме той план війни, який зафіксований у травневих «Міркуваннях», – із доповненнями і змінами, внесеними в ході п’яти обговорень у кабінеті Сталіна, – залишався чинним документом. Ніякого іншого плану стратегічного розгортання – щонайменше, до 13 червня 1941 року – не з’явилося.
«Нечуване за нахабством…»
Удосвіта 22 червня 1941 р. першого удару завдав Хітлер. Ініціатива дій опинилася у руках дойчського командування. Чому? Навряд чи знайдеться інше питання, яке б впродовж півстоліття обговорювалося із такою пристрастю. Не насмілюючись «зірвати покриви» і оголити «усю правду», спробуємо зібрати та систематизувати небагато відомих документів і фактів.
Спершу визначимося із самою постановкою питання: що, власне кажучи, відбулося 22 червня 1941 року? Відбулося не з погляду нашого сьогоднішнього знання, а на думку і оцінку високопоставлених сучасників подій. Розсекречені на початку XXI століття архівні фонди дозволяють дати конкретну і точну відповідь на питання про те, як оцінило день 22 червня вище командування Червоної Армії.
«Оперзведення № 01
Генерального Штабу Червоної Армії
на 10.00 22.06.41
4.00 22.6.41 дойчі без жодного приводу зробили наліт на наші аеродроми і міста й перейшли кордон наземними військами. (далі йде детальне, на трьох сторінках, зведення тих повідомлень з місць перших боїв, що поступили на той час до Москви. – М.С.) Командувачі фронтами ввели в дію план прикриття і активними діями рухомих військ прагнуть знищити частини супротивника, що перейшли кордон. Супротивник, випередивши наші війська у розгортанні, змусив частини Червоної Армії прийняти бій у процесі заняття початкового положення за планом прикриття. Використовуючи цю перевагу, супротивникові вдалося на окремих напрямах досягти часткового успіху». [ЦАМО. Ф. 16. Оп. 1071. Д. 1. Л. 2-5] Крапка. Кінець цитати.
Оперзведення № 01 підписав начальник Генштабу генерал армії Жуков. Оперзведення № 02 була випущене пізно увечері 22 червня, і підписав його замість Жукова (який вже вилетів у штаб Південно-західного фронту, у Тарнополь) заступник начальника Генштабу генерал-лейтенант Маландін. Події дня були резюмовані таким чином: 
«Дойчські регулярні війська протягом 22.6. вели бій із прикордонними частинами СРСР, маючи незначний успіх на окремих напрямах. У другій половині дня, із підходом передових частин польових військ Червоної Армії, атаки дойчських військ на переважаючому протязі нашого кордону відбиті із втратами для супротивника» [ЦАМО. Ф. 16. Оп. 1071. Д. 1. Л. 6] О 9 годині вечора 22 червня командуванню фронтів була відправлена Директива № 3. Головна Військова рада (Тимошенко, Жуков, Малєнков) знову констатувала, що «супротивник, зазнавши великих втрат, досяг невеликих успіхів на вказаних напрямах.». Далі в Директиві ставилося завдання «могутніми концентричними ударами оточити і знищити» супротивника, що прорвався на радянську територію, перейти кордон і до кінця дня 24 червня зайняти Сувалки і Люблін. [Россия – XX век. Документы. 1941 год. Кн. 2. С. 440.]
Увечері 22 червня було складене і чергове зведення Розвідуправління Генштабу. Цей документ ще цікавіший: 
«Розвідзведення № 1/660724 РУ ГШ Червоній Армії
на 20.00 22.6. 1941г.
1. У результаті бойових дій за день 22.6.1941 отримали фактичне підтвердження дані, що були на 20.6 про нижченаведене угрупування супротивника, яке знаходиться безпосередньо на кордоні із СРСР. (далі довгий перелік на семи сторінках. – М.С.).
ВИСНОВОК: Супротивник за 22.6 ввів у бій значні сили, а саме: 37–39 піхотних, 5 моторизованих, 8 танкових, а всього 50–52 дивізії. Проте це складає лише приблизно 30% сил супротивника, зосереджених до фронту». [ЦАМО. Ф. 16. Оп. 1071. Д. 38. Л. 1-8.] 
Так, саме так. Начальник Розвідуправління ГШ Червоній Армії генерал-лейтенант Голіков починає зведення за 22 червня 1941 р. із відчуттям законної гордості за виконану його відомством роботу («отримали фактичне підтвердження дані, що були.»). Причин для легкого збентеження тов. Голіков у подіях дня 22 червня не бачить. Реальне угрупування супротивника він, на жаль, теж не бачить. Навіть за найакуратнішою і стриманішою оцінкою, дойчі у перший день війни ввели у бій 72 дивізії (59 піхотних, 11 танкових, 1 моторизовану і 1 кавалерійську), що складало близько 60% від загальної чисельності трьох Груп армій вермахту на Східному фронті.
У наступному зведенні Розвідуправління ГШ дещо підвищило оцінку угрупування супротивника («загальна кількість введених супротивником у дію сил до кінця 23.6 складає 62–64 дивізії»), яке діяло, але закінчило документ цілком оптимістичним висновком: 
«Враховуючи переважну перевагу сил супротивника у порівнянні із нашими дивізіями прикриття на напрямах його головних ударів, необхідно оцінити дії наших військ за 22 і 23 червня у цілому як вельми позитивні, а темп просування супротивника визнати низьким». [ЦАМО. Ф. 16. Оп. 1071. Д. 38. Л. 10-14.] Такі оцінки були дані у той момент, коли дойчі на широкому фронті форсували Німан, підійшли до Вільнюса, зайняли Гродно, Кобрін і Пружани, а від 11-ої і 4-ої Армій, що опинилися на напрямах головних ударів супротивника, залишалися вже тільки номери…
Для повноти картини треба, звичайно ж, пригадати і Директиву № 2, випущену о 7 год. 15 хв. 22 червня; формально документ був випущений від імені Головної Військової ради, за підписами Тимошенко, Жукова і Малєнкова, але всі троє на той момент знаходилися на нараді у кабінеті Сталіна, який, мабуть, і був її реальним автором:
«22 червня 1941 р. 04 години ранку дойчська авіація без жодного приводу зробила нальоти на наші аеродроми і міста уздовж західного кордону і бомбардувала їх. Одночасно у різних місцях дойчські війська відкрили артилерійський вогонь і перейшли наш кордон. У зв’язку із нечуваним по нахабству нападом з боку Дойчланду на Радянський Союз НАКАЗУЮ: 
1. Військам всіма силами і засобами обрушитися на ворожі сили і знищити їх в районах, де вони порушили радянський кордон.
2. Розвідувальною і бойовою авіацією встановити місця зосередження авіації супротивника і угрупування його наземних військ. 
Могутніми ударами бомбардувальної і штурмової авіації знищити авіацію на аеродромах супротивника і розбомбити угрупування його наземних військ. Удари авіацією завдавати на глибину дойчської території до 100-150 км. Розбомбити Кенігсберг і Мемель. 
На територію Фінляндії і Румунії до особливих вказівок нальотів не робити». [Россия – XX век. Документы. 1941 год. Кн. 2. С. 432.] 
Ні за формою, ні за змістом Директива № 2 не відповідає статутним нормам. «Нечуване нахабство», «без жодного приводу» – так бойові накази не пишуть. Є стандарт, і він повинен виконуватися. Цей стандарт встановлений не чиїмись літературними смаками, а ст. 90 Польового статуту ПУ-39 («Першим пунктом наказу дається стисла характеристика дій і загального угрупування супротивника… Другим пунктом указуються завдання сусідів і межі з ними. Третім пунктом дається формулювання завдання з’єднання і вирішення командира, що віддає наказ...»). З позиції цих статутних вимог Директива № 2 є не більше ніж емоційний вигук. Але це зовсім не крик відчаю! Швидше – громовий рик розлюченого лева.
От так провів день 22 червня 1941 р. наш «колективний Сталін». Це був день демонстрацій. Сталін демонстрував перед своїм «ближнім колом» обурення ображеної невинності. Демонстрував перед тими, із ким десятки годин провів над оперативними мапами планованого вторгнення у Европу, хто напевно знав, що «нечуваний по нахабству» напад Хітлера всього лише випередив напад Сталіна. Генерали і маршали демонстрували бадьорий оптимізм, тонко натякали на те, що всі геніальні передбачення збулися («отримали фактичне підтвердження дані, що були... супротивник ввів в бій лише 30% зосереджених до фронту сил...»), і обіцяли у найближчі три дні виправити казус, що трапився (перенести бойові дії на територію супротивника). 

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com