Мандрівка у гори та китайська поліція

13 листопада 2017
Ostap

Нас було 8-ро і все, чого ми хотіли, - це видертися на вершину гори Wutai, що у провінції Хибей на захід від Пекіну. Бажання зовсім незахмарнi. Вперше я побував поряд з цією чарівною горою, у якої 5 вершин, на початку квітня.
 


Тоді на вершину піднятися не вдалося через сніг та брак часу.
 


Однак гора видалася на стільки красивою, що ми просто не могли залишити Пекін без спроби видертися на одну з вершин. 
 


Тому під час жовтневих канікул, коли у Китаї усі святкують, зібрали охочих і рушили на захід. 
 

  
Дістатися містечка Юсєн нам вдалося майже без проблем після 4х годин у затхлому автобусі. Перед посадкою у нас, щоправда, відібрали газ, без якого нібіса не підіграєш воду, але це нічого. Безпека перш за все: раптом якийсь уйгурський сепар впишеться у наш автобус своїм дриндулетом і газовий ґалон з наплічника Джуліана розірве всіх навколо. Ніколи не знаєш, звідки небезпеки чекати.
 


В Юсєні знайомий таксист, котрий віз нас у гори в квітні, одразу ж вчепився зі своїми послугами, випинаючи груди і розказуючи усім, що ми його найкращі друзі. Ми із ним погодились і взяли дві машини. Спершу до спорт-магазу, аби газом знову затаритись, а далі у гори.
 


До підніжжя гори приїхали десь біля 7-ї, ще навіть не темніло. Тільки-но витягнули усі наплічники на зовні, як навколо, невідомо звідки, виникло 5-6 китайців, котрі почали розповідати про те що нам у гори не можна, особливо сьогодні. Розповідали все сердитіше і сердитіше.

За хвилин десять приїхала поліція. Офіцер, котрий був мудилом від рота до п'ят, одразу взявся переконувати, що не пустить нас, паскуд іноземців, до своєї священної гори, допоки ми йому ноги не розцілуємо і поки спец запрошення з посольств не покажемо. Нікому з нас він не сподобався зовсім. Після кількох хвилин беззмістовної розмови ми покинули вихід до гір і попрямували у протилежному напрямку аби перебути ніч десь у полі, прокинутись зранку і вирушити туди, куди й повинні – до вершини гори Wutai.

Сутеніло і з кожною хвилиною холоднішало. Ми зупинилися на недобудованій дорозі, щоби перекусити. Я з Річі пішли далі пошукати місце для наметів. Місце вдалося знайти швидко поміж рівно засаджених дерев з іншого боку дороги. Однак, тільки-но ми звідти видерлись, як побачили машину із ввімкненими фарами. Я спочатку думав, що то просто якісь чуваки заблукали, але ні. Авто фараонів.

Ми вийшли назад на недобудовану дорогу. Авто за нами. Отак і поверталися з екскортом. Добре хоч фари шлях освітлювали. Підійшли до всіх інших і почали їсти. Авто зупинилося за 20 метрів з увімкненими фарами. Наче у якомусь попсовому фільмі. Через хвилин 5 я пішов до копів. У машині виявися тільки один фараон, дуже милий, привітний і, напевно, молодший за мене. Він сказав, що нам тут зупинятись не можна. Я сказав, що ми тут нібіса зупинятись не збираємось, а просто собі стоптуємо рис з яловичиною, бо голодні як коні. Він сказав, що немає проблем і щоб ми не поспішапи, бо усім нам тут треба його "лідера" чекати. Я сподівався, що лідер це не той жахливий коп, який нам раніше трапився. Підійшла Ейнджел, ми втрьох розговорилися.  

Чувак був надиво привітним. Сказав нам, що гора для відвідування закрита і що єдиний шанс прошмигнути туди непоміченими у нас був, якби ми прибули трохи пізніше. Однак ми цей шанс втратили, тому доведеться нам лідера чекати. Лідером виявився той самий паскудний коп, котрий не пустив нас у гори. Він сказав, що нам треба забиратися у готель. Я сказав, що у нас грошей - нуль і є тільки ноги й намети. Він сказав, що ми платити можемо картками. Ох, і паскудний. Я намагався бути з біса ввічливим. Він зажадав мій паспорт. Я показав йому візу. Ейнджел показала свою студенстську книжку. Я сказав, що у неї сьогодні день народження. Він запитав, чи не хочу я дати можливість іменинниці відсвяткувати його у теплому готелі. Я сказав, що вона б віддала перевагу холодному намету. Після довгих безглуздих випитувань все нарешті скінчилося. Скінчилося успішно. Фото, зроблене вночі перед поліцейською автівкою.
 


Коп-лідер виклакав нам фараонський фургон, яким зазвичай розвозять зеків, і пообіцяв відвезти у місце, де ми зможемо переночувати. Ми запакувалися. Всередині було тісно, душно і весело. 
 


Через півгодини горді слуги китайських законів викинули нас у рендомному лісі поряд зі смердючим озером і лідер сказав, що з цього моменту жодної відповідальності за нас не несе і щоб з наступного дня нами тут і не пахло. Побажали йому гарних снів. Вночі розвели багаття. Було важко, бо у лісі все промокло.
 
Наступного дня я прокинувся о 6й, бо якісь китайці грали поряд бадмінтон. О проклятій 6ій ранку! Whatever I do, there're Chinese through and through. Знову заснув. 

Наступного дня ми зібралися і двоє лісників, точно направлені туди копами, відвезли нас до зупинки автобуса. Ох і гостинна тут частна країни. У Північній Кореї, напевно, так само. 
 


Дві години автобусом і ми у Джандзякоу. Далі запакувалися у два маленьких китайських таксі й рушили до богом забутого селища Ціньбєнкоу, аби до Великої Китайської Стіни дістатися. Їхали ми з відчиненими багажниками, бо інакше наплічники ніяк би не вмістилися.
 


На це копам, що траплялись, було чхати. Безпеку таке не порушує.
 
Селище виявилось витвором мистецтва: вузькі монгольські вулички і все зубудовоно стінами. Супер.
 


Поки ми затарювалися в магазині, навколо зібралися чи не всі жителі. Особливо багато дітей. Вони взялися вгадувати, з яких ми країн. Я запитав в однієї дівчинки, чому у неї немає бороди. Вона сказала, що ще меленька і та не встигла вирости. Я сказав, що у моїй країні усі дівчатка з бородою ходять. Довго ми у тому селищі не тусили. Вирушили до стіни поки не сутеніло. Фарту було мало, тому звернули не туди і потрапили у свинарню якогось місцевого пастуха з вовкодавом на прив'язі та вівцями у сплячці. Стемніло. Довелося знову повертатися до дороги і топати вверх. Через годину успіх – Стіна.

Тільки-но ми зібралися на неї дертися, як до нас підійшов пастух. Він, виявляється, був охоронцем стіни і жив у халупі на пагорбі.
 


Ми думали, він такий же хамовитий, як і копи. Однак помилилися. Він був дуже привітним. Показав нам місце, де ми могли розбити табір, і запропонував гарячої води. Я і Джуліан пішли до його хатини за водою. Він повів нас таємним шляхом, нагору, нагору, просто у середину. Ох і крутезна у нього була хата. Навіть не хата, а землянка. Ззовні її ні біса не було видно.
 


На подвір'ї у нього була клітка, де в одному відділенні тиснулись кролики і кури.
 


Всередині землянки стояв стіл та величезна піч-ліжко, котра займала половину приміщення. Дідусь поставив підігрітися воду і взявся розповідати нам історії. Йому було 57 і жив він тут вже 28 років. Розводив свиней, сіяв пшоно і слідкував за стіною. Не життя, а казка. Стіна, до речі, в тому місці ніколи не реставрувалася і їй було років з 600, як мінімум. Династія Мінн.


 


Коли ми повернулися, усі нас ненавиділи, бо ззовні чекати було з біса холодно. Я, Штефан і Річі знову відлучилися перевірити нове місце для наметів. Вийшло так, що знайшли нове, але це нам знову трохи часу зайняло, тому ненавидіти нас почали ще більше. Мене здебільшого. Розбили табір, розклали багаття. Трохи билися з параноєю, що знову приїдуть копи і усе накриють. Не приїхали. Приготували їсти, трохи потусили біля багаття і вклалися спати.
 


Ніч була холодна, місячна, ясна. Джуліан був єдиним, хто спромігся прокинутись о 5ій заради сходу сонця. Він видерся на вежу і насолодився тим, що бачив. Казав, що було класно.
 


Зранку ми склали речі й ліниво поплелися до дідуся, аби йому його термос повернути. Була вже дванадцята, дудусь зазвичай прокидався о четвертій. Він зготував нам варених бобів і змусив їх їсти.
 


Також приніс 4 власноруч вирощених кавуни. Сказав, що любить читати і що спочатку кавуни тут не росли, але він у книжках вичитав, як їх треба вирощувати. Він добряче розбирався у географії й швидко запам'ятав, звідки походить кожен з нас. Це я вперше такого китайця зустрів. Не дідусь, а геній. У нього над землянкою колись майорів китайський прапор, але його порвало і здуло геть вітром, тільки обдертий червоний клапоть залишився.

Усе його помешкання з вистоти вежі виглядало наче замок Кафки. Ми у нього трохи потусили, він сказав, що тієї ночі до нього кохана має завітати, ми попрощалися і рушили в гори. До Джандзякоу було кілометрів 40 на захід бездоріжними гірськими хащами. Туди ми не дійшли. Натомість попрямували вздовж стіни на вершину найближчої гори.
 


Вона була не дуже висока, як Роман Кош приблизно. По обидва боки зарослої гірської дороги росли жовтаві кущі обліпихи. Їх там було просто до біса. Коли, нарешті, видерлись на гору, було вже по 4ій. Там стояв маленький буддійський храм з класними малюнками богів на стінах.
 


Залишки стіни поряд тягнулися змією на захід по вершині хребта.
 


Коли спустилися до низу, вже почало сутеніти, тому довелося шукати місце для табору, аби хоч одну ніч не розкладати намети у темряві.
 


Місце знайшли поряд зі старою вежею.
 


Там було вітряно, однак все компенсували класний гірський краєвид та купа колючих і сухих кущів. Останні ми наламали для багаття. В житті не ламав паскуднішого дерева. Таке тільки для скалок й існує. Поки ми розкладали багаття, Річі взявся будувати маленьку стіну навколо намету. Він сказав, що це найкращий захист від вітру. Так і було.

Наступного ранку, коли я нарешті виліз із намету і намагався почистити зуби, до нас у табір прийшов якийсь китаєць з камерою, котрий вдавав, що фотографує стіну. Насправді ж нас усіх із різних боків знімав. Трохи пізніше через табір пробігли китайські солдати, бійці великої визвольної армії людей, очевидно. Вони видерлися на руїни стіни і полізли ними вершину. Це у них, напевно, такий тренінг. Того дня ми знову завітали в гості до дідуся, бо це був найшвидший вихід назад. Його кохана вже була з ним, ще й двоє літніх товаришів.
 


Вони саме сідали до обіду і запросили нас приєднатися. Страви було дві: печінка з перцем та цукроване тісто з пшона, чи щось типу того.
 


Запивали вони усе це китайським байдзьоу, що самкує наче найгірша горілка, розбавлена в цукрі. Нормальний обід. Ми залишили дідусю те, що не з'їли, у горах і ще трохи гречки. Далі запакувалися у меленикий фургон його сина і той відвіз нас до найближчого містечка, аби ми до Пекіну змогли дістатися. До сих пір дивуюсь, як той фургон не розлетівся, поки віз 8 тіл і 8 наплічників. Однак не розлетівся, все вийшло добре і в Пекін вдалося дістатися, всього перебувши годинний затор. Я думав, нам у тому автобусі доведеться стовбичити годин 6, однак ні, щаслива зірка була на нашому боці.
 

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Фотокамера як зброя, або Інше обличчя війни
Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів...
Читати більше
АПЕЛЬСИНОВИЙ МАРМЕЛАД ЗА РЕЦЕПТОМ ПАДДІНҐТОНА
​Трапляється так, що фільм дуже сильно припадає до душі. Після перегляду усю ніч сниться, як будуєш хижку на безлюдному острові, перебираєш таємничий мотлох на горищі або блукаєш Нарнією. Цього разу зі мною знову так сталось.
Читати більше