"Магія місячного сяйва" - нова картина від плодовитого живого класика, котра мала вийти на київські екрани вже у минулий четвер – 16 жовтня. Сюжет простий, як двері: цинік та матеріаліст до мозку кісток Стенлі Кроуфорд (Колін Ферт), чиє покликання полягає у тому, аби дивувати європейську міжвоєнну публіку своїми хитромудрими фокусами та ілюзіями, отримує від приятеля завдання вивести на чисту воду таку собі самопроголошену жіночку-екстрасенса. Раціональний мозок головного героя вже налаштовується на те, аби з феєричним успіхом викрити дешеві трюки шарлатанки та аферистки; Стенлі навіть приїжджає на Французьку Рів'єру, аби особисто посприяти ескападі пройдисвітки. Проте саме на цьому місці й починає виправдовуватися назва фільму. Та сама спіритуалістка Софі (Емма Стоун) виявляється ще й чарівною та осяяною молодою особою, котра відбиває цинічні випади свого візаві та нівелює будь-яке подальше бажання їх виголошувати. Увесь раціоналізм героя Ферта летить коту під хвіст, поступаючись місцем магії того самого кохання.
Проти (30%)
Вуді Аллен так і не спромігся за стільки років запропонувати щось нове. Критики на повен голос звинувачують маститого режисера у самоплагіаті та відвертому цитуванні власних же стрічок. З року в рік ми спостерігаємо ту саму картину: старий буркотун із замашками невротика грішить явно прохідними фільмами, знімаючи щось варте хіба раз у 3-5 років. Простоту (а деякі відзначають: примітивність) та невигадливість "Магії…" пророкували всі, кому не лінь з одної простої причини: минулого року публіка вже відзначила гучним успіхом драму "Жасмин", за роль у котрій неперевершену в будь-якому образі Кейт Бланшетт нагородили "Оскаром". За законами статистики якості фільмів Вуді, наступний опус мав стати якщо не провалом, то відверто малозначущим нарисом у багатій фільмографії режисера. На превеликий жаль, так і сталося.
За (70%)
Та попри всі вигуки в дусі "а ми казали" від недоброзичливців, аудиторія любить фільми Вуді Аллена саме за те, що можна зустріти у "Магії місячного сяйва". Так, тандем Стоун-Ферт виглядає комічно не за ситуацією, а через банальну незіграність, хоча поодинці персонажі акторів виглядають навіть дуже чарівно та привабливо. Та факт у тому, що зараз за вікном ненависна багатьом осінь, хоч якою аномально теплою та сонячною вона була до останнього часу. У такі моменти хочеться зустріти бодай якусь звісточку від минулої літньої відпустки, насолодитися зеленню, в якій потопають декорації фільму з епохи героїв Фіцджеральда, переглянути щось ненав'язливе, що відволіче від буденних справ, проте забудеться за півгодини після виходу з кінотеатру.
Хтось з упевненістю бульдозера намагається відправити творчість Аллена, особливо пізню, на смітник через інфантильність сюжетів та примітивізм ситуацій. На це хочеться відповісти, апелюючи до одного з кінокритиків:
"Аллен продолжает оставаться одним из немногих режиссеров современности, чьи сеансы по-прежнему таят в себе магию. Массовое кино полностью монетизировало ее и перевело в жирный пиксель пополам с ликвидными лицами. Артхаус самокастрировался до нудной зауми. Легкое инди пожрало само себя в лабиринтах уныния. И только Вуди продолжает таскать по кинозалам свою старенькую тележку с чудесами, невзирая на стертые протекторы и поскрипывающий подшипник".
Проте тут є нюанс: Вуді Аллен – це не підстаркуватий клоун із заїжджого цирку, котрий втомлено нап'ялює на ніс червоний поролон у формі кульки та приречено йде розважати зануджених глядачів. Вуді Аллен – це синонім фірмового стилю, ім'я, що асоціюється з життєствердним та інтелектуальним кіно, адже ніхто до нього так і не навчився знімати краще "розумні комедії". І що найцікавіше – цей старий кіношний маразматик має справжню армію шанувальників, котрі за інерцією ходитимуть у кіно "на Аллена", який би мотлох він не зафільмував. Хто ще може похизуватися таким резюме?
Отож, підсумовуючи власні враження від стрічки, можу сказати: фільми вищезгаданого режисера викликають у мене посмішку Чеширського кота ще до того, як на екрані з'являться перші титри, і вона не зникає задовго після перегляду. І "Магія місячного сяйва" не є винятком. Творіння Аллена розслабляють, смішать, зігрівають невгамовною безжурністю та викликають стійке звикання. Можливо, я говорю це як невиправний поціновувач алленівського комічного абсурду, але якщо ви хочете отримати від кіно саме такі емоції, то краще не пропускати прем'єри цієї стрічки.
І на додачу трохи аполітичної агітації: "Это самый веселый и лучезарный фильм из всех, когда-либо начинавшихся с титра "Берлин, 1928 год". Як після цього не глянути?)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Ліля Колісник
