Made in Odesa

Олександра Григор’єва. Тривожна сило. Поезії./Передм. Л. Гайжевської. - К.:Неопалима купина, 2006.-34 с. Олександра Григор'єва. Є собі панна. Поезії./Передм. І. Андрусяка. – Одеса: Фаворит, Друкарський дім, 2007.- 88 с.
 
Сучасна Одеса, зокрема і в творчному аспекті, виробляє, на жаль, дуже мало українського продукту. Що стосується, власне, літератури, то можна, мабуть, привести поодинокі випадки більш-менш помітності українського письменника із цього дощенту зрусифікованого регіону країни. Одним із таких прикладів, і що важливо – саме з середовища молоді, є поетеса Олександра Григор'єва. В літературному часовимірі її можна вважати "двотисячницею". Оскільки становлення поетеси відбулося в першому десятилітті XXI століття.

Олександра Григор'єва (як видно із біографічної довідки, розміщеній в одній з книг авторки) народилася у 1984 році. Закінчила філологічний факультет Одеського національного університету ім. Мечникова. Переможець Міжнародного конкурсу "Гранослов" – 2005. Автор п'яти поетичних збірок: "І небо назустріч" (2003), "Прем'єра впертої чаклунки" (2004), "Обрій межі переступить" (2005), "Тривожна сило" (2006) та "Є собі панна" (2007).

Четверту та п'яту книжки, над котрими пропоную дещо подумати, видано, відповідно, за результатами перемоги у міжнародному літературному конкурсі "Гранослов".

Як видно з тієї ж біографічної довідки, О. Григор'єва виховувалась "в сім’ї вчителів-філологів і віршувала з непам'ятливих дитячих літ". Вочевидь, така домашня атмосфера та здобуття, в подальшому, фахової філологічної освіти стали добрим імпульсом для становлення українського поетичного мислення. За п2ять років, починаючи з 2003, поетеса видала п'ять збірок. Це говорить як про творче самовдосконалення, так і впевненість у власних силах. Певним підсумком, на даному етапі, може слугувати перемога на "Гранослові" та відповідне видання коштом конкурсу поетичної книги.

Віршів в Олександри Григор'євої і справді багато. Якщо у збірці "Тривожна сило" їх всього-на-всього 27, то у наступній ("Є собі панна") близько сімдесяти, котрі "сипляться" наче "дощі від зоряного сита". Лірична героїня Григор'євої упевнена в собі, до певної міри є справді "пропанагдистом ідилій", як пише в одному із віршів. Хоча, з іншого боку, каже про себе абослютно протилежне, але все ж не до кінця взаємновиключне: "Я птаха тиха".

Вірші поетеси не об'єднані якоюсь окремою тематикою, а є радше суцільним нагромадженням життєвого досвіду. Тут і колорити Степу ("Степам ще сниться літо"), морські пейзажі ("Аж Чорне утомлене море..."), зринають із уст й інтимні сюжети ("Є собі панна. Була собі панна ..."), що трансформуються у "Мрії, згорнуті в сувій". Змальовуються досить гарні образи, котрі продовжують жити уже навіть після прочитання віршів, у самій читацькій уяві: "Падало сонце між нами достигле", "Осінні дні читають жовту пресу...", "Уже дощі вплітають в душу осінь", "У мене ранки з рук наїлись...". Вдалі порівняння доповнюють усе вищенаведене. Хоча, звісно, вірші не позбавлені й банальності та затертості: "Візерунки, мов цілунки", "Гавка пес, бо дуже злиться...", "Коли тобі погано і за вікном журба...".

Цікавим є у віршах О. Григор'євої констатація власного "Я".

"Я у степу, немав пташина дика";
"Я сум.../Я та, якої синій біль /в думках відлунює, мов гомін";
"Я небо у дитині";
"Князівна я";
"Я вся розхристана навмисне";
"Я є актор...";
"Я совість твору і кінець епох";
"Я тихий день на озері зізнання";
"Я, мов не я";
"Я не та, що була. Я не та...";
"Я та й не та. І знову та...".
 
Траляється, авторка відслонює завісу власного віршотворіння – "Вихолов чай. Написались сторінки. Випав із рук мій тупий олівець" – свідомо чи несвідомо, але вводить таким чином читача до цього закулісного світу. За лаштунки. Іноді виграє дитячістю ("Сидимо на дасі з Котом, /Тараньку жуєм, запиваємо пивом", інколи усвідомлюється: "літа, що пливуть, як ріка", "озирнулась, - а позаду світ". А навколо "звихнута Одеса/І ревний Львів. /І Київ на крилі". І тоді доводиться лише констатувати:

"Іду життям. Моя дорога скраю".
й
"Тому сумні ідуть вірші".

Та у світі, що навколо, де "зірки у попельницях тануть", і поет мов "вирваний з контексту натовпу"; там, де "прозою життя", все ж залишається місце, аби "душа себе знов розгорта". Де навіть спиться "із посмішками снів".

"І з часу вистругай хвилини", - так легко, так небагато, але так важливо, аби бути щасливим!

В останньому вірші книги "Є собі панна" Олександра Григор'єва запитує: "Хто ти? (...) герой чи автор?". Думаю, питання більш ніж очевидне, але, знову ж, таке, що змушує замислитись...