Людина з особливостями
 

Сьогодні ми поговоримо з людиною, яка не може побачити своїми очима  красу, яку ми спостерігаємо все життя. Але все таки вона її відчуває. Це Віталія. З дитинства вона втратила зір.

• Перше до тебе питання як вірніше говорити "сліпий" чи "незрячий"?

Для мене особисто, краще коли говорять незрячі, слово сліпий надто ріже вуха. Я називаю себе та друзів “люди з особливостями” краще коли люди не звертають увагу на такі особливості. А спілкуються з нами нарівні.

• На твою думку що мають знати найголовніше зрячі про незрячих.

Мабуть, банальна фраза, але у першу чергу, це такі самі люди. Вони люблять дивитись фільми, ходити на вечірки, вони працюють та користуються усіма сучасними технологіями. Не має бути жодного відокремлення, ми не хочемо особливого статусу. 

• Які питання тебе дратують.

Найбільше дратує питання "А як ти сама?". Одна справа, коли людині дійсно цікаво "Як ти це робиш?", а інша, коли запитання уже передбачає однозначну відповідь: "Не зможеш!". "А як же він буде сам ходити?!", "Як виконуватиме свою роботу, якщо він незрячий?!".

• Мене завжди цікавило як ти користуєшся гаджетами?

Є окремі опції для людей з порушенням координації, чи слуху.Я ж натискаю одну кнопочку і вмикаю VoiceOver – так називається програма, що озвучує для мене все, що написано на екрані. Жодних додаткових програм мені встановлювати вже не треба. Решту додатків я обираю на свій смак.У мене стоять ті самі "месенджери", "вайбери" та "вотсапи", що й у вас.Вони не дають мені спати ночами, а на вулиці змушують обертатися: "Мій, чи чужий?".

Це тепер усе так легко. А колись знайомі програмісти намагалися встановити найпершу озвучку на перші тодішні смартфони, які дико підторможували та виголошували одну букву за хвилину – і то вже за щастя було.

• Ти навчалася в звичайній школі чи спеціальній для дітей з порушенням зору?

Школа-інтернат №5. Існує вона й досі, хоча давно пора закрити. Я взагалі за те, щоб будь-які інтернатні системи ліквідовувалися, а загальноосвітні школи стали інклюзивними.

• Тобто ви у школі ночували?

Іногородні учні залишалися в інтернаті до канікул; кияни, і я серед них, які жили не надто близько до школи, їздили додому на вихідні; а ті, що жили неподалік, ночували вдома. таке життя привчає до самостійності. Самообслуговуванню нас навчали змалечку.  Батьків просили пришити на одяг ґудзик, аби дитина могла розрізнити, де перед, де зад.

Заплітати коси вміли далеко не всі. Мучилась з тими косами, поки не плюнула та не стала з розпущеними ходити.А як я звіріла, коли треба було міняти підодіяльник! До істерик доходило. А в якийсь момент взяла – і полюбила. Тепер навіть подрузі ковдри заправляю, коли в гості проходжу.

• Розкажи, як ти пересуваєшся містом?

За допомогою білої тростини. Якщо це місце знайоме, то для мене там є певні орієнтири: бровки, МАФи, магазини, горбочки, з’їзди – майже будь-що.Так іще в школі на уроках орієнтування, аби дійти до "зебри", ми мали пройти стежкою між картонних коробок стихійної торгівлі. Продавчині, правда, щоразу сварилися, що ми їх товар зачіпаємо.

• А як ти читаєш книжки? Брайлем, чи аудіокнижки?

Слухаю аудіокнижки, але я не всіх читців сприймаю, не завжди мої враження та емоції відповідають інтонаціям та акцентам, наданим при читанні вголос.Тому мені простіше слухати комп’ютерну озвучку тексту. Там я можу обрати голос читання, його швидкості, інтенсивність інтонацій.

• Якби можна було змінити лише одну річ для незрячих в Україні, що би ти обрала?

 Щоразу, коли чую ще запитання, я відповідаю на нього по-новому.

• Сьогодні скажу: ставлення суспільства. І тут слід починати роботу на рівні держави, аби згори формувалося розуміння потреб людей з інвалідністю.

І, відповідно до того розуміння, формувався загальний план дій. А не так, що спочатку зробимо, а згодом будемо пристосовувати та адаптовувати.

Я могла би сказати, що хочу обладнану доріжку від свого дому до маршрутки. Так це велике досягнення, але загальні проблеми залишаться, а їх слід вирішувати комплексно.

Бублясь Іван