Людина, яка знала, коли і де вмре: Генріх Белль

ЛЮДИНА, ЯКА ЗНАЛА, КОЛИ І ДЕ ВМРЕ

Генріх Белль. Потяг точно за розкладом.

Можна детально писати про війну. А можна впливати на почуття читача, і конкретизація тут не потрібна. Генріх Белль був учасником Другої світової війни, але описує все ніби зсередини. Це очі очевидця. Його погляд жорсткий, але виправданий і реалістичний.

Інколи до голови приходять несподівані думки. Точніше, це нам здається, що вони несподівані, а насправді запрограмовані усім попереднім нашим життям. Вони дивним чином зсередини руйнують людину. Так сталося з Андреасом. Він подумав, що має вмерти і навіть встановив собі приблизні час і місце, де й коли це мало трапитись.

“Скоро. Скоро. Скоро. Скоро. Коли скоро? Яке жахливе слово: “скоро”. Скоро може бути і за секунду, скоро може бути й за рік. “Скоро” – жахливе слово. “Скоро” стискає майбутнє, робить його малим і не обіцяє нічого певного, зовсім нічого певного, це абсолютна безнадійність. “Скоро” – порожній звук і водночас – всеохоплююче поняття. “Скоро” – це все. “Скоро” – це смерть…

Скоро я буду мертвим. Помру. Скоро. Ти сам це сказав, і хтось у тобі, й хтось поза тобою сказав тобі, що твоє “скоро” збудеться. В кожному разі, це “скоро” станеться на війні. Це вже щось певне, принаймні щось визначене”.

Андреас їде на фронт. Їхня військова частина – на території тодішньої Польщі, нинішньої Західної України.

“Це “скоро” схоже на удар грому. Це коротке слово, як іскра, з якої починається гроза, і раптом на тисячну частку секунди це слово освітлює весь світ”.

“Смерть” і “скоро” – ці слова червоною ниткою пронизують повість “Потяг точно за розкладом”.

“Скоро. Може, місяців два. Він пробує уявити це в часі, встановити, чи стоїть стіна перед наступними двома місяцями, та стіна, якої йому не подолати. Два місяці, це виходить кінець листопада. Але йому не вдається визначити цього в часі. Два місяці, це поняття, яке не має жодної сили. З тим самим успіхом він би міг сказати: три місяці, чи чотири, або й шість, це уявлення не викликає жодного відгуку. “Січень”, – думає він. Стіни нема. Несмілива тривожна надія оживає! Травень! – несподівано перескакує думка. Нічого. Стіна мовчить. Жодної стіни нема. Її не існує. Це “скоро”… це “скоро” – лише жахливий привид… “Листопад!” – думає він. Нічого! Нестримна, шалена радість оживає в ньому. Січень! Уже січень наступного року! Отже, ще півтора року! Півтора року життя! Нічого! Стіни нема!”.

Але це лише миттєва радість, бо якщо постановив собі вмерти, то “скоро” дуже швидко йде до тебе.

“Скоро я помру. В нього з’являється відчуття, як у плавця, що майже доплив до берега, аж тут його раптом підхоплює величезна хвиля і відкидає знову на глибину. Скоро! Ось де стіна, за якою його вже не буде, не буде вже на світі!”.

І хоча час для Андреаса вже не має жодного значення, все ж смерть намагається матеріалізуватись у просторі.

“Краків”, сяйнуло йому раптом, і серце в нього на мить завмирає, так наче йому поперев’язували вени, і кровообіг зупинився. Він натрапив на слід! Краків! Ні, не те! Далі. Перемишль! Ні, не те! Львів! Ні, не те! Тоді він пробує помчати: Чернівці, Ясси, Кишинів, Нікополь! Але на останньому слові вже відчуває, що це для нього всього лише мильна бульбашка, піна, як і недавня думка: я буду вчитися. Ніколи, ніколи вже він не побачить Нікополя. Назад. Ясси! Ні, і Ясс він ніколи вже не побачить. І Чернівці теж не побачить. Львів! Він ще побачить Львів, він іще живим потрапить до Львова. Я несповна розуму, – думає він, – я божевільний. Невже я загину десь між Львовом і Чернівцями?! Що за божевілля… Зусиллям волі він змушує себе думати про інше, знову закурює і втуплюється в обличчя ночі. В мене істерика, я звихнувся, надто багато курив, цілими ночами, цілими днями говорив, говорив замість того, щоб спати і їсти, тільки курив. Як тут людині не звихнутись…”.

Сон ніби відганяє смерть від нього. “Але, тільки-но розплющивши очі, в глибині душі він зразу відчув: його “скоро” при ньому. Гачок глибоко засів у ньому, схопив і не відпускає. Це “скоро” спіймало його, як вудка, на якій він буде тільки борсатись, борсатись до того фатального місця десь між Львовом і Чернівцями…”.

І знову той нудотний мотив: “… скоро я помру, десь між Львовом і Чернівцями. Моє життя – це лише певна кількість кілометрів, шматок залізничної колії. Але все-таки дивно, адже лінія фронту не проходить між Львовом і Чернівцями, і партизанів там не так уже й багато, невже за одну ніч фронт посунувся так далеко, так неймовірно далеко? А що, коли війна зовсім несподівано закінчиться? І мир настане ще перед моїм “скоро”? Може ж статися щось катастрофічне? Може, ідол помре? Або його, нарешті, вколошкають? А може, росіяни розпочали генеральний наступ і змели весь наш фронт між Львовом і Чернівцями? І – капітуляція…”.

Проте розмови в потягу повертають Андреаса до реального життя. Хтось каже, що “фюрер взагалі не може програти війни”. “Скоро” і “смерть” знову повертаються до головного героя.

“Скоро, скоро я помру. Між Львовом і Чернівцями. Граючи в карти, він пробував молитися, але мимоволі знову починав думати про те саме, знову пробував складати речення у майбутньому часі й відчував, що то марна справа. Він знову спробував уявити собі все в часі – все піна, мильні бульбашки, що летять за вітром і лопаються. Але тільки-но він вимовив слово Перемишль, як переконався, що він на правильному шляху. Львів! Серце кудись падає! Чернівці! Нічого… Це десь посередині… він нічого не може придумати, не знає до пуття тієї місцевості”.

Його супутники теж розуміють, що на війні їх чекає смерть. У потягу панує приреченість. Залишається лише пити й грати в карти.

Думки Андреаса не лише за межами потягу, а й часу і простору:

“Він не має ніякого уявлення про відрізок між Львовом і Чернівцями. Нікополь він може уявити собі, Львів теж, і Перемишль… Одесу й Миколаїв… і Керч, але Чернівці для нього тільки назва. При цьому слові в уяві постають тільки євреї, запах цибулі, понурі провулки й будинки з пласкими дахами, широкі вулиці й залишки давніх австрійських адміністративних будівель, з повищерблюваними фасадами, цісарсько-королівськими фасадами серед здичавілих садів, у яких зараз, напевно, розташувались лазарети або пересильні пункти поранених, і чарівні, сумні східні бульвари з невисокими приземкуватими крислатими деревами, щоб крони не пригнічували будинків з пласкими дахами. Жодної високої крони…

Ось такий, напевно, вигляд мають Чернівці, але що знаходиться в проміжку між Львовом і Чернівцями, про це він не має жодного уявлення. Це повинна бути Галичина. Львів – це ж столиця Галичини. Десь там ще є Волинь – усе темні, похмурі назви, від яких в уяві постають погроми і страшенно сумні величезні маєтки, в яких меланхолійні жінки мріють про подружню зраду, бо їм уже набридли їхні товстошиї чоловіки…”.

Один із супутників Андреаса – Неголений – їде до Коломиї, де знаходиться його військова частина – ремонтні майстерні. В Андреаса вже є карта, і він може орієнтуватись, де яке місто знаходиться.

“Андреас читає назву “Коломия”. Дивно, зараз, придивившись ближче, він бачить, що Львів знаходиться зовсім недалеко від цієї Коломиї… він вертається назад… Станіслав, Львів… Львів… Станіслав, Коломия, Чернівці. Дивно, думає він; Станіслав, Коломия… ці назви не будять у ньому ніякого певного відгуку. Його внутрішній голос, постійно насторожений і чутливий голос коливається й тремтить, як стрілка компаса, що ніяк не може зупинитися. Коломия, чи я ще потраплю до Коломиї? Нічого певного… дивне коливання неспокійної стрілки… Станіслав? Те саме тремтіння. Нікополь! – думає він раптом. Нічого”.

Назви історичних областей викликають у нього певні асоціації:

“Там унизу карти знаходиться Східна Галичина, і він буде зовсім близько від Буковини й Волині. Ці назви – як незнайомі напої. “Буковина” звучить, як міцна слив’янка, а “Волинь” нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка”.

І далі:

“Слово “Галичина” схоже на змію з крихітними ніжками, змію з блискучими очима, що безшумно як ніж повзе по землі й ріже, розтинає землю… Галичина… темне, гарне й дуже болюче слово. В цьому краї я загину.

У слові “Галичина” багато крові, яка стікає з-під ножа. “Буковина”, думає він, – це добротне слово, міцне слово, там я не помру, я помру в Галичині, у Східній Галичині”.

Він дивиться у вікно. Нові пейзажі спонукають його думати, що це вже Галичина:

“Може, це вже Галичина? Може, ця рівнина що поволі виступає з сутінків, бідна й сіра, сповнена смутку і крові, може, ця рівнина – і є Галичина?.. Галичина… Східна Галичина…”.

Дорога довга. Андреас то спить, то вдивляється у вікно.

“Галичина… Це слово, як ніж на невидимих зміїних лапках, ніж, який блукає десь неподалік, нечутно блукає, такий собі нечутний блукаючий ніж. Галичина. Як воно станеться? – думає він. Застрелять мене чи заколють… а може, затопчуть… а може, мене просто розчавить разом із вагоном. Смерть приходить у найрізноманітніших подобах”.

Останні години життя Андреаса розгортаються у Львові. “І вони вже у Львові. Тут великий вокзал, чорні металеві конструкції, брудно-білі таблички біля платформ і на них чорним по білому написано: Львів. Ось він – трамплін. Важко повірити, як швидко можна потрапити з берегів Рейну до Львова. Львів, чорним по білому, чітко: “Львів”. Головне місто Галичини. Ще на шістдесят кілометрів менше. Тенета вже зовсім стислися. Шістдесят кілометрів, а може, й менше, може, всього десять. “За Львовом”, “між Львовом і Чернівцями”, це може бути й за один кілометр від Львова. “За” це знову таке саме невизначене поняття, як і “скоро”, а він думав, що воно все-таки стислося…”.

Андреас молиться за євреїв. І хоча він їх не вбивав, вважає себе винним у тому, що німці знищували цей народ.

Він узагалі багато молиться. Чим ближче до смерті – тим більше молитов.

“Андреас починає молитися… після їжі треба помолитися, і він молиться дуже довго – поки двоє інших сидять, зручно спершись на крісла й курять, Андреас склав руки на столі й молиться…

Життя гарне, думає він, життя було чудове. За дванадцять годин до смерті я, хоч уже й запізно, повинен визнати, що життя гарне. Я був невдячним, я не визнавав, що на світі існують прості людські радощі. А життя все одно було гарним. Він червоніє від збентеження, червоніє від страху, червоніє від каяття. Я справді заперечував, що на світі існує людська радість, що життя все-таки було гарне. Я прожив нещасливе життя, безталанне життя, можна сказати, щомить страждав під цією їхньою огидною уніформою, вони затуркали мене до нестями, змусили проливати свою кров на їхній війні, в прямому розумінні проливати кров, я був тричі поранений на їхніх так званих полях честі: тоді, під Ам’єном, далі – під Тирасполем, а потім – у Нікополі, і не бачив нічого, тільки паскудство, кров і лайно, і дихав тільки пилюкою і бідою… і чув самі непристойні натяки, і тільки на десяту частку секунди відчув, що таке справжня людська любов, відчув любов, яку чоловік відчуває до жінки, любов, яка все ж прекрасна; відчув тільки протягом десятої частки секунди. І за дванадцять чи, може, за одинадцять годин до смерті я мушу визнати, що життя було таки гарне”.

І хоча оце “скоро”, яке асоціюється зі смертю, вже близько, але Андреас ще не відчуває, коли все станеться.

“Скоро” знову стало таким розпливчастим, неясним. У кожному разі, це буде не за шістдесят кілометрів від Львова. Шістдесят кілометрів потяг проходить за півтори години, отже, це було б десь о пів на сьому, а в таку пору вже видно. І в ту мить, як його рука несе келих до уст, він враз усвідомлює, що світла дня вже не побачить. Сорок кілометрів… це десь година, а то й три чверті години, поки почне трохи розвиднятись. Ні, має бути ще зовсім темно, а ніякий не світанок! Отак-то! Тоді це й станеться! Це буде десь за чверть шоста, в неділю, а неділя вже завтра… Але поспішати нема куди. У нього в запасі ще годин дванадцять, а то й більше – п’ятнадцять… за цих п’ятнадцять годин йому ще багато чого треба встигнути. Він повинен молитись, молитись, а не спати, як досі… Ні в якому разі більше не спати, і добре, що він уже все точно знає… пісок у годиннику вже майже весь висипався, до смерті лишилося ще трішки, якась дрібка”.

У Львові до нього приходить перше і останнє кохання. Ні, до цього ще була дівчина, в яку він був закоханий, але не знав, хто вона і як її звати. А Оліна – повія. Їй, як і йому, – двадцять три. Вона лише на три дні старша від нього. Оліна – досвідчена повія. Вона розуміє, що він ще не мав жінки. Це дуже її збуджує. Але в них не було можливості зайнятися коханням. Проте Оліна відчуває, що теж закохалася в Андреаса. Вона підпільниця. Вивідує таємниці в німецьких генералів і офіцерів. Андреас теж приречений. Але підпільники присуджують Оліні смертну кару, бо вона провела час з Андреасом, а мала – з німецьким генералом, щоби вивідати у нього важливу таємницю.

Коло звужується. Андреас думає, що помре у Стрию, який недалеко від Львова. “Стрий? Яка чудернацька назва, думає Андреас, видно, я не помітив його на карті. Господи, хоч би не забути помолитися за стрийських євреїв… Сподіваюсь, у Стрию ще лишились євреї… Стрий… Так ось, значить, де мені судилося вмерти. Біля міста Стрия… навіть до Станіслава я не дістанусь, навіть до Коломиї, не кажучи вже про Чернівці. Стрий! Ось воно як! А може, його взагалі нема на тій карті…”.

За ці декілька нічних годин, проведених у львівському готелі, Андреас і Оліна стають близькі, але не фізично, а по-людськи. Вони хочуть розповісти одне одному найпотаємніше.

“– Оліно, – знов каже він півголосом, – завтра вранці я помру. Так, – спокійно каже він, дивлячись у її перелякане обличчя. – Не бійся! Завтра вранці я повинен умерти. Ти перша і єдина людина, яка про це дізнається. Я помру, я знаю це. Ось щойно зайшло сонце. Я помру, не доїхавши до Стрия… Я знаю це абсолютно точно. А остаточно переконався, коли ти вимовила слово “Стрий”. Саме Стрий. Яка жахлива назва. Що це за назва – Стрий? Чому я повинен умерти саме не доїжджаючи до Стрия? Чому спершу мені здавалося, що це має бути десь між Львовом і Чернівцями, а потім відстань звузилась до Коломиї, тоді – до Станіслава, а ось тепер – Стрий. Коли ти сказала “Стрий”, я одразу зрозумів, що так воно й буде”.

Андреас запалює Оліну своєю ідеєю – знати, коли і де ти помреш.

“– Оліно, – каже він, – тобі зараз двадцять три роки. Подумай, чи сповниться тобі двадцять п’ять. Розумієш, він настирливо намагається пояснити їй: – Спробуй собі уявити: “Мені двадцять п’ять років. Зараз лютий тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року”. Ну ж бо спробуй, Оліно, зосередься.

Вона заплющує очі й по її устах видно, що вона шепоче про себе, певне, по-польськи: “Лютий тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року”.

– Ні, – каже вона, наче прокидаючись, і хитає головою. – Порожнеча, так ніби цього не існує, дивно.

– Бачиш, – каже він. – А коли я думаю: “У неділю опівдні”, “після обіду”, “в понеділок опівдні”, то ясно відчуваю, що для мене цього вже не існує. Ось так. Ні, я не божевільний”.

І знову Андреас у полоні своїх думок про смерть.

“В Нікополі під ногами валяються мільйони! Нікополь? Порожнеча… Кишинів… Порожнеча… Чернівці? Порожнеча! Коломия? Порожнеча!.. Станіслав? Порожнеча! Стрий… Жахлива назва, що звучить, наче риска, наче кривава риска на моєму горлі! У Стрию мене вб’ють. Кожна смерть – це вбивство, кожна смерть на війні – це вбивство, в якому хтось винен. У Стрию!”.

Смерть невблаганно наближається до Андреаса – і він це відчуває.

“– Я не хочу вмирати, – белькочуть його губи, – я не хочу розлучатися з усім цим … ніхто не може змусити мене сісти в потяг, який їде в … Стрий, ніхто в світі. Господи, з Твого боку було б, мабуть, милосердніше позбавити мене розуму. Але ні, не дай, Боже, мені його втратити! Ні, тільки не це!”.

Лише за декілька годин до смерті Андреас розуміє чи не найважливішу істину в своєму житті: “Я повинен був, повинен був потрапити в цей львівський бордель, щоб зрозуміти, що на світі існує кохання без фізичного потягу, кохання, яким я люблю Оліну… Я тільки трохи перепочину тут за столом, а тоді встану, накрию її кітелем й молитимусь… молитимусь, стану на коліна перед цією канапою, яка бачила стільки гріха, стану на коліна перед цим чистим обличчям, яке навчило мене, що існує кохання без потягу… Шкода, думає він, що я не жадаю її, шкода, що для мене це навіть не жертва – не жадати її… для мене не жертва – не цілувати її й не хотіти оволодіти її тілом, яке тільки здається оскверненим. І він торкається її уст своїми губами, але нічого не відчуває. Спантеличено усміхаючись, вони дивляться одне на одного. Нічого! Так, наче безсила куля відбилася від невидимої броні…”.

В останні миттєвості життя Оліна хоче обдурити долю. Її думки переплітаються з думками Андреаса. “Ця дівчина сподівається, що існує шлях до втечі, тішить себе надією, що знайде дорогу, яка обминає Стрий. Стрий. Це слово сиділо в мені від самого народження. Воно сиділо глибоко-глибоко, непізнане й не розбуджене. Воно було в мені ще з дитинства і, можливо, тоді в школі, ми вчили про відроги Карпат, і я побачив на карті посеред ясно-жовтої поляни слова “Галичина”, “Львів”, “Стрий”, у мене раптом пробіг мороз по шкірі. Але потім я про це забув. Доля, мабуть, уже не раз поціляла в мене фатальним гачком смерті, але він ніколи не застрягав. І тільки це коротке малесеньке слово “Стрий”, яке до часу дрімало десь у мене всередині, зачепило той гачок намертво…

“Стрий”, це маленьке, крихітне, страшне й криваве слово піднялося в мені, перетворилося в якусь чорну хмару, яка вже все затьмарила. А вона ще вірить, що знайде дорогу, яка веде повз Стрий…”.

Оліна каже Андреасу, що куди б вона його не повела, там і буде життя. Вони хочуть усамітнитися в горах, в маленькій хатинці, щоби ніхто навіть не знав про їхнє існування.

“Андреас нахиляється вперед, щоб подивитися на слабо освітлений циферблат годинника, й бачить, що вже шоста година, рівно шоста. Темний жах пронизує його, і він думає: “Боже, Боже, на що я змарнував свій час, я нічого не встиг зробити, я за все життя нічого не зробив, я ж повинен був молитися, молитися за всіх…”.

Партизани підірвали машину, в якій їхали Оліна та Андреас.

“Невже я плачу? – раптом думає він, відчуваючи, як по щоках стікає якась волога. Ні, то щось капає згори. І в передранішній імлі, коли ще не золотиться жоден сонячний промінчик, він раптом розгледів, що то Олінина рука звисає з понівеченого заліза над його головою, а з руки на обличчя йому капає її кров. І тоді він справді заплакав, але вже не дізнався про це…”.

Той, хто був на війні й відчув усі жахіття, повинен її ненавидіти. Генріх Белль ненавидить. Він показує ницість смерті. Його розповідь присвячена простій людині, а не сильним світу цього. Але саме прості люди повинні щось зробити, щоби більше ніколи не було війн. Генріх Белль підштовхує нас до цього.

Анатолій ВЛАСЮК

19 вересня 2018 року         

Обкладинка - pinterest.com

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Фотокамера як зброя, або Інше обличчя війни
Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів...
Читати більше
АПЕЛЬСИНОВИЙ МАРМЕЛАД ЗА РЕЦЕПТОМ ПАДДІНҐТОНА
​Трапляється так, що фільм дуже сильно припадає до душі. Після перегляду усю ніч сниться, як будуєш хижку на безлюдному острові, перебираєш таємничий мотлох на горищі або блукаєш Нарнією. Цього разу зі мною знову так сталось.
Читати більше