людина?

13 грудня 2019
Віктор

На зупинці під дірявим навісом сидів самотньо чоловік. Місячне сяйво пробивалося крізь дах і, змішуючись зі світлом ліхтаря, падало на нього. Його обличчя було видно чітко: усе шрамоване, в рубцях, в плямах червоного кольору. Навіть більше. Уявіть собі тарілку борщу із насиченого буряка, який віддає бордовим відтінком. Ось таким було його обличчя. Чоловік мовчки сидів і дивився у далечінь, ніби чекаючи на щось. Як раптом, зліва до нього хтось підійшов і він заховав щось хутко у кишеню.

-Добрий вечір, - привітався гість. У відповідь тиша.

-Я Тарас, - і знову нічого. Хлопець вирішив протягнути руку незнайомцю, на що той мовчки потис її та поділився місцем на лавці.

Тепер вони сиділи вдвох, не сказавши й слова, секунд тридцять, не більше. Для Тараса вони тривали вічність.

-Що, також автобус чекаєте? Хоча, чого я питаю? Більше ж тут нічого не їздить. Хіба тільки хтось має забрати, га? – Тарас дивився на чоловіка і з нетерпінням чекав хоча б слова, але не дочекався.

– А я от все ж на автобус. У мене тут у лікарні брат лежить. Обпік сильно ногу. Ви не хвилюйтесь, його швидка швидко забрала. Ха! Швидка швидко. Ото каламбур, скажіть? То про що я? А, так ось відвезли його до лікарні і там його бац-бац і готово. Щоправда, ходити поки йому заборонили, мусить кілька днів полежати на відновленні. То ось я і їду речі його зібрати, щоб він не сумував. Ви, мабуть, теж звідси?

Чоловік і далі сидів і тільки зрідка кидав погляд у Тарасів бік, не сказавши при цьому жодного слова. Складалося враження, що хлопець дратував його. Тарас теж так вирішив, але було вже пізно. Він поставив собі за мету розговорити його, тому продовжив.

-Я сам взагалі не звідси. Так, проїздом. У брата саме день народження був, от ми і святкували, так би мовити. Сталося не так, як гадалося. Але він в мене міцний парубок, в поліції працює. І я теж, до речі, хочу. А проте, годі про мене. Ви чим на життя заробяєте?

Гудіння старої лампи у ліхтарі лунало так голосно на фоні тиші, що Тарас ледь не оглух. Слід було хутко це виправляти.

-Я оце бачу Ви щось у кишені своїй теліпаєте. Не покажете?

Чоловік зло зиркнув на нього, але промовчав.

-Ну будь ласка, шкода чи що?

Незнайомець тільки замахав головою і нічого не показав.

-Тоді не буду змушувати. Знаєте, я здогадуюся, чому Ви нічого не говорите. Обпекли горло, так? Що, окріп не в те горло потрапив?

Чоловік тільки посміхнувся і похитав головою.

-О, то Ви здатні посміхатися, - радо здивувався Тарас. – Що ж, якщо не окріп, тоді я продовжу вгадувати.

-Не потрібно, - зупинив його чоловік та посміхнувся ще ширше. – Я можу розмовляти. Ти вибач, що я мовчав. Мені вже просто все набридло. Кожен тільки те й робить що жаліє мене і запитує, що сталося. Хотів побути сам.

-Ой, та що Ви оце вибачаєтесь. Головне, що все-таки заговорили, - Тарас не міг на нього ображатися, бо дуже сильно радів, що нарешті розв’язав йому язика. – То ж, може представитесь?

-О, так-так. Я Антон. Приємно з тобою познайомитися, Тарасе.

-Навзаєм. Щось може ще розповісте про себе?

-О, ні. Краще ти. У тебе добре виходить. Дуже легка у тебе мова, хлопче.

-Добренько. Щоб це ще такого сказати. А ну, наштовхніть мене.

-Приміром, про сім’ю. Вона в тебе є?

-Як сказати, є, та поки маленька. Тільки ось недавно з дівчиною познайомився і на цьому все. А от брат мій вже все. Обвінчався. Хоче дітей завести з дружиною, але ніяк часу не знайде.

-О, діти це добре. В мене ось є донечка, глянь, - Антон дістав з кишені фотографію та передав її Тарасові.

-Яка гарненька. І жінка у Вас теж красуня.

-О, та я і сам колись ще той красень був, - сухо та награно засміявся чоловік. – А зараз подивись – побитий помідор, не більше.

-Та не кажіть так, що Ви. Хіба є різниця, як Ви виглядаєте?

-О, ще й яка. Не можу й кроку зробити, як всі одразу косо подивляться або ж навпаки відвернуться, хтось обов’язково запитає про це. Сиджу от і тут, не їду додому.

-Антоне, слухайте, не звертайте на це уваги. Вони ж просто люди, не слід на них ображатися. Вони по природі такі.

-А я що, вже не людина? Навіщо ти мені це пояснюєш? Хіба я сам цього не знаю? – з наростаючим тоном почав говорити чоловік. – Хіба я сам так не робив? Хіба сам не відчував огиду, бачачи собі подібних?

-Тихіше-тихіше, я не це мав на увазі, - почав Тарас, але Антон не дав йому й шансу виправдатися.

-О ні, все ти мав, клятий вилупку! – вже в крик перейшов чоловік. – Гадаєш, я не зрозумів? Я одразу знав, що ти хотів почати розпитувати мене про шрами, але не знав, як про них запитати. Поправ мене, якщо я помиляюся!

Тарас мовчки дивився на нього з переповненими жаху очима. Антон не зупинявся.

-Я вас наскрізь бачу. Усі ви однакові. Гадав, ти не звертаєш на це уваги.

-Але я…

-Не перебивай мене! Я тебе розумію. Важко спілкуватися з такою гидотою. Сам же колись так вів себе. А зараз що? Зараз я навіть доньку обійняти не можу, бо вона одразу плакати починає. Звичайно, як від вигляду такого страховиська і не заплакати?! До біса усе це! До біса!

Крик бив у вуха, ніби грім. Ще хвилину тому Тарас ніяковів від того, що його співрозмовник мовчав. Тепер же він хотів швидше сісти в автобус та забратися звідси. Антон почав шарпати у кишенях свого пальта, а потім згадав, що віддав фотографію Тарасові. Він різко вихопив світлину та порвав на кіпу дрібних шматочків. Потім знову перевів погляд на хлопця і голосно закричав, після чого розвернувся і побіг геть в сторону лікарні.

Тепер мовчки сидів Тарас. Він й гадки не мав, як йому реагувати на це. Спершу чоловік сидів, ніби води в рот набрав, потім ледь-ледь пішов на контакт, а наразі просто взяв і вибухнув, як вулкан. Тарас злякавався не на жарт, адже він міг ще повернутися, а своє дрібне тільце він не зміг би протиставити могутній статурі Антона. Хлопець почав виглядати автобус. І диво. Ще не встиг з’явитися силует транспорту, як Тарас вже схопив оком світло його фар. Як дитина подарунків, так він чекав, щоб уже сісти до нього і поїхати додому.

-Кінцева! Автобус відправляється через десять хвилин! Займіть свої місця! – сказав у мікрофон водій.

Тарас уже забігав всередину, як на зустріч з дверей вийшла та сама жінка з фотографії.

-Це Ви? – запитав він у неї.

-Перепрошую, а ми знайомі?

-Так, ой, тобто ні. Вибачте, я просто, ааай, ось дивіться, - Тарас показав їй залишки від фото, які він з переляку забувся викинути.

-А, то Ви спілкувалися з Антоном? Ох, і нащо він знову порвав її? Тільки ж на тому тижні привезла йому. Та пусте, захоче – привезу ще. Ви вибачте його, він після того випадку став сам не свій.

-Та ні, це ви пробачте, що ні з того, ні з сього до Вас вчепився. А що за випадок, дозвольте запитати?

-А, то він не розповів? Розумієте, Антон раніше працював у газовій службі. І одного разу його викликали перевірити труби у під’їзді. Він і поїхав. Спустився у підвал та й почав їх оглядати. А його директор забув попередити старшого дому вимкнути воду. От Тарас і повернув кран, а йому в обличчя струмінь гарячого газу. Так і обпікся, бідолашний. Страшно обпікся.

-Ого, а що директор? Відшкодував збитки?

-Ой, та відшкодувати відшкодував. І в лікарню цю за власний кошт заселив. Але ж шрами не відшкодуєш. Лікарі говорять, що так і залишиться він з ними. Того і казиться. Я йому головне кажу, щоб додому повертався, Ліза вже не лякається, я її привчила. А він ніяк не хоче. Запевняє, що йому допоможуть. Але тут вже нічим не зарадиш. То я йому й поки вожу продукти, а далі видно буде.

-Пасажири, будь ласка, займайте свої місця! Автобус вирушає!

-Я мушу бігти, - сказав Тарас .- Передайте своєму чоловікові, що я не хотів його образити.

-Так, звичайно передам. Бувайте, - люб’язно помахала йому в дорогу жінка і автобус поїхав.

Тарас вирушив додому з думками. Він гадав, як йому тепер сюди повернутись.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Шість країн, котрі оцінять ваші фахові здібності дуже високо
Нещодавно німецькі дослідники в буквальному сенсі слова заглянули в гаманці тих чи інших фахівців, щоб з'ясувати, у якій країні світу працівникам живеться найкраще. Що з цього вийшло, — читайте далі.
Читати більше