Людей багато, а доля одна

Людей багато, а доля одна.

— Дуже добре, Міхал. Як чудово, що ти нарешті відкрився усім нам. Ти сюди ходиш вже декілька тижнів, а досі мовчав.

—Та просто дівчина вмовила. Спочатку записатися, а потім ще й говорити тут. Який взагалі сенс усього цього? Я приходжу і слухаю історії усіляких алкоголіків. А навіщо?

 —Ми ділимося своїми історіями, щоб застерегти усіх інших. У всіх тут своя причина, чому вони тут. Хтось тут з своєї волі, а хтось - ні. Нам слід вчить на помилках інших.

—І чому Ви тут? А? Тільки сидите та вказуєте іншим на їхні помилки, а про себе нічого не розповідаєте.

—Ти хочеш знати мою історію?

—Я гадаю, що я маю на це право. Ви ж тут типу тренер, то ж навчіть нас на власному прикладі.

—Ну гаразд, Міхал, якщо ти цього так хочеш.

—Хочу.

—Тоді слухай.

Я колись теж пив без просвіти, як більшість з вас. Прокидався, йшов на навчання, а вечір зазвичай закінчував в якомусь барі, де купа випивки. Змінювати такий спосіб життя я навіть не планував. Але один вечір змінив моє світосприйняття. Я немов став іншою людиною. Переродився, якщо можна так сказати. Це був саме час ювеналії. Золотий час для кожного студента: скрізь тече спиртне і ніхто тобі не заборонить його пити. От і я з друзями також це робив.

Нас було четверо. Я, Лукаш, Марчін та Ян. Яна я знав ще зі школи, ми навчалися з ним в одному класі. Він змалку любиш займатися спортом, отримував навіть молодіжні медалі. Та з часом він запустив себе, спорт ставав для нього другорядною, а потім і взагалі непотрібною річчю.

З Лукашом ми вже познайомилися тоді, коли його підсилили до нашої кімнати в гуртожитку. Хоч жили ми з ним довго, але знали про нього не так багато, як хотілося. Він хотів піти спочатку у військове училище, але мав ваду на зір, тому пішов до нас. Вона не була тяжкою, але не для армії. Я не знаю, чому він хотів піти туди, але мав на те свої причини.

Мірчан з нами не жив, з ним познайомився Лукаш і відтоді він був четвертим у нашій команді. Мірчан взагалі був надто таємничий. Ніхто не знав рід його діяльності. Однак вів він себе гідно і тому ніхто не мав ніяких претензій до нього.

Так от до ювеналії. Перший день пройшов, як і усі роки раніше, що про нього не потрібно багато говорити. Ми спершу пішли на карнавал, а потім у бар. На цьому й все. Якби ж так було кожен раз, але ні. Нажаль, другого дня все склалося гірше для всіх.

В перший день ми витратили більшу часто грошей у барі, тому на наступний день вирішили зекономити та пішли у торговий центр. Ми виявилися не одними такими кмітливими і людей там було багато. Ми пішли до відділу з спиртним, але там був справжній затор і було прийнято рішення зачекати поряд.

—Добре, що ми отак зібрались разом,- сказав Лукаш під хмелем.- Чому в будні дні ми так не гуляємо?

—Бо в будні дні це заборонено,-відповів Марчін.

—Хаха, точно, друже. Заборонено.

—Добре, що ти в армію не пішов, так?- запитав Ян.- Тоді б ти так не веселився. Там все суворо.

—Давай про це не будемо,- відрізав Лукаш і пішов в сторону полиць з напоями.

—Та я ж нічого такого не сказав,- Ян хотів піти за ним, але я притримав його.

—Не треба, залиш його. Він чомусь про це не хоче говорити,- вмовляв я його. Добре, що він давно мене знав і одразу ж послухався.

—Ходімо обирати, поки ще щось залишилося,- покликав нас Марчін і ми разом приєдналися до Лукаша.

На полицях і дійсно майже нічого не залишилося, лише поодинокі пляшки горілки та пива. Ми довго не думали та взяли все, що там було та пішли до кас. Але там була величезна черга, яка б зайняла в нас не менше години точно. Не довго думаючи, я запропонував почати розпивати ще в черзі, а вже на касі оплатити це все. Хлопці підтримали мою ідею і ми почали трапезу. Лукаш налив усім по чарці горілки і вона зігріла нашу душу. Признаюсь, такого я ще ніколи не робив. Завжди їі все тільки після оплати. Не знаю, чому я захотів розлити цього разу в магазині. Лукаш вже збирався наливати удруге, але його спинив охоронець.

—Що ви тут?- запитав він.

—А на що схоже?- сказав Лукаш.-Ми святкуємо.

—Будь ласка, розпивайте за межами магазину.

—Не потрібно вказувати, що нам робити,- промовив Лукаш та штовхнув охоронця. Точніше, він хотів, але той схопив його за руку перший та заломив її. Лукаш закричав і у справу втрутився Ян. Він своєю правою врізав охоронцю у щелепу та вирвав у нього Лукаша.

—Тікаймо,- заволав Ян і нам не залишалося нічого, окрім як бігти. Він побіг вперед і своїми широкими плечами робив для нас шлях для відступу. І ми рванули за ним.

Це був мій перший раз, коли я так робив. І знаєш що? Мені спочатку навіть сподобалось. Ти біжиш туди, куди очі дивляться, серце скаче, мов шалений звір, а по лицю проходить приємний вітер від цієї погоні. Охоронець за нами побіг, але наздогнати нікого йому не вдалося. Ми виявилися надто швидкими для нього. Коли я вибіг на вулицю, то побачив, що тільки я пішов цим шляхом. Я не став шукати інших, а пішов на деякий час до гуртожитку. У екстренних ситуаціях у нас був добре зроблений план: кожен розходився по домівках або інших закутках та чекав вечора, а потім ми зустрічалися в нашому штабі. Біля входу в університет був якийсь старий сарай. Казали, що там колись був дім для сторожа. Може це і було правдаю, але зараз це була просто пустка, яку ми присвоїли собі. Ми збиралися там та обговорювали усіляки плани, бувало просто проводили вечори за келихом пива. Я вирішив перечекати день у Катажини. Я досі шкодую, що зробив таке рішення. Вона була тендітною білявою квіткою, що росла поміж волохатих бур’янів і за це я і кохав її. А ще за очі. За її небесні очі, які могли подивитися прямо у твою душу і прочитати все, що було в тебе на серці.

У той день вона була сама в кімнаті, бо її сусідки були на ювеналії. Вона взагалі була противницею алкоголю. Ну, іноді на свята могла зробити кілька ковтків, але не більше. Чому вона не кинула мене раніше? Я б тоді причинив їй значно менше зла. Вона чомусь кохала мене і могла прощати мені кожен раз, коли я напивався. Її слід віднести до ряду великомучениць за її безмежне терпіння до мене.

Отож, я постукав у двері і покликав її. Вона відчинила двері та посміхнулася до мене.

-Якуб, я рада тебе бачити. Приємно, що ти знайшов перерву у п’янці та завітав до мене. Ти ж не встиг ще накидатися?

Насправді, я встиг, але їй я цього не хотів говорити, тому мусив казати протилежне.

-Ні, люба. Ще зарано для цього.

Вона хотіла ще щось сказати, та я напав на неї та поцілував її. Більше вона не говорила. Тоді я зайшов до кімнати та просто мовчки дивився на неї. Вона заворожувала мене. А також здивувала. Такого я від неї не очікував. Вона нахилилися на дістала з шухляди пляшку вина.

-Катажино?- я подивився на неї, а вона тільки засміялася у відповідь.

-Це не моя, її залишили дівчата. Мабуть просто забули. Пропоную тобі скуштувати.

Я вже шукав слова для протесту, але вона почала наполягати.

-Навіть не думай відмовлятися. Ти потім все рівно підеш до друзів, то ж я хочу, щоб першу краплю ти посмакував у мене.

Це була далеко не перша крапля, але я погодився. І це було моєю помилкою. Келихів вона не мала, тому дістала свою крушку. Це була та сама, яку я їй був подарував. Там була фотографія сонячного літнього неба кольору її очей. Вона налила половину і вручила мені.

-А ти не будеш?- поцікавився я.

-О ні, я краще подивлюсь на тебе.

І я випив. Одразу. Все. До дна. Потім сиділи і просто розмовляли з нею про одне і про друге. Вона показувала мені фото з ювелірного журналу і дивувалася красі цих виробів. Я дивився на це і раптом в мене запаморочилося в голові. Вино вдарило в мені і я просто відключився. Краще б я так і пролежав, але ні. Ближче до вечора я прокинувся і побачив цього ангела, який обходив мене з усіх сторін. Голова в мене боліла. Я спробував встати, але від різкого руху біль став ще сильнішим.

-Не вставай, лежи,- промовляла вона, бажаючи мені тільки добра. Але у той момент я цього не розумів, я був п’яним. Це був саме той момент, коли ти ще при пам’яті, але ведеш себе, як бовдур.

-Ну і нащо ти збрехав? Казав, що не пив. Мені ж міг і правду сказати. Я ще й почула, що від тебе несло дурно, але не надала цьому уваги. Я ж тебе терплю, коханий, мені можна завжди правду казати.

-Терпиш мене?!!- тоді з жару крикнув я. Боже, ну чому я тоді взагалі пішов до неї. В голові я ще трохи розумів, що відбувалося, але язик мене не слухався. Як і руки.- Та це я тебе терплю постійно. Ніколи сама не п’єш, а тільки мені любиш подокучати. Та пішла ти!- і тоді був найжахливіший вчинок в моєму житті. Я підніс руку до своєї голови та вдарив її. Вдарив так, що ця пташка аж впала і знепритомніла. А просто взяв і пішов, залишивши її саму на ліжку. Я досі шкодую, що так і не вибачився перед нею. Я її взагалі більше тоді не бачив. Я вийшов на вулицю та відправився до нашого штабу.

Був уже вечір і я йшов один по стежках університету, бо майже всі були десь в місті. Вечірнє повітря трохи освіжило мене і я почувався трохи краще. Коли я дійшов до будиночку, то там вже горіло світло. Я відчинив двері і побачив там Лукаша. Він посміхнувся та помахав мені рукою.

-О, Якуб. Хоч хтось. Я тут вже п’ятнадцять хвилин сиджу один. Де вас всіх носить.

Я сказав йому, що був у Катажини, а потім запитав, де був він.

-А я просто гуляв по місту. Пішов в парк, подивився на маленькі парадики, які ще проводили групки студентів.

Я сів мовчки поруч. Ми могли б і далі так сидіти, але я згадав про те, що було в супермаркеті. І запитав в нього про це.

-А, це було весело. Класно Ян того охоронця виніс. Він що, боксер?

-І не тільки, але я питав не про це.

-А про що?

-Ще до цього. Ян заговорив про армію, а ти якось похолодів одразу. Що тебе так тривожить?

-Знаєш, я б не хотів про це говорити..

-Та годі тобі. Ти з нами давно живеш, а ми досі не знаємо тебе цілком. Розповідай. Обіцяю тримати це в таємниці.

І він розповів мені. Як виявилося, він ще з самого дитинства хотів бути військовим, як його батько. Але був не таким вправним, як хотілося. Однокласники сміялися з нього, навіть і його власний батько. Він казав, що з нього не вийде солдата. Але Лукаш не здавався. Він почав ходити спочатку в тренажерний зал, а потім і на бої. Нормативи у школі він здавав на відмінно, лише з маленькими промахами. Але вони не мали значення. Навіть на прийомі у саме училище йому так сказали. Але з очима у нього були проблеми. З малечку в нього було помутніння кришталика, яке не давало йому добре бачити на далеких відстанях. Через цю дрібницю, як він вважав, його і не прийняли. Йому було образливо, він перейшов вчитися до нас, але у своїх мріяв досі бачив себе військовослужбовцем.

-У кожного зазвичай є якась дитяча травма. То от це моя,- закінчив Лукаш.

Почулися кроки ззовні і до нас зайшли Ян з Марчіном. Ми радісно привіталися один з одним і сіли за стіл, щоб думати над подальшим вечором.

-Я вважаю, що під це буде краще думати,- сказав Марчін та дістав з кишені пляшку пива. Там було два літра, здається.

-Де ти її взяв?- здивувався Ян

-Ти зробив гарне шоу з охоронцем, от я і вхопився за цей момент.

-Ти що її…

-Так, і не треба на мене так дивитися. Якби той дурень не підліз, то ми б її купили. Він сам винен. Все, годі говорити. Змочимо горлянки.

І кожен з нас взяв стакан та наповнив його до країв і залишив гарну пінку зверху. Як шматочок хмаринки, який впав на землю. Чергова порція алкоголю викликала в мене спогади з Катажиною і я розповів хлопцям про те, що зробив.

-Я знаю що робити,- сказав Ян.- Усі жінки люблять подарунки. Подаруй їй щось і вона вибачить тобі.

-Але що?

-Ну що вона любить?

Я згадав, як вона гортала мені журнал  з прикрасами

-Я подарую їй золоту каблучку. Вона показувала її мені. Але в мене немає грошей,- . І тоді мій п’яний мозок вигадав найгіршу в світі ідею.- Викрадемо його?

-Що?- здивувався Лукаш.- Ти хочеш пограбувати ювелірний магазин?

-Так, у нас вже є досвід в цьому.

-Те, що Марчін викрав пиво з супермаркету не добрий знак для того, щоб грабувати магазин з коштовностями.

І це б подіяло на мене, якби не Ян. Він завжди підтримував мої. І цього разу не було виключення.

-Та годі тобі, не хвилюйся. Вільно, солдате.

Лукаш поглянув на Яна очима, в яких я побачив вогонь. Я виступив вперед і сказав:

-Отже, грабуємо магазин.

-Ну тоді нам потрібна якась зброя,- сказав Лукаш.

-Це я зможу вирішити, не турбуйтеся.

І ми всі подивилися здивовано на Марчіна, а той тільки посміхався та пив пиво.

-Чого ви витріщилися? Це муляж, в мене дома лежить. Чи ви що, хотіли справжній?

-Ну якщо це муляж, то бери. Може спрацювати,- сказав Лукаш.

Марчін встав, допив свій стакан та сказав, що повернеться через двадцять хвилин. І вийшов. І ми чекали. Сиділи тихо, Ян зрідка жартував з Лукаша, той кричав на нього. Все було, як завжди. І от повернувся Марчін з пістолетом.

-Ого, який класний. Дай подивлюся,- Ян вихопив його з рук і почав роздивлятися.- А він важкий.

-Бо це реалістичний муляж.

-А звідки він в тебе?- поцікавився Лукаш.

-Є знайомий один….Не важливо одним словом. Ходімо вже грабувати,- Марчін сховав його назад і так і не дав мені його потримати. На щастя.

Ми пішли вздовж університету та вийшли на вулицю, яка саме вела нас до магазину. Він ще працював і тому його ніхто не зачинив на замок. Що було нам на руку. Перед входом ми сперечалися, хто буде тримати пістолет. Ян дуже сильно цього хотів, але Марчін був твердим і не дав йому його.

Все пройшло надто швидко. Ми увірвалися туди групою з чотирьох чоловік і Марчін навів на продавця пістолет та закричав:

-Нам потрібна золота каблучка! Де вона?

-Чоловік від неочікуваності втратив мову і пальцем ткнув у їхню сторону.

Ми з Яном пішли їх обирати, але не знали , яку саме нам потрібно. Тоді він без роздумів розбив вітрину та взяв жменю перстнів та ми побігли геть з магазину. Хлопці сміялися, сміявся і я. Навіть Ян, який роздер руку до крові через скло. У ті хвилини ми відчували себе королями, які можуть робити все безкарно. Ми забігли у двір та почали роздивлятися нашу здобич. Кілець було так багато, що нам заздрила  б королева Англії. Було срібне та блискуче, як місяць у безхмарну ніч, було золоте та яскраве, як саме сонце. Були ще різні з різнокольоровими камінчиками, але я примітив тільки одне і відмовлявся від усіх інших. Воно було маленьке та тоненько і лише позолочене, та не це було головне. Там був шматочок каменю блакитного кольору. Я немов подивився в очі Катажини.

-Оцей,- сказав я. Я поклав його до своєї кишені, а інші Марчін склав просто на купку і залишив. Ми пройшли декілька кварталів. Йшли та жартували, раділи нашому тріумфу. Ми навіть повірили, що все для нас обійдеться. Ми ж взяли тільки один перстень.

-Добре виконав завдання, солдат,- сказав раптово Ян. Чому ж він це сказав? Якби не це, то все могло б бути дійсно добре. А зараз… Вже було пізно і він сказав те, що сказав. І Лукаш зірвався.

-Годі! Припини! Стули пельку! Нащо ти це робиш?! Я ж просив тебе, щоб ти мене так не називав, щоб ти це не згадував при мені! А ти знову, знову!- кричав Лукаш і Ян навіть зробив декілька кроків назад, бо йому стало страшно. А Лукаш продовжував лютувати. Він махав руками, стрибав та плювався. Тоді він вихопив з рук Марчіна пістолет і навівся на Яна.

-Як шкода, що це муляж,- сказав Лукаш.- Із задоволенням вистрілив би в тебе зараз.

-То стрільни, випусти пар, друже.

І Лукаш випустив. Та всі очікували почути лише тихенький клац, однак пролунав вибух. Лукаш вистрілив у голову Яну і той просто впав на землю. В мене не було слів. Я мовчки спостерігав за тим, що відбуватиметься далі. А далі Лукаш розвернувся з претензіями до Марчіна:

-Ти ж сказав, що це муляж. Муляж не повинен стріляти. Чому він вистрілив?

Марчін схопився обома руками за голову та подивився спершу на Яна, а потім на Лукаша.

-Бо це справжній пістолет! Нащо ти стріляв? Нащо ти його взагалі у мене вихватив. Я ж взяв його тільки, щоб помахати і все. Хто просив тебе хапатися за нього? А? Ну хто? Хто? Через в нас тепер усіх великі неприємності.

-Я ж не знав.

-Ніхто не знав, що ти почнеш стріляти. Ааа! Ні, ви мене вибачте, але я на це не підписувався.

Марчін з усієї сили побіг від нас у протилежному напрямку. Він біг так швидко, що за хвилину взагалі кудись зник, немов зайшов у телепорт. Більше я його не бачив. Лукаш подивився на мене:

-Якуб, ти ж знаєш, що я не хотів? Правда? Це все випадковість. Правда?- Лукаш ледь не почав лити сльози, але я його заспокоїв. Ми дивилися на Яна і я розумів, що потрібно щось робити. Я розумів, що я втратив свого кращого друга. Це ж треба. Я прожив вже багато років, але якихось кардинальних змін у моєму житті не було. Все йшло повільно та плавно. А у один вечір я втратив друга, дівчину та самого себе. А потім з роздумів мене вивів Лукаш.

-Що тепер робити?- запитав він.

Я вирішив, що потрібно сховати кудись Яна і сказав йому взяти його за руки. Але Лукаш відмовлявся. Там окрім рук не було нічого цільного більше. Тільки каша замість голови. І він попросився взяти за ноги. Але я також не зміг бути на його місці. Це було занадто для мене. Тоді було прийнято рішення, щоб волокти тіло Яна за ноги. І ми так вчинили. Ми протягли його кілька метрів і відпустили. Ні, він був легким. Просто ми морально не могли його тягти далі. Аж раптом ми почули сирену. Це була поліція. Я не знаю хто їх викликав. Чи продавець магазину, на якого напали студенти зі зброєю, чи жителі будинку, які почули грім серед ясної ночі і зрозуміли, що щось не так. Так чи інакше, але поліція була і це факт. Вони оточили нас та дали команду не рухатись. Намірів чинити опір у нас і в думках не було. Лукаш поклав зброю, як його і попросили і ліг на землю. Я ж просто ліг. Як добре, що я не чіпав той пістолет і не залишив на ньому своїх відбитків. А от Лукаш. Його долю вони вирішили одразу: дванадцять років ув’язнення. Зі мною ж їм прийшлося помучатися. Доказів в них не було, що я якось причетний до вбивства, тільки продавець свідчив те, що я був разом з іншими, коли грабували магазин. А більше нічого.

Я не мав жодних слів у своє виправдання. Я знав, що я вчинив злочин. І моє сумління виїдало мені серце. І ні, це не через кільце. А через Катажину, перед якою я провинився настільки, що усіх грошей світу не вистачить на те, що вона вибачила мене. Мені хотіли присудити чотири роки в’язниці, але я допоміг їм знайти каблучки, які заховав Марчін і взагалі розповів їм все, що знав сам. І мені змінили вирок. Тепер я повинен був пропрацювати п’ять років соціальним працівником у боротьбі з алкоголізмом. Вони вважали , що це піде на користь і мені, і іншим. Так і сталося. Мене приписали до цього клубу анонімних алкоголіків і я працюю тут вже три роки. Кожного вечора. З шостої до восьмої щосереди. Потім у супроводі поліції мене проводять додому і далі я просто ходжу під наглядом до наступного робочого дня.

Ось і вся моя історія, Міхал. Я сподіваюся, що вона піде тобі на користь. Що ти винесеш з неї хоч якісь уроки.

-Ого. Я такого не очікував почути. Дякую, що розповіли мені.

-Дякую, що вислухав мене.

-І Ви так і не бачили більше Катажину?

-Ні.

-І не знаєте про долю Марчіна?

-Також ні.

-А як Ви живите з усім цим в голові.

-Так і живу. Часто мені сняться жахіття. Але це не найстрашніше.

-А що тоді?

-А те, що я досі сподіваюся попросити вибачення у неї. Я навіть заховав у себе ту саму каблучку з небесним камінчиком у себе вдома. Ох, ми щось заговорилися з тобою. З усіма взагалі. Вже десять хвилин як збори закінчено. Дякую всім, хто прийшов сюди сьогодні. До наступної середи. А тобі Міхал бажаю тільки, щоб більше тобі не потрібно було сюди приходити.

-Дякую.

-Будь ласка.