Люблю життя! Твори Олександра Чорного

ЧОРНИЙ РАЙ
 
***
Уміння усміхатися очима
в житті я бачив у небагатьох.
Для цього варто мати крила за плечима,
прозорі, щоб не бачив їх ніхто.
Для цього варто вміти так відверто
сказати правду, щоб образи не було.
Назустріч людям відкривати серце.
На допомогу поспішати стрімголов.
Любити світ у всіх його дивацтвах:
в промінні сонця, у краплинах зливи,
не забуваючи при цьому усміхатись,
щоб завжди залишатися щасливим.
 
 
***
Вітер співає пісень.
Їх повторити не складно.
Темної ночі та в ясний день
вітер співає пісень.
Сонцем натягнуті струни
кріпляться до землі.
І найповільніший порух
творить мелодію снів.
Дощ барабанить ритмічно,
збуджуючи думки.
Сива бабуся – Вічність,
пише нові рядки.
В горах відлуння блукає.
Листя лісів шелестить.
Радість життя не стихає,
доки співають вітри.
 
 
***
Замріяна та тиха, мовчазна.
Вбирає в себе ультрафіолет.
Така тендітна, ніжна та легка,
що хочеться сховати від людей.
В її очах – жадана висота
І все таке сучасне – не колишнє.
Із вуст її злітає німота
мелодією щирості у тиші.
Наповнена любов’ю до життя,
грайливо усміхається до сонця.
В її словах відверта простота
та глибина душі в тілесній оболонці.
 
 
***
Мов пензлем, я словами розмалюю,
давно забуті спогади століть.
Нащадкам на папері подарую
усе, від чого серце затремтить.
Та буде все лиш так, як я те бачив.
Чужих очей мені ж бо не дано.
Тому нехай нащадки вже пробачать,
Що я своє прорубую вікно.
Я намагатимуся вибрати палітру
із кольоровими відтінками життя.
Щоб відчував в усьому подих вітру
І серця променистого биття.
Щоб образи зруйнованих рельєфів,
Тих, що тривожний час колись убив,
хтось, втіливши в новітні барельєфи,
так само, як і я, їх полюбив.
 
 
***
Життя не цурається тих, хто крокує
без страху залишитись на самоті.
Їм віру в новітнє майбутнє дарує
невпинна робота святої душі.
Їх впевненість змушує хвилі стихати,
і стіни правічні руйнує вона,
і Всесвіт боїться їх відпускати,
тримаючи міцно навіть у снах.
Для них не існує доріг та стежинок,
Вони через зарості йдуть навпростець.
Їм доля залишила сотні морщинок,
яких не відтворить жоден митець.
Їх книга написана лиш до сьогодні,
а далі лише пусті сторінки.
Хто знає, які їх чекають пригоди?
Хто знає, куди доведеться йти?
 
 
***
Ти навчила тій молитві,
від якої все на світі,
стріли, ядра та гармати
розучились завдавати
людям біль.
Звідки знаєш ти такі
слів сполучення святі?
Хто навчив складати з них
молитовний, тихий спів
для душі?
Хто відкрив усі секрети
про стрімкі падіння й злети?
Хто тобі подарував
той, що всіх зачарував,
голос твій?
Хто то був, не так важливо.
Він зробив усе красиво,
і залишиться в твоїй,
вічній пам’яті німій,
як герой.
Ти ж тепер мене навчила
тій молитві, що любила,
і залишишся в моїй,
потаємній збірці мрій,
як любов.
 
 
***
Два дні у щирому місті Лева.
А поруч – ні, не королева.
Проста, граційна дівчина,
на щастя, ще не вінчана.
Тендітна, ніжна, запахом п’янка,
Сама не мовчазна, не говірка.
Години пролітали, як птахи,
І, не погоджуючись на торги,
Вже гнали ніч на нові землі,
Зробивши Львів надовго темним.
На вулиці лягали сутінки,
І, попрощавшись, ними вкутані,
Ми розійшлися в різні сторони,
Мов в небі чорнім білі ворони.
Ми точно знали: ще зустрінемось,
І нам обом в це щиро вірилось.
Та сон нас обійняв так міцно,
Що ранок був раптовим дійством.
 
 
***
Скажіть спасибі тим, хто вміє надихати.
Таких, повірте, мало на землі.
Даруйте їм щоденно тільки свято.
Вони – надія наша на політ.
Не бійтесь зізнаватися у тому,
що нам без них нелегко обійтись.
Скажіть спасибі тим, хто зніме втому,
Хто надихає і хто кличе вниз.
 
 
***
Складаю екзамен, як пазли надії,
Ось це є буття, ось це мої мрії,
Ось це є минуле, ось це майбуття –
Усі складові непростого життя.
Наліво – любов, направо – злоба,
Тут в кожного є особиста проба.
У кожного брат є чи навіть сестра,
Тут в кожного доля своя нетривка.
Тримаю в руках останню частину.
Складаю, як пазл, себе як людину,
Де руки, де ноги, а де голова,
До всього готова, в усьому жива.
Докупи всі мрії, надії, думки,
Відкриті усі металеві замки.
Тепер я крокую, тепер я живий –
Замріяний, сильний, в душі молодий.
 
 
Душа
 
У неї дуже дивні очі,
Вона то мчить, а то не мчить.
Вона страждати вже не хоче,
Зате замріяно мовчить.
Розправить крила ніжним словом
та доторкнеться до сердець.
Навіщо їй чиїсь окови?
Навіщо нині їй вінець?
Адже душа – як вільна птаха,
Її домівка – цілий світ,
Вона назустріч своїм страхам
Летить крізь сотні тисяч літ.
Вона замріяно щаслива
та непростимо боязка,
Вона, як тепла літня злива,
Жагуча, ніжна та палка.
Її слова, мов панацея, –
жадані ліки від всіх бід.
Щаслива, світла, мов лілея,
Душа рятує білий світ.
 
 
***
Хто я?
Розкажіть мені, хто я,
Покажіть мені, хто я
та спрямуйте на шлях.
Воля.
Де є в світі та воля?
Що для світу та воля,
що висить на цвяхах?
Доля.
Моя гіркая доля –
безпідставне свавілля,
що руйнує життя.
Мрія.
Недоторкана мрія –
ціль моєї дороги,
шлях до змін майбуття.
І я.
Вже тепер зовсім інший,
відчуваючи щастя
у глибинах душі.
Млію.
Від єдиного слова,
від надії та віри.
І не хочу іти.
 
 
***
Жінка, як промінь – щаслива і світла,
Пронизує Всесвіт, дарує тепло.
Крізь навстіж розчинені сонячні вікна
малює на серці барвисте панно.
Кохаймо цю жінку за ніжність і ласку,
 
Долаймо із нею і ночі, і дні,
Зриваймо із неї жорстокості маску,
відкривши тендітності очі сумні.
Робімо для неї такі тільки вчинки,
Щоб усмішка в неї не щезла з лиця,
Кохаймо невтомно божественну жінку!
Хай цьому коханню не буде кінця!
 
 
***
Я сьогодні бачив щастя у очах.
Чув в тремтінні голосу надію.
Та тримав із ніжністю в руках,
в обіймах ту, що має мрію!
 
 
***
Металеві прути,
а крізь них лишень небо.
Вони погнуті та іржаві.
І нічого тобі не треба,
під тобою холодний камінь.
Металеві прути –
розігнути немає сили.
Та й куди після них іти,
коли віра зарита в могили.
Так багато доріг, стежок.
Що робити? Куди податись?
За плечима лиш сніп думок
і надія до мрії дістатись.
 
 
***
Я напишу тобі листа,
В який вкладу і радість, й тугу,
Де серця розповідь проста
І де душі дзвенить напруга.
Я напишу тобі листа,
Щоб ти читала, і сльозинка,
Стікаючи з твого лиця,
Боялась втрапити в клітинку.
Я напишу тобі листа,
Де між рядків тремтить кохання,
Де розігралося життя
на літерах мого зізнання.
Я напишу тобі листа,
І ми удвох, у тиші ночі,
Передамо із вуст в вуста,
Мелодію надій пророчу.
 
 
***
Трохи щедрості нам не завадить,
Та і щирість нехай не мине.
Мудрість нас від життя не відвадить.
Віра в прірву не підштовхне.
Спокій крила не обпатрає,
та й не знищить надія мрій.
А кохання лише спонукає
з головою пірнати в бій.
То навіщо цуратись того,
Що людиною робить нас?
Будь собою для всіх та всього.
Подаруй душі зайвий шанс.
 
 
***
Так мало гідних зватись Чоловіком,
Довкіл – лише сучасна демонстрація.
Але джентельменство не приходить з віком,
Це – чоловічих пристрастей люстрація.
 
 
***
Я цураюсь покою відтоді,
як побачив тебе у сні.
Як думки, не дійшовши згоди,
розтривожили душу мені.
Я не знаю, сміюсь чи плачу,
коли поруч зі мною ти.
Перемога то, чи невдача
під кохання гербом іти.
То біжу я, то зупиняюсь.
То тремчу я, то повен сил.
То вперед, то назад повертаюсь.
Лиш для того, щоб далі йти.
У любові нема днів сірих.
Вона сяйвом живе в серцях
тих, хто має надію та віру
на щасливий життєвий шлях.
 
 
***
Не поспішайте жити.
Навчіться щиро любити.
Звикайте робити добро,
Якщо навіть б’ють у кров.
Не поспішайте жити.
За гроші можна не все купити.
Час назад не повернеш,
зі шляху миттєво не звернеш.
Не поспішайте жити.
Поводьте себе, як діти.
Не бійтесь великих вчинків,
не забуваючи про зупинки.
Не поспішайте жити.
Ще встигнете помилок наробити,
Набратись боргів, знайти ворогів,
Надії в сувої сповнити,
Мрії на крилах розбити.
 
 
***
Я ведь знаю, о чём грустишь,
В чём боишься признаться многим.
О чём грезишь, когда молчишь,
Поражая всех взором строгим.
Да, я знаю, какую себя
ты скрываешь под этой маской.
И молчу, продолжая, любя,
Называть тебя в мыслях сказкой.
И никто, не услышав слов,
никогда не раскроет тайны.
Лишь останется в сердце любовь,
Что уж точно была не случайной.
И какая-то сотня стихов,
Нашим детям расскажет о прошлом.
Если мы через бурную кровь,
Вместе этого сделать не сможем.
 
 
***
Я люблю тишину,
когда можно услышать мысли.
Я люблю тишину
за её молчаливый взгляд.
За улыбку, в которой читаю её, словно лист я.
Я люблю тишину,
где слова по-иному звучат.
Я люблю тишину
в её бархатно-нежном тембре,
в суматохе созвучий, сумевших спеть о мечте.
Я люблю тишину,
воссоздавшую волю к победе.
Я люблю тишину,
воскресившую силу во мне.
Я люблю тишину
за её понимание счастья.
Бережливо-заботливый блеск в глазах.
Я люблю тишину,
когда кровь, закипая от страсти,
не даёт мне сделать последний шаг.
 
 
***
Расскажи мне, мой друг, что ты видел во сне
после дня, проведённого в море?
Ощущал ли ты страх оказаться на дне?
Как боролся ты с собственным горем?
Каковы были мысли твои в этот час?
И о чём ты молчал в это время?
Думал ли о судьбе? Вспоминал о друзьях?
Как тащил это жуткое бремя?
Расскажи мне, мой друг, каково это быть
на краю, ощущая погибель?
Неизвестно, в каком направлении плыть,
не держа на судьбу обиды.
 
 
***
Каждый танец, как будто последний.
В нём экспрессии тайная страсть.
Смесь изящества всех поколений,
да над временем музыки власть.
Каждый танец – история жизни.
Я смотрел. Я читал между строк.
Излагая в движениях мысли,
молча делая новый рывок,
ты кружилась в безумии рока,
наслаждаясь умением жить.
Превращаясь в немого пророка,
ты учила «ничем» дорожить.
Каждый танец, как будто, последний –
совокупность продуманных «па».
Ни обмана в нём, ни ухищрений –
только музыка и мечта!
 
 
***
Лети, моя птичка!
Под небом седым,
как тонкая спичка,
сгорай от любви.
Лети, моя птичка,
и бойся упасть
на тёмную землю,
где можно пропасть.
Лети, моя птичка,
лети и пой!
На крыльях, над миром,
будь яркой звездой.
Лети, моя птичка!
Пусть солнце тебе
улыбкой ответит
улыбке твоей.
Лети, моя птичка!
Лети! Лети!
Пусть путь твой искрится
надеждой мечты.
 
 
***
Поэзия – это жизнь,
Поэзия – это мир,
Поэзия – это высь,
Поэзия – это пир.
В поэзии нет конца,
В поэзии нет дождя,
В поэзии нет лица,
И нет одного вождя.
И, кажется, тесен мир,
И, кажется, жизнь одна,
В поэзии – музыка лир,
В поэзии – ты и я.
***
Каждый вечер твои вспоминаю глаза,
И молюсь, как иконе, улыбке.
Неужели Господь подарил мне тебя?
Неужели простил мне ошибки?
Неужели я вновь созерцаю любовь,
На окраине дымной пустыни?
Где я сотни веков поджигал свою кровь,
Старой линзой на снежной вершине.
Где война – не война, а лишь повод любить,
Совершая поступки героя,
И с любимой в объятиях нежности плыть,
На фрегате в фарватере моря.
И не знаю – мираж или просто обман,
Или правда – что истинно лучше.
Но написан мечтами житейский роман,
И судьбу его знает лишь случай.
 
 
***
Я есть для тех, кто хочет жить,
И в мире том, где есть надежда.
Во мне души шальная прыть,
Под покрывалом из одежды.
Я есть для тех, кто хочет жить,
Кто не сдаётся перед боем,
Кто смыслом жизни дорожит,
Пугая страх безумным воем.
Я есть для тех, кто хочет жить,
И рядом с теми, кто со мною
Садится в лодку вместе плыть,
Перед порогов бездной злою.
 
 
***
Не бывает некрасивых женщин,
Как цветов в природе некрасивых не бывает.
Просто некоторых можно легче
Рассмотреть в суетности трамваев.
К ним, естественно, сильнее тянет.
Не потому, что те красивее других.
Так сложилось – сложности пугают,
и не хочется искать иных.
Так сложилось? Сложности ль пугают?
Или это мы вконец уж разленились?
Женщин некрасивых не бывает.
Это нам не все ещё открылись.
 
 
***
Не будь занудой в каждом слове.
Твой ум такой же, как у всех.
Учись играть простые роли
и выставлять себя на смех.
Без повода учись влюбляться,
И в каждом миге жизни сей,
Не забывая улыбаться,
Любовью степь души засей.
Твори безумные мгновенья,
Не потому, что без ума,
А потому, что в сердца пенье
Готова вслушаться луна.
Ищи прекрасное в угрюмом,
Как ищет свет слепой во тьме,
И, если хочешь быть мне другом,
Твори прекрасное в себе.
А если хочешь быть блаженным,
учись дарить свой свет другим.
Ленивым, злобным и скаредным,
Мир не исполнит счастья гимн.
 
 
***
Прошлое обязано уйти.
С прошлым нам нельзя не расставаться.
С прошлым нам, увы, не по пути,
как бы сильно не хотел остаться.
С прошлым нужно вовремя порвать,
отказавшись от того, что было.
Научившись никогда не забывать
то, что сердце искренне любило.
С прошлым нам, увы, не по пути.
И не нужно в нём пытаться,
что-то ценное себе найти.
С прошлым нужно вовремя расстаться.
Прошлое обязано уйти,
не успев затормозить движение.
Пусть оно останется святым,
только на короткое мгновенье.
 
 
***
Я часто слушаю мелодии рассветов,
осознавая лёгкость простоты.
Зимой холодной или жарким летом,
так хочется сбежать от маеты.
Я часто слушаю мелодии рассветов,
и в холод, поднимаясь до зари,
влюбляясь в жуткий до озноба ветер,
мне нравится смирение земли.
Я часто слушаю дыхание рассветов,
когда лежит хрустящий снег,
когда меж звёзд летит комета –
предвестница грядущих вех.
Я часто слушаю дыхание рассветов,
и кажется прекрасной тишина,
когда ты слышишь шорох веток
и трепет крыльев воробья.
Я часто слушаю дыхание рассветов,
осознавая лёгкость простоты.
И средь зимы совсем не нужно лета,
Когда вокруг так много красоты.
 
 
 ***
Вставайте, родные, вставайте.
Пусть жизнь Ваша будет светла.
В родных ли пенатах, в чужих краях –
Вам светит одна звезда.
Вставайте, родные, не ждите
пока к Вам кто-то придёт.
Какой-то земной небожитель
Вас вряд ли сегодня спасёт.  Біографія