Люблю життя! Твори Геннадія Горового

З першого вересня, яке всі чомусь називають святом, спливло менше двох тижнів. Якщо зазирнути до календаря, він скаже: «настала осінь». Та коли глянути за вікно, у цьому можна й засумніватися. Літо вперто не хотіло поступатися владою над світом на користь своєї сестрички Осені, б’ючись із нею за кожен березовий листок, за кожен теплий промінь сонця, за кожну міні-спідничку.
До класу залетів голуб. Нахабно всівся на підвіконня і почав голосно вуркотіти. Кабінетом загуляли хвилі приглушеного сміху.
Роман Максимович різко плеснув долонею по столу. Сміх стихнув, а його винуватець, сказавши на підвіконня все,  що думає про нашого історика, гайнув за вікно.
Від стадіону долинуло:
– Стасе, обходь його!..
–  Пасуй! Пасуй, йолопе!..
– Та ти хоч м’яча по-людськи прийняти можеш?!.
Осінньо-літня погода, мила голубина витівка, завзяті вигуки юних «Андріїв Шевченків», а ще те, що навчальний рік тільки-но розпочався, аж ніяк не спонукали до старанного вгризання у граніт науки.
Ми й не вгризалися. Принаймні чоловіча частина класу. Щодо дівчат, то тут все було значно складніше. Річ у тому, що майже всі наші красуні безтямно закохались у двадцятитрьохрічного аполлона – Романа Максимовича Іваненка, нового вчителя історії.  Як побачили його вперше, так колективно в осад і випали.
Я глянув на сусідню парту, за якою Олекса з Миколою, прикрившись від учителя підручниками, різалися в карти. Це, знаєте, ще треба вміти: безпристрасні обличчя, очі дивляться у бік історика, а карти в руках так і миготять.
–  Слухай, Артеме, скільки воно ще буде тягнутися? – пошепки спитав у мене Вадим.
Скумекавши, що під «воно» мій сусід по парті має на увазі саме урок, я демонстративно глянув на годинника і з апломбом відповів:
– До дзвінка ще понад двадцять хвилин, друзяко. Спробуй розслабитись і отримати задоволення.
– Нестерпна ти істота, Саленко, – буркнув Вадим, зиркнувши на мою ліву руку з годинником, що я позавчора виграв у нього в ті ж карти, і носитиму тепер до кінця тижня.
– Гей там, на останній парті! – вдарило по вухах лев’ячим риком. – Я вам часом не заважаю?
– Що ви! Зовсім ні, – довго не думаючи, бовкнув я. Та, на щастя, Вадим миттєво зорієнтувався і підстрахував:
– Ар тем хотів сказати, що ми відволіклися буквально на секундочку, а, взагалі, ми дуже уважно вас слухаємо. Ви вкрай цікаво викладаєте матеріал, будь ласка, продовжуйте.
– Оригінальний переклад, – хмикнув Роман Максимович.
Інцидент буловичерпано, урок продовжувався. Та вистачило нас не надовго. Цього разу я нахилив ся до Вадима і попрохав поділитися враження ми від комп’ютерної виставки, яку той учора відвідав.
Вадим одразу ж погодився й почав живо писати останні досягнення людського інтелекту. Тривало це недовго:
– Хлопці, дістали ви мене, вийдіть, будь ласка, з класу.
– Я...
– Ми...
– Давайте, давайте. І зайдете не раніше, ніж самі про це попрохаєте. При чому публічно, перед усім класом.
Подібної об ра зи не зміг би стерпіти жо ден з учнів, кот рий хоч  тро хи  се бе  по ва жає.
– Зараз... Розігналися. Ви нас виганяєте, ви нас і назад зазвете, – зло пообіцяв Вадим і рвучко вий шов.
Оскіль ки він вис ло вив ся за обох, то щось до да ва ти мені не бу ло ніякої пот реб и. А то му я піднявс я з місця і мовч ки поспішив за ним, навіть не за чи ня ю чи две рей.
* * *
Ми подалися ще на кілька сантиметрів назад і остаточно вгрузли в стіну.
А вони все насту пали – презлющі гарпії, що лише годину тому були нашими однокласницями.
– Ще раз кажу, – блиснула очима Ната. – На наступному ж уроці історії ви попрохаєте у Романа Максимовича пробачення.
– А я знову кажу: ми і не подумаємо робити нічого подібного! – рявкнув Вадим, спробувавши про те відсунутися ще на трохи.
– Ану, геть руки від представників чоловічої статі! – почувся із-за спин гарячих амазонок молодецький голос Олекси, і через щільні редути войовничо налаштованих дівчат до мене й Вадима проштовхалася група підтримки – Олекса, Микола, Вітрогон... і навіть Кібернетик!
– Що тут відбувається? – поцікавився Микола.
– Вони хочуть, щоб ми попросили у Максимича вибачення, – буркнув наїжачений Вадим.
– Як то так? – здивувався Вітрогон. – Це ж він вас образив.
– Не треба було шушукатися під час уроку, – відповіла Ната.
– Годі вам, дівчата, – примирливо заговорив Кібернетик. – Можна подумати, що ви ніколи не точите ляси на уроках. Якби вчителі принизили подібним чином когось із вас, ваша реакція була б відповідною Вадимовій.
Та дівчата явно перебували на своїй ультракороткій хвилі.
– Питаємо востаннє, – заговорила Олена. – Вибачитеся перед ним, чи як?
– Що вам не зрозуміло у частці української мови «ні»? – запитанням на запитання відповів повеселілий від близькості корефанів Вадим.
– Дуже добре, – спокійно сказала Мар’яна. – Ходімо, дівчата. Вони про це ще пошкодують. – Ось так, Федоре, – зітхнув Роман Максимович. – Ну, і що мені тепер робити? Федір Олександрович обережно узяв до рук чашку,  зробив невеличкий ковток зеленого чаю і задумливо заговорив:
– Самоповага підлітків – це дуже тонка штука, по ній так легко вдарити. Хоча жоден з них цього не визнає, навіть перед. самим собою. В принципі, і Вадим, і Артем – хлопці непогані. Із примхами, звичайно, та у кого їх нема?  Хочеш-не-хо чеш, а доведеться тобі, брате, першим іти на контакт. Поговори з ними. Кинь їм, фігурально кажу чи, яке-не будь рятувальне коло. Повір, вони й самі були б раді все це при пинити. Але ж просити пробачення, та ще перед двома десятками свідків... У їхньому розумінні, це настільки принизливо... Їм треба дати віру в те, що при здійсненні цього акту вони анітрохи не втратять в очах своїх однокласників.
– Страшнувато мені. А раптом із цього нічого не втратять і конфлікт остаточно зайде у глухий кут. Що тоді?
– Страшно? – засміявся Федір Олександрович. – То й бійся собі на здоров’я. Але з ними все ж таки поговори. Спробуй, спробуй. Дурного я тобі не пораджу. Не дарма ж майже десять років працюю шкільним психологом. – Він знову посерйознішав. – А на майбутнє запам’ятай одну із священних заповідей вчителя: якщо гайки не закручувати, механізм не працюватиме. Але якщо закрутити надміру, можна різьбу зірвати. – Слухай, годі нам тинятися коридорами, – рішуче мовив Вадим. – Треба піти й побачити, що там за каверзу готують нам дівчата.
– Ходімо, – безентузіазно погодився я.
Після сутички – стать на стать, усі порозбігались у невідомих напрямках, залишивши нас із Вадимом напризволяще. Ми, відтягуючи неминуче, побродили трішки туди-сюди та, хочеш-не-хочеш, а докласу повертатися все ж таки мусили.
Я очікував потрапити, ну, принаймні у тераріум, та, на диво, ситуація у класі невідрізнялася від звичайної. Все, як завжди: вчительський стіл, парти та мирний дівчачий щебет.
Ми здивовано перезирнулись, і Вадим нерішуче спитав:
– А що, дівчатка, ви вже на нас не гніваєтесь?
Нуль реакції. Мені навіть здалося, що вони нас не бачать і не чують, ніби ми якісь каспери, чи що? І тут мені на очі потрапила дошка. На ній великими літерами було старанно виведе не лише одне слово – «БОЙКОТ!». Я штовхнув Вадима ліктем і кивком вказав на той підлий напис.
– Ах, ви так? – процідив Вадим.
Він підійшов до дошки, узяв крейду і щось розмашисто дописав. А коли відступив убік, я прочитав: «БОЙКОТ + БОЙКОТ». Роман Максимович знайшов свій бунтівний дует у спортзалі. Там він нещадно лупцював ракетками тенісного м’ячика. По різких, невиважених рухах можна було зрозуміти, що гра хлопцям не приносить ніякого задоволення. Скоріше, це спосіб випустити пару.
Реагуючи на його прихід, Артем проґавив чергову Вадимову подачу. Кинув спересердя ракетку і побіг навздогін м’ячикові.
Роман Максимович подумав, що початок видався не зовсім таким, як йому хотілося б. Та нічого не поробиш, відступати за раз аж ніяк не можна.
– Я хочу  з вами поговорити, – сказав він, коли Артем повернувся.
– Говоріть, – кинув байду же Вадим, не випускаючи з поля зору Артема, який демонстративно налаштовувався зробити подачу.
– Н-не тут. Давай те підемо кудись, де... не так багато людно.
Менш багатолюдним виявився зоокуточок, що в рейтингу популярних місць школи стояв мало не на останньому щаблі.
Тільки-но розсілися в кріслах, як Вадим одразу взяв бика за роги:
– Якщо ви будете вмовляти нас просити пробачення, то це марна втрата вашого і нашого часу.
– Стривай, Вадиме, не жени хвилю, давай те просто поговоримо. І в процесі спілкування нам, можливо, таки вдасться досягти консенсусу.
– Чого-чого досягти? – зробив вигляд, що не зрозумів, Артем.
Роман Максимович на мить змовк, щоб загасити  іскру роздратування:
–  Хлопці, зрозумійте... Як що не зважати на стажування, то викладацькою діяльністю я займаюсь якихось шість днів. Іду на кожен урок, ніби збираюся танцювати самбу посеред мінного поля. А тут ви зі своїм наплювацьким – е-е-е, тобто я хотів сказати – некоректним ставленням до вчителя...
Він помовчав і за мить продовжив:
– Згоден. Я дещо перегнув палицю... Але ж, визнайте, ви теж не зовсім етично вчинили, коли не звернули увагу на перше моє попередження.
Хлопці подивились один на одного:
– Ну-у... є трохи, – неохоче сказав Вадим.
Роман Максимович зрадів, хоч і не подав знаку. Перший бар’єр зламано, справа начебто пішла.
– Це правда, що дівчата оголосили вам бойкот?
Артем кивнув:
– Ми відповіли їм тим самим.
– Ось що я вам пропоную. Тільки не лізьте одразу в амбіцію, вислухай те до кінця. Ви зайдете на урок і нашвидкоруч попросите пробачення. Я ж зі свого боку зроблю все так, щоб ваша чоловіча гідність від того анітрохи не постраждала. До того ж, обіцяю попрацю вати за вас перед дівчатами як миротворець. Ну як, пристанете на таку пропозицію?
– Побачимо, – невизначено мовив Артем, хоча було видно, що йому хочеться сказати «так». Роман Максимович усміхнувся:
– Дівчата, давно вже минули ті часи, коли вчителя зустрічали стоячи, сідайте.
Він обвів поглядом клас. У наявності були всі, окрім Артема й Вадима, але він сподівався, що їхня поява не за горами.
– Леді, до мене дійшли чутки, що ви нібито об’явили однокласникам бойкот. Можна поцікавитися, через  що цей шторм у ясну по году?
–  Все просто, – відгукнулася Ната Дроздова. – Вадим з Артемом повелися стосовно вас не чемно. Ми попросили, щоб вони перед вами вибачилися, а вони відмовилися.  А потім на їх захист стали й усі інші хлопці. Отож ми й вирішили їх провчити.
– Дякую, – сказав Роман Максимович. – Але вам не потрібно було цього робити. Непорозуміння тра пилося між мною та ними, нам його і розв’язу вати. Невже за ці роки ви так і не зрозуміли, що клас – це ва ша друга сім’я? А в деяких моментах навіть і перша. Ви завжди повинні дбати одне про одного. Як що хтось оступиться – простягнути руку, а не допомогти впасти.
–  Але ж вони... – спробувала подати голос Олена.
Роман Максимович глянув на неї:
– Дружба, Оленко, – це один із найцінніших скарбів світу. Ну ж бо, негайте часу, по миріться просто зараз – принаймні ті, хто тут присутній, а із рештою порозумієтеся пізніше.
Клас поволі заворушився... І в цей момент у двері постукали. Ми з Вадимом стояли біля класу, мабуть, хвилин із п’ять. Уже б давно зайшли, та все ж таки щось заважало.
Нарешті Вадим філософськи сказав:
– Не вічність же нам з тобою тут стовбичити, – підняв руку і тричі постукав.
Реакція була миттєва. Рука ще не встигла опуститись, а із-за дверей вже почулося:
– Увійдіть!
Ми увійшли й відразу опинилися під перехрестям ма ло не трьох десятків поглядів. На ліве око Олекси напав нервовий тік. Мені зна до билося кілька секунд, аби зрозуміти, що це він нам так підбадьорююче підморгує.
Вадим за говорив:
– Романе Максимовичу, ми... хочемо... перед вами...
Було оче видно, що кож не наступне слово з нього вичавлюється разом з кількома роками життя. Я зрозумів, що тепер настала моя черга підстраховувати:
– Романе Максимовичу, ми усвідомили, розкаялись і прийшли з повинною. Кладемо, так би мовити, наші голови
на плаху вашої справедливості.
Роман Максимович відірвався від столу, наблизився до нас, по дививсь уважно на Вадима, потім на мене, усміхнувся і простягнув руку.
Кабінет здригнувся. Здалося, що стеля зараз піде тріщинами і впаде нам на голови. Це дівчата схвалювали наше примирення своїми ніжни ми мецо-сопрано.
Вониспурх нули зі своїх місць і ув’язнили нас, всіх скопом, в обійми дружнього кола. Шкільним коридором йшли двоє. Русявий молодий чоловік і жінка років сорока п’яти. У завжди строгім погляді її карих очей сьогодні жаріли вогники тепла і навіть гордості. Гордості за цього хлопця  –  ще в недалекому минулому учня цієї самої школи, а тепер...
– Та не бійся ти. Вони ж всього-на-всього діти. Такі ж, як і ти був у свої шкільні роки.
Вуста молодого чоловіка склалися у силуваній усмішці:
– От-от, такі ж, як я. Саме це мене й лякає.
Жінка скупо усміхнулася у відповідь.
– Принаймні, у тебе є змога відчути на собі, а не з чужих слів, як це – один ти проти майже трьох десятків юних неслухів, – і після короткої паузи додала. – А все ж до сих пір не віриться: ти – вчитель.
– І не тільки я. З нашого класу ще двоє відчули поклик до вчителювання – Мальцева і Свідзинська. Ксана історію викладатиме, а Марічка літературу. Ну, а я оце, так би мовити, по ваших стопах...
– Бачу, що в дечому ти так і не змінився, – зітхнула жінка. – Як був хохмачем, так ним і залишився.
Вони спинилися біля дверей, за якими чекали на свого нового вчителя географії хлопці та дівчата дев’ятого «А» класу.
– То що, не передумав? Мо же все-таки зайдемо разом, представлю тебе за всією формою.  Гляди, й вестимуть себе менш нахабно, ніж зазвичай.
– Дякую вам, Юліє Семенівно, але... Знаєте, як кажуть мудрі люди, хочеш навчитися плавати, входь у воду – де глибше.
– Ну, як знаєш. Тільки, якщо відчуєш, що не справляєшся, гукай мене. Я швидко їм мізки вправлю.
Молодий чоловік приклав руку до серця:
Клянусь! Як тільки що, одразу до вас...
Проте не витримав допитливого погляду Юлії Семенівни і відвів очі.
– Еге, від тебе дочекаєшся. Покличеш не раніше, як вони школу підірвуть якимись реактивами.
– Юліє Семенівно, які реактиви? Я ж географію їм викладатиму, а не хімію.
– Я ж казала: хохмач, – відмахнулася жінка. – Гаразд, удачі тобі, практиканте. Головне – не давай їм спуску, і тоді все буде гаразд. Одразу дай їм зрозуміти, хто головний.
Вона повернулася й пішла. На неї також чекали діти. А молодий чоловік зайшов до класу. Він не став умовля ти себе: розслабся, усе буде добре, ти зможеш, нічого страшного у вчителюванні нема...  а просто відчинив двері й зайшов.
Діти. Вони дивилися на нього своїми чорними-зеленими-блакитними очима, притихлі, насторожені. Що то очікувати від нового вчителя? По волі підійшов до вчительсь кого столу. Руки зрадницьки тремтіли, й аби вгамувати те тремтіння, сперся долонями на стільницю.
– Добрийдень, діти. Як ви, напевне, вже збагнули, я ваш новий учитель географії.
– А як вас звати? – озвалася дівчина з першої парти.
Довгокоса, ясноока і так дуже схожа на одну з його однокласниць, що в нього аж подих на мить перехопило відтуги за тими щасливими днями. Днями, які давно відійшли в минуле
й ніколи вже не повернуться. Кахикнув, аби прочистити горло.
– А звати мене Артем Валентинович... Артем Валентинович Саленко. Геннадій Горовий народився 18 червня 1981 року в селі Трипілля, що на Київщині. Згодом з батьками переїздить до міста Обухова, де закінчив середню школу, познайомився з місцевими літераторами, відвідував літстудію імені А. Малишка. Його вірші почали друкувати в районній газеті. Пізніше стає членом літературного об’єднання «Радосинь» при Національній спілці письменників України.
Навчався в Університеті «Україна», отримав диплом спеціаліста (Видавнича справа та редагування), а згодом – магістра за фахом «Журналістика» (обидва дипломи з відзнакою). Спільно з деканом факультету Н.В. Барна написав слова гімну університету. Лауреат Першого Всеукраїнського студентського фестивалю «Сяйво надії» (2003 р.).
На Помаранчевому турнірі поетів 2005 року став призером фундації ім. Івана Багряного.
2007 року став лауреатом молодіжної премії голови Київської обласної державної адміністрації за перемогу в номінації «За творчі досягнення».
Брав участь у Всеукраїнській нараді молодих літераторів, де був нагороджений грамотою за перемогу в поетичному турнірі. Став лауреатом Всеукраїнського літературного фестивалю «Просто так» – номінація «Література для дітей» (м. Коростень).
2009 ро ку брав участь у проекті Першого національного радіо «Світло для друга», у рамках якого група тотально незрячих українців провела у супроводі професійних спелеологів май же добу в печерах «Млинки» Чортківського району Тернопільської області. Імена учасників проекту було занесено до Книги рекордів України.
Двічі був переможцем Всеукраїнського недержавного фестивалю «Неспокій серця»: 2010 рік – друге місце в номінації «Поезія»; 2011 рік – перше місце в номінації «Мала проза».
2013 р. очолив літературну студію «Горлиця» при Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна».
Брав участь у проекті «Небо для вільних», у рамках якого в складі групи із восьми тотально незрячих українців здійснив парашутний стрибок з приземленням у відкрите море. Імена всіх учасників проекту було занесено до Книги рекордів України.
Ген надій – п’яти разовий стипендіат голови Київської обласної державної адміністрації – 2009, 2011, 2012, 2013 та 2014 рр.
Не одноразово друкувався в українській періодиці, в альманахах та антологіях.  Дебют в закордонних виданнях відбувся в журналі «Рідношкільник» (Канада).
У його творчому доробку чотири поетичні збірки: «Страви з філософського каміння» (2005 р.), «Від літечка до літечка» (2005 р.), «Крапки не ставлю...» (2006 р.), «Треба ж так!..» (2008 р.) та повість для підлітків «Дзел-ле-ен-нь-світ» (2011 р.), що була відзначена Міжнародною україно-німецькою премією ім. О. Гончара (2012 р.)
Член Національної спілки письменників України (НСПУ) і Національної спілки журналістів України (НСЖУ).