Альона Загребельна народилася в місті Миронівка на Київщині. 2012 року закінчила Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», Інститут філології та масових комунікацій (кафедра журналістики).
Уперше спробувала римувати в 9 років. Ще зі школи брала активну участь у різноманітних літературних конкурсах району. За період навчання постійно друкувалася в газеті Університету «Україна». Починаючи зі шкільних часів – активний автор та дописувач районної газети «Миронівський край». Серед визначних творчих подій: видання першої збірки віршів під назвою «Закохано дивлюся в твоїочі» 2011 року; участь у літературному конкурсі «Коронація слова»; перемога у літературному конкурсі «Життя як воно є» у «Сімейній газеті»; творчі вечори та передачі на національному радіо України «Культура»; участь у програмі «Витоки, мистецтво молодих».
Поезія Альони Загребельної
Зорі в кишенях
А cappella природи
* * *
Цей дощ іще іде з учора,
І ні на мить він не стихав.
Небес розверзнута печера
Гуде, як сірий пароплав.
І вже по п’ятах йде минуле,
Як вістря гострого ножа,
Що досі ще не потонуло
У дієслові «залиша».
Не подаровані троянди
У мріях пахнуть звідусіль.
Та сумніви, як емігранти,
Вже, не шкодуючи зусиль,
Перетинають всі кордони,
В душі влягаються на дно,
І, як з бездонного бідона,
З дощем і смуток за одно.
Акорди грому – неба лексика,
Як казка, що була давно.
І тінь Івасика Телесика
Дощем постукала в вікно.
* * *
Ніч була – хоч голки збирай,
Навкруги – Едемівський Сад.
Місяць – вилитий коровай,
Зорі – казка Шахерезад.
Місто спить у долонях трав,
Світять стомлено ліхтарі.
А казкар уночі збирав
Серед трав чудеса дарів.
В гості кликав казки вночі,
І росою їх напував.
Перетворював на м’ячі
Вже посохлі суцвіття трав.
Задивлялись йому в лице
Зовсім тихі осінні дні,
Він від смутку мав свій рецепт –
Сни приємні і затяжні.
* * *
Оаза днів моїх і присмеркових сутінків,
Де аромати змінюють сади,
Збирав долоні роси, ніби смуток мій,
Такі сумні ще молоді плоди.
Трава до ніг кидається, мов бавиться,
Тут – подорожник, так – гіркий полин.
А дика груша з вітром сперечається,
І самота схиляється на тин.
Вже мружить вечір свої темні очі,
І сонно позіхає дітвора.
Зозуля знов ко мусь літа пророче,
І ніч у Ківш вже зорі набира.
Одвічно з Україною
* * *
Україно моя! Моя пісне пісень тополина!
Ясноокі гаї посивіли й опали від сліз.
Прихиляється тілом до рідного тину калина,
Підгинаючи плечі від червонощоких валіз.
Це період дощів, і кошлатих ранкових туманів,
Де усе швидкоплинне, як бабине літо щораз.
Ностальгію, неначе коньяк, доливає у каву
Бармен жовтень, щоб був в ностальгії запас.
В ці миттєвості днів, де казково усе буденне,
Де у пасмурні дні все немов чорно-біле кіно,
Україно, люблю тебе, навіть таку повсякденну!
Розумію усе, і люблю тебе все одно.
Мій божественний сад з хризантемами біля ґанку,
Мій тутешній Едем, і захист від давніх образ,
Прихистить мене завжди, емоцій моїх полонянку,
Буде радий мені. Так із нами було вже не раз.
Осінь плаче дощами в натруджені мамині руки,
А відлуння громів – урожай ності радісна вість…
Україно, спасибі тобі і за зустрічі, і за розлуки!
За щасливі мої найпрекрасніші двадцять шість!
30.10.2013
Колись таки збунтуються
Колись таки збунтуються слова.
Постане правда звідусіль і всюди.
Підніметься потоптана трава,
А з нею – місто, і село, і люди.
Це буде раптом. Ввірветься терпець
Всім чорноруким людям від роботи.
Вони підуть з протестом навпростець,
Із чистим серцем і в брудних чоботях.
О, Україно, мати злидарів,
З тобою бідні і такі багаті.
Допоки ще в очах не догорів
Той каганець надії, що у хаті
Стоїть самотньо скраю, на столі.
Старенька жінка гріє над ним руки.
І їй мозолять очі мозолі,
Та слів брехливих галасливі круки.
Кайдани правді – що слова вітрам,
А гріх піде до сьомого коліна.
Підніметься, як із глибин Дніпра,
Весь біль людей, як велич Ук раїни….
Слово
З усіх чеснот я обираю слово –
Гірке, як правда, і міцне, як меч.
У цім житті проблемно-побутовім
Революційних війн і ворожнеч.
Воно комусь ще стане проти горла,
Бо правда очі ріже і пече.
Воно до себе багатьох пригорне,
Бо в ньому віра і вогонь тече.
* * *
Сміється літо, час гартує спеку,
Свистять вітри, а туга як з ножа.
І у гнізді стривожений лелека
Лелеченят боїться залишать.
Кує зозуля за важке майбутнє,
Не час ховати траурних стрічок.
А десь в садку в ці войовничі будні
Шурхоче в листі червень-їжачок.
Відлуння Майдану
Майдан не спить, його безсоння мучить,
У снах він довго бачитиме бій,
Подій кривавих час йому озвучить,
Як свідок вбитих пострілом надій.
Він ще воскресне крізь дими й руїни,
Крізь постріли й підступність чорних зрад.
Скінчилося дитинство України.
Там – на Майдані, серед барикад.
* * *
Хай буде мир. Нехай війна незряча
Свої посохлі пальці від землі
Вже відсахне. Калина кров’ю плаче,
Як за батьками діточки малі.
Нехай радіє ворог, хай сміється,
Не раз над нами тішився цей світ.
Але таки могутні мегагерци
Із на шим гімном ширяться в політ!
Жита і сонце будуть голубіти
Із нашим стягом, доки є Земля.
Майдан, стожари, ватру і трембіту
Не «приручить» ніколи москалям.
Монологи
Самостверджувальне
Самотній вечір дивиться, як я
Блукаю стомленими вулицями міста.
Моя вже тінь знеможена лягла
І не стоїть зі мною поряд. Пізно.
Нема ні сліз, ні снігу, ні порад.
По-справжньому самотнім – що розмови?
Поїхати б кудись в Зеленоград,
Але і там мене Хрещатик зловить.
Та що ж мені він? Я собі ханжа,
І що не день – то розпинаю душу.
І на що ках від сліз уже іржа…
Та каже день – ти сильна, далі рушиш!
* * *
А доля йшла, а доля мчала кудись туди, в чужі світи.
А я в минуле озиралась, і далі не хотіла йти.
Мені ті далі – чужі медалі,
Чужих доріг незрима путь.
Дитинства зношені сандалі
Мені хоч раз би ще узуть.
Життя доросле пахне далями, стійкий той присмак на вустах,
А я дорослішаю, і не відаю, що це зі мною уже не в снах.
Гірка та драма і мелодрама,
Куліс примружений бар’єр
За гриву держить сліпучий ранок
Зубами гострими, як тер’єр.
Дива трапляються щосекундно, зуміти б в мить охопити це.
В життєвім морі тріпоче судно, ховає в хвилі своє лице.
Собаки гавкають, сходить сонце,
Так, як багато віків тому.
І давня хвіртка, мов охоронець,
Чатує стежку пряму у сад.
Зупини
Зупини оцю мить, хай ще трішки світанок пограє,
Нехай радістю сонце мене вириває зі сну.
І нехай над моїм світанковим пробудженим раєм
Соловей заспіває неспрощену пісню свою.
Я вслухаюсь у спів той і тихо випрошую завше:
Почекай, не спіши, бо не буде тому вороття.
Я у віршах навік залишу те незвідане – нашим.
Без якого уже не буває мойого життя.
Не спиняй моїх віршів на старті, хай слово дозріє.
Бо ж на фініші їм іще сльози втирати мені.
Зупини оцю мить, нехай серце іще порадіє
Перед тим, як ногам доведеться пройти по стерні.
Горлиця
А горлиця все спить. Її світанок будить,
І синя височінь давно зове крило.
У горлиці в душі сніги кошлатить грудень,
Хоча насправді тільки червнем відпекло.
Проснись, мій птах, здіймись
У синю велич неба,
Згадай, як ти колись
Приборкувала світ,
Аж зорі зайнялись
І сяяли для тебе.
Проснись, мій птах, проснись,
І полети у вись!
На тебе хмари ждуть,
І вже сивіють в тузі,
Свобода їх згори
Бентежно спогляда.
Ліси тебе шукають вже на виднокрузі,
А синя гладь небес вже тьмяна і бліда.
І стрепенулась горлиця раптово.
Здійнялись крила в височінь небес.
Разом із нею випурхнуло слово,
І полетіло в пошуках чудес.
Симфонія життя
Симфонія життя, зіграй мені присутність
Важливого когось у просторі думок,
Хай він додасть снаги у вашу милозвучність,
І радості такої, що тягне до зірок.
Зіграй мені без фальші будиночок край моря,
Нехай гримлять шторми чи штилем обійми.
Приспи хоча б на мить оті байдужі Мойри,
І ниточку надій моїх не обірви.
Зіграй мені, зіграй, неначе це востаннє,
Хай бу де місяць, море, ти і я.
А як реальності торкнеться те світання
Нехай їй вторить музика моя.
* * *
Сотаються тихенько наші будні,
Вже літо у зеніті над чолом.
Це лиш здалось, чи може просто в грудях
Якесь фантом не щастя загуло?
Чи може літо бавилось стежками
У карколомнім мареві душі?
Чи липень, насміхаючись над нами,
Мені диктує в темряві вірші.
* * *
Я вільний птах, який шука тенета,
У просторах самотності – любов.
У грудях відбивають кастаньєти
Фінальний марш зі слів і молитов.
Тужу за сонцем, скупана в печалі,
Лечу за обрій, не шкодую крил..
А світ від мене утіка все далі,
Я мчу і мчу за ним з останніх сил.
Як вільний птах, який шукає дива,
Терновий кущ знаходить і співа
Про те, що виливаються щасливі
Слова у люди, люди – у слова.
Спочатку було слово
Десь тліє ватра і трембіта спить,
Вівчар пішов у небо пасти зорі.
Трояндам сниться сонячна блакить,
На травах роси блискають про зорі.
Вже соловей щебече через раз,
В саду жасмин зацвів бузку на зміну,
І згорблений старень кий перелаз
Ще більш зігнувсь під натиском жасмину.
Гуляє ніч попідруки зі сном,
Стара, як світ, і завжди чорноброва.
А десь поет із музою разом
Шукає риму до гучного слова.
Час
У світлому, чи темному,
Щасливому чи ні,
Десь час летить упевнено
На дикому коні
Де марять щастям завтрашнім
Сьогоднішні серця,
Спішить той час зневажливо
І підганя коня,
Зробити все, устигнути б,
Щоб миті не згасить,
Не згинути, не схибити,
У ту сліпучу мить.
Грайте, скрипалю!..
Милий скрипалю, зіграйте мені ностальгію
Вічних лісів, серенаду забутих полів…
Ви тільки грайте! А я поки трішки помрію,
І мелодійно за вітром майну навздогін –
За небокрай, де смарагдові зорі на стелі
Буду збирати у кошик для буднів своїх.
Грайте, скрипалю! Я вже пролітаю пустелю
Днів учорашніх, де сонце ховалось в барліг.
Грайте, скрипалю! Не треба мене так жаліти!
Хочу туди я – на струни до ваших октав!
Може, нарешті, мені перестане боліти
Та ностальгія, той сум, що надію забрав!
Грайте, скрипалю! Моя вже присутність стихає –
Зірка засяяла – місяця перша дочка...
Може, й колись по мені ностальгію зіграє
Рухом повільним язик золотого смичка…
Бездонність
* * *
Моя бабусю, де ж ти там у Всесвіті?
Який Харон куди тебе приплив?
Кому писати – що пропала безвісти
Моя чаклунка всіх казок і див?
У кому віднайти липневий спокій,
Що був до двадцять п’ятого числа?
І як мені дивитись в кароокий
Твій погляд з дерев’яного хреста?...
* * *
Коли весна розсіє чорнобривці,
І прилетять із далей журавлі,
Я повернусь – а ти біля криниці
Саджаєш квіти, руки у землі…
Я прихилюсь до вишні молодої,
У горлі сльози щастям закиплять.
От і зустрілись – дві жіночі долі…
Як ти жила без мене, мамо, як?
Скажи мені, моя печальна жінко,
Які колись ти мріяла світи?
Вони збулись? Чи на уламки дзвінко?
Якщо це я, то ти мені прости…
Мені минулим в грудях випікають
Оті твої скорботи і жалі.
Хоч знаю, скажеш – доню, я прощаю!
А я в сльозах – пробач ще раз мені,
Що довго так до тебе я збиралась –
Що дощ ішов, за ним сніги мели,
За те, що буде, і за те, що сталось,
І за чоло, де зморшки пролягли.
За те, що ночі швидко наступали,
За те, що довго вечоріли дні,
Що я без тебе жити намагалась.
Ти ж виглядала доню у вікні.
Я б віддала життів своїх десятки –
Якби ти тільки тут була назавжди.
Без тебе, мамо, жити я не здатна!
Бо так радіть мені умієш тіль ки ти…
* * *
Хоч час мина – не раз іще згадаю
Твої обіцянки, твої слова.
Нічого й досі я не забуваю,
Бо ж рана в серці ще не зажива.
По крові батько. Та цього лиш мало,
Лишив дружину, і доньку забув.
Ти не цікавивсь, як я виростала,
Не знав мої печалі і журбу.
Невже не відчував мою образу?
Невже нічого душу не пекло?
Із пам’яті ти викреслив одразу,
Немов мене і зовсім не було.
Мені і гірко, й кривдно в тім зізнатись,
Як боля че і важко в світі жить,
Не знаючи такого слова: «Тату!..»,
Яке мені хотілось говорить...
Інше
Миронівка
Мирон Зелений ще тоді й не знав,
Що місто наречуть на його честь.
Маленький хутір, річечка, як став,
І розпростерті руки перехресть.
Той хутір ріс і обростав хатами,
Барвінком сонце сходило над ним.
Миронівка – гуло понад степами,
«Миронівка» – курликав в небі клин.
Гуде вокзал, базар рахує гроші,
Каштани, липи, школи, дитсадки.
Що є у світі в мене найдорожче,
З Миронівкою завше на віки:
Смаглява хата, вишні, ранні груші,
Барвінку синє море у садку.
І мами очі рідні, небайдужі,
Й святі ікони в хатньому кутку.
* * *
Не баріться з добром, воно любить теперішній час.
Верховини життя для усіх нас бувають фатальні.
І допоки у морі думок ще не згаснув маяк –
На добро курс тримаймо, і він приведе до світання.
До світання душі, бо вона у пітьмі, як раба.
Як незряча раба, що про світло з надією мріє.
Кожен з нас – поводир її. Поки йдемо до добра
Наші душі, як ті маяки, не змаліють.
Бути добрим – найкраще, що зродиться у нас
Воєвода-життя вам пробачить сумне і раптове.
Не барімось з добром, воно любить теперішній час,
І у душу людську воно входити завше готове.
* * *
На добраніч,мій любий синку!
На добраніч, моє дитя!
Синьоокі квіти барвінку
Над колискою вітер гойда.
Ніжний сон вже торкає чубчик
І шепоче: «Ходімо у сни!»
Спи спокійно, малий пустунчик,
У дитячій країні весни!
Хай насняться тобі кольорові
Мальовничі лани й сади,
Де велично мости веселкові
Підіймаються з хвилі води!
А рожеві сполохані птахи
Розпускають так звично хвости,
Разом з ними навчишся літати
І за мрією в казку іти.
Колискову мурчить тобі котик,
Спи спокійно, моє дитя!
Вже Дрімко лоскотнув тебе в носик,
На добраніч, маленьке життя!
Лейтмотиви кохання
* * *
Закохано дивлюся в твої очі,
У їхню даль безмежно-голубу,
І спогади недоспаної ночі
Шукаю в них й питаю: «Не забув?».
Пробуджені від спокою зізнання,
Омріяні у снах прості слова.
І подихом збентежене світання,
І серце, що з тобою ожива.
Коли тебе не має – в серці туга,
В очах – самотні відблиски роси.
Ти – моя щемна, зболена недуга,
Чому її так прагну зберегти?
Бо ж голос твій загоїть усі рани,
Напоїть насолодою ночей.
Лиш душу збережи ти від омани,
Не відвернись від погляду очей!
Не відречись від сказаного слова,
І взятої руки не відпусти,
І не спали у запалі розмови
Тобою всі заквітчані мости!
Ловлю твій погляд ніжний на світанні,
І завмира цілунок на вустах.
Гублю себе й знаходжу у зізнанні,
І розквітаю у твоїх руках.
* * *
Болючі спогади розлуки...
Самотній погляд у вікно...
Душа так крається від муки,
І сльози на очах давно!
З незрозумілої образи
Незаржавілої іржі
Навіє вітер знову фрази,
Такі ж гострющі, як ножі...
І пух легенький тополиний
На плечі каменем впаде,
А ключ самотній журавлиний
Журбу на серце покладе.
Змарнілі мрії на світанні
Згорять розпаленим вогнем,
На рану попіл від кохання
Впаде з написаних поем.
І розтерзали душу муки
До крові думкою давно.
Болючі спогади розлуки...
Самотній погляд у вікно...
* * *
Кохай мене усе своє життя!
Кохай мене до стогону й нестями,
Бо нам не буде в небі каяття!
Кохай мене душею і вустами...
Цінуй мене, вертаючи з доріг,
За ті весняні, стоптані стежини.
Не забувай ніколи мій поріг,
І мої очі – ягідки ожини.
Плекай мій світ, і з дотиком руки
Забудеш ти про вранішню утому,
І не зів’януть в ніжності квітки,
Що навесні розквітли біля дому!
Цілуй мене жадано й досхочу,
Лікуй мене словами незрадливо.
Я задля тебе в небо полечу,
І повернусь, щоб ти лиш був щасливим!
Шануй мене у вихорі життя:
В сльозах, в коханні, в розпачі й надії.
Не допусти, щоб впали в небуття
Твої слова й мої дівочі мрії!
* * *
Була красива осінь, пахло кленами,
Гармонія природи, що й казать…
І травами казковими зеленими
Ми прямували на тепло багать.
На зустріч дню, що зрів пересторогами,
Не залишивши сумнів у душі.
Нам мальви квітували над дорогами –
Цей спогад мені в серці залишіть.
А Рось плила, як та погожа днина,
І ми сміялись, і були на Ви,
Для ме не спогад цей – один з єдиних,
Куди від буднів можу утекти….
09.10.13
* * *
Хворому серцю – що моя пісня печальна?
Далеч зірок в піднебессі сумної жаги.
Райдуга – арка йому тріумфальна,
Треба до неї рока ми пливти і пливти…
Ніч пеленає за день дуже стомлене небо,
Саваном землю вкривають пухнасті сніги.
Вже не кохаю, та сумно чомусь так без тебе,
Вже не люблю, але бачу тебе навкруги.
Руки твої ще такого тепла не стрічали,
Ніжність така не траплялась тобі у віках.
В морі твоєму життєвому зливи і шквали,
Ти не приховуй, я бачу все у очах.
Та залишайся, хоча б у думках моїх, чуєш?
Не дорікну тобі, друже, і разу нічим…
Бо ж все одно ти у снах моїх завше ночуєш,
Тихо в кімнату проникнувши гостем нічним.
* * *
Я зустріла любов, тільки ти не питай мене, хто він,
Я тобі не скажу, не питай його справжнє ім’я!
Просто знай, що у серці моєму розлилася повінь,
Так, мабуть, ще ніколи мені не було за життя…
Не питай, не скажу, що між нами, що зараз, що буде,
Тільки тихо зрадій, як радію не вимовно я.
Просто знай, що у свято він перетворює будень,
Тільки ти не питай – яке справжнє у нього ім’я…
* * *
Я там вже була.
Там згорає строкатий будень.
Там пісню таємну співає самотньо казкар.
Я плакала там,
І мерзла, закутавшись в грудень,
І крила шукала, які загубив Ікар.
Я там вже була.
По крижині збирала замок,
Забувши на радощах: в когось ще доля важка.
Я марила там.
І застряг у мені уламок.
І натхненням в душі моїй він тепер не змовка.
Я там вже була.
Там в надії ховається тиша,
І безкрайні простори лягають тернисто до ніг.
Я гинула там,
Й оживала в натомлених віршах.
Я там вже була, перетнувши кохання поріг…
* * *
Той самий сад. Там пам’ять моя ходить,
Дерева тягнуть руки догори.
І небеса темніють вже на сході –
Сліпуче сонце скоро догорить.
Ми часто там ходили молодими,
Де юність наша з вишнями цвіла.
Якщо відверто, за роками тими
Я також десь у безмір відплила.
А скільки було ніжності повсюди!
Одна лиш згадка, а таке тепло!
Скажи, мій саду, чи воно ще буде
Таким солодким, як колись було?
* * *
Як папороті цвіт, шукай мене, шукай,
Чекай, уже прийде Іван Купала скоро.
Складай свій безмір, як отой зухвалий Кай,
До мене всі стежки не зникнуть в непокорі.
Шукай мене, шукай в дібровах самоти,
У затінках думок і мрій напівзабутих.
У кожному рядку приховуєшся ти,
І це уже мені як ліки від отрути.
Знайдеш мене, знайдеш. Повір, я тут завжди,
До мене хай ведуть усі твої стежки,
І в це життя складне ще з’являться сади,
Віллється радість ще із дотиком руки.
* * *
Так мало віршів, але всі – тобі.
Ти не просив їх, але так вже сталось,
Що саме в цій сполоханій добі
З клубка думок вірші мої рядки сотались.
Вони мій біль, мій сум, моє життя,
Моїх ночей подовжені антракти.
Що не любов – то подих співчуття,
А що не вірш – то з гордістю контракти.
Я не боюсь, що ти підеш в нікуди,
По правді, нас ще не було у нас.
І хто ми є? Лише самотні люди,
Яким життя дало останній шанс.
* * *
Тебе неможливо забути,
Ти той, хто вривається смутком,
В рядки доливає отрути,
Від кого нема порятунку.
Ти той, хто шепоче про ніжність,
Ховаючи меч за спиною.
І той, хто цілунком зігрівшись,
На мене іде війною.
«Іншомовне»
* * *
Не пытайся меня приручить,
это будет – конец.
Не хочу умирать
в ожидании каждого вздоха,
И считать в тишине
молча
ритмы дрожащих сердец,
Когда, поняв меня,
ты прошепчешь тихонько:
«дурёха!»
Ведь тогда
я тебе этих слов никогда
не прощу!
Как и эхо шагов,
что бежать за тобой порывалось.
Я и так пред тобою
украдкою
вся трепещу,
И люблю тебя!
слышишь??
Хоть это – самая малость…
Так что хватит уже
играть
в перерывах в войнушки,
Мне не надо
такого плена – из которого
выгонишь
сам.
И это не слёзы,
а так,
повзрослевшие наши игрушки,
Которые катятся
вниз
по горячим моим щекам…
* * *
Как бушует цветочное лето,
Среди красочных мотыльков –
На бумаге, помятой поэтом,
Между строчками глупых стихов!
Горизонт как закатом алеет
И под вечер сверкает роса,
Когда темень ползёт по алее
С ветром море будить ото сна!
Словно к небу в мольбе взывая,
Поднимается вверх волна,
Вмиг спускается, обнимая
Край размытого ею холма!
Покатилось солнце на убыль,
Замолчал и задумался лес.
В небо август по ржавым трубам
Вешать звёзды опять по лез…
* * *
Евпаторийская волна
Ласкает берег,
А он, как малое дитя,
Волне той верит.
Погнался ветер за мячом
Душой бунтарской,
И бродит солнце босиком
По Пролетарской.
Где во дворе за столиком
Прохлада,
Уют, вино и гроздья
Винограда
На висли, словно облака,
Над головою,
Что так и хочется прижаться
К ним щекою.
Но вкус разлуки на губах
До боли горек.
И будет снить ся мне зимой
«Испанский Дворик»…
* * *
Знаешь, а ведь никто не спросит, о чём мне думается, грустится,
И почему между рёбер колет, как будто там ковыряют спицей
Тупою, ржавою, полусогнутой… Побольше воздуха бы вдохнуть!
И если это молчанье – золото, то почему выжигает грудь?
А чувство гордости прячет жалобы, прикрывшись маскою мудреца.
Ей Богу, я от него сбежала бы в объятья страстного наглеца!
Вросла б корнями в него, запретного, пусть у меня на таких – табу!
Измена принципам – это вредно, но скажу я честно, как на духу:
Живу, стараясь всю боль отчаянно вонзить по самую рукоять
В свои стихи, чтоб чужой случайностью своё призвание отстоять.
Чтобы хотя бы одною строчкою чужую жизнь от мирских преград
Я сберегла. И за это точно Бог, мне хоть немножко, но будет рад...
* * *
Я хотела бы тебе столько рассказать, папа…
О чём я грущу вечерами, какие сны вижу с четверга на пятницу.
Какие парни пишут мне смс, какие у меня подруги развратницы.
Я бы по первому твоему звонку сказала бы, что я тебя люблю,
да только боюсь, что тебе без разницы.
И эти страхи тяжёлой каракатицей
Опутывают мне руки и закрывают рот, когда мы так редко говорим.
Папа… Папа! Если бы ты только знал, о чём мы с мамой молчим…
Если бы ты только слышал стук моего сердца, когда ты звонишь –
Ты конечно не поверишь, но он заглушает все в мире звуки,
Какая там Америка, какой Париж!!
Когда ТЫ говоришь…
Со мной…
Ты ведь не знаешь, как я мечтаю провести с тобой выходной.
Как будем сидеть на кухне за чашечкой кофе, а за стеной
Будет лежать на диване твоя не дочитанная газета,
Которую ты впопыхах бросил, чтобы поговорить со мной..
Папа… Папа! А я ведь на каждый Новый Год
просила Деда Мороза:
Пусть только папа придёт! Он увидит меня и останется,
Ведь я до сих пор верю, что все папы возвращаются!!!
Ты раз ве не видишь, как мы похожи с тобой?!
Папа! И эта боль… она преследует меня постоянно.
Она всегда стоит лицом ко мне! А у неё твои глаза…
Ну, почему всегда
так получается, что нам нечего друг другу сказать?
Почему мы живём с тобой на расстоянии одного звонка?
Почему все мои мечты о тебе рассыпаются, как замки из песка,
И тогда эта горечь пропитывает меня от самого мизинца до позвонка?!
Она раньше ползала в ползунках, а теперь ходит на двух.
Расскажи, как на духу.
Расскажи мне, о чём тебе не спится!
Я прилечу жар-птицей, и развею все твои тревожные сны,
Все границы, что были тебе тесны!
Если бы только знал, как я боюсь и жду каждой весны,
Когда распускаются тюльпаны, такие, как и в прошлый год, и все
другие года, точь-в-точь,
Я вижу в парке очередного папу, который качает в коляске дочь.
Папа! Это так больно!.. Если бы только знал!
Поверь! Не беда, если ты со всем этим опоздал!
Знаешь, если бы ты только меня позвал...
* * *
Девочка моя, ты не старишься – это время спешиткуда-то,
Перепутав все линии, даты, координаты,
Мчит на бешеной скорости, даже самой жутковато,
Что прижившиеся адреса сменяются на адресатов.
Это не ты торопишься слишком быстро,
Это не звон в ушах – это визг покрышек
Да мы по имени Время, что наших мальчишек
Перекроит на бас и усы,
и по-своему перепишет
Им судьбы
на часто сменяющихся афишах,
А потом подскажет дорогу –
Направо по коридору и вышел.
И тариф у неё, по-моему, слишком завышен.
Детка, это не ты старишься, со временем кожа стареет,
Безжалостно детство подвешивает на рее,
И как ни стучись к нему отчаянно по батарее –
Понимание приходит позднее,
Что не старой становишься, а мудрее.
* * *
Нас было трое: ты и я, и наше детство,
И мы с тобою жили по соседству.
У нас в глазах весна тогда купалась,
И ты так звонко радостно смеялась!
Дружили мы с тобой ещё с пелёнок,
Была ты лучшей среди всех других Алёнок!
А я был просто сорванцом-мальчишкой,
А ты меня читать учила книжки!
В лесу тогда искали семицветик,
Я первый раз нарвал тебе букетик.
Шепнуло детство мне на ушко довод:
Чтоб подарить цветы – не нужен повод!
И вот спина к спине с тобой сидели –
И вслушивались, что же шепчут ели?
И, словно в сказке, всё лесное королевство
На нас смотрело,
на весну
и наше детство...
* * *
Ах, эта женщина! Богатство мира в ней!
Её пути – от Храма до Парижа!
Так хочет быть с мужчиной на равне,
Считая это – признаком престижа!
В её душе кипит вулкан страстей,
И пепел от былых сво их страданий.
Покорность, бунт и сладость серых дней,
Желанье счастья с ворохом мечтаний…
Ах, эта женщина – любви запретный плод,
Влечёт к себе, и утоляет жажду!
Не переплыть! И не податься в брод!
Лишь снова прошептать: «Тебя я жажду!»
И в чём вина? И кто тому виной?
А, может, грех, что сотворила Ева?
Ведь трудно быть для женщины одной,
Ещё трудней – в семье быть королевой!
Ах, эта женщина! Судьбы своей дитя.
Останется загадкой для мужчины:
Начнёт смеяться, над собой шутя,
Но вдруг заплачет… Просто, без причины.
И женщине назначено быть той,
О ком мужчины, мучаясь, тоскуют
И, пред её склоняясь красотой,
Вслед тихо шепчут: «Боже! Мне б такую…»
* * *
А я тут разошлась, как перехресток между дворами.
Реабилитацию назначали, успокаивали, как ураган.
Мне после тебя в рецепте приписано докторами
Ложки три одиночества на один гранёный стакан.
* * *
Если время песок, то я по нему ползу полозом
И знаю, что нету его песчанее.
Всё мне нравится в вашем унылом голосе,
Особенно – ваше молчание.
* * *
Мэри пишет Дугласу: «Всё не совсем хорошо,
Моё одиночество, которое ты почти что вылечил,
Без тебя обострилось, а значит, ещё не прошло…
Может, есть какой-то сильнодействующий порошок,
Такой, что помогает тем, кому ты сердце обжёг,
А то пью в барах под утро на посошок
Лишь самбуку, а спиваться из-за тебя бессмысленно и грешно…»
Дуглас живёт в своё удовольствие, и почти не читает от Мэри писем,
Он боксёр, он живёт лишь на ринге, для него жизнь – это бокс,
И он, как азартный игрок, от него зависим.
А вечером восхищается взглядом рысьим,
Каждый раз новым. Он умеет сразу завоевать и возвысить,
И таких, как Мэри, любящих без корысти: Лиззи, Аманды, Кристи…
В копилке его полно.
Мэри пишет Дугласу: «На закате солнце здесь, как помидор!
Такое красное, что я растопыриваю пальцы, и у меня на лице узор.
А ночь всем мечтам назначает высший свой приговор,
Как справедливость любящий прокурор.
Дуглас, скажи, до каких это пор
Я не смогу передёрнуть затвор и выстрелить, глядя мечтам в упор?..
…Если пишу тебе это, значит уже перебор…»
А Дуглас кутает в это время почти что гектар сво их плеч в мягкие брызги Бали,
И даже на отдыхе письма какой-то Мэри его бы не отвлекли..
А она, разглядывая часами картины Дали,
Думает, что будучи от него вдали,
Чувство безумной нежности к нему умертвит.
Да только снова, вечером, когда от самбуки в горле першит,
Она верит, что корда-то с Дугласом снова да согрешит…
«Я без победы не вернусь»
«Я без победы не вернусь, – ты мне сказал,
Не плачь, родная!» – затянулся нервно.
Гудел перрон и причитал, и на растрепанный вокзал
Светило солнце. Шёл июнь. Твой сорок первый.
«Не лей слезу на свой рукав, пока я жив!
Не надо плакать! Слышишь? Ради Бога!
Я не умру! Я буду жить! Проклятых немцев положив,
Вернусь к тебе. Вернусь к роди мому порогу».
Ты сел в состав, гудит гудок, и понеслось:
Окопы, танки, почта полевая…
Письмо мне первое принёс из фронта брат Иван Мороз,
На костылях и на одной ноге хромая.
Четыре года я ждала, считая дни.
И каждый миг я верила в победу.
За всех солдат сотни молитв – чужих людей беда роднит…
И от тебя пришло письмо: «Встречай! Я еду!»
Это война. Куда не глянь – одна зола.
Щедра на смерть война и бессердечна.
Спасибо Богу и хвала – не по тебе колокола
Четыре года отзвонили, будто вечно.
* * *
Тихо по комнате тени несутся непрожитых снов,
И жёлтоглазым циклопом глядит, подобрев, луна,
Как тянется к Плюшевому маленький центр миров.
И плюшевая улыбка только луне видна…
В крохотной ручке лапа зажата сквозь сон,
А на глазах прикрытых качается мирно рассвет…
Ей снится, как с Плюшевым маленький розовый слон
Вместе по радуге ходят под фейерверком комет.
И косолапого крепче прижав к себе,
Что-то шепнёт ему про пластили новый мир,
А возле кроватки тихонько жар-птицы все
Поют колыбельную под музыку плюшевых лир…
* * *
Разлила уже Аннушка своё масло,
Я по самые локти в тебе увязла,
Чтоб собрать воедино – не хватит пазлов.
Но ты видишься мне одним
Самым сочным овощем в огороде,
От тебя моё лето стоит на взводе.
Ты на древне-греческом – благороден,
На моём же просто – незаменим.
Только первый раунд со мной постигнув,
Но уже во мне побеждаешь Нику.
Ты попал в мою личную Красную Книгу,
Исчезающий скарабей.
Август машет «привет!» мне с днепровской кручи,
Ты – мой самый счастливый несчастный случай!
А пока жива ещё, то не мучай,
Лучше сразу возьми добей…
* * *
Летом солнце спит в гладиолусе.
Я одна сплю. Ищу мужчину,
Что во сне мои гладил волосы,
Без единой на то причины,
Мою руку назвал синицею,
Без которой он в жизни мается.
Только жаль, что так редко снится,
А точней, с четверга на пятницу.
Если встретится вам однажды,
Помогите (хотя б из жалости) –
Этот стих письмецом бумажным
Передайте ему, пожалуйста…
* * *
Хочешь – глазей, лицезрей и слушай,
как я кувшиню здесь свою душу –
Грош за литруху, ну, чё ты трусишь,
мальчик, хороший мой, пригуби!
Не захлебнёшься, не опьянеешь,
Только насытившись вдоволь ею ж –
С этого поля пожнёшь, что посеешь
Так что – to be или not to be.
Ты же рисковый парень-рубаха,
Смело глядишь и не чувствуешь страха,
Выпьешь абсента под музыку Баха,
Выдохнув: «Море, а не ручей».
Многим тебя суждено отплакать
И превратиться весною в слякоть.
А летом молиться – Богу, Аллаху –
В мягкой палате да при враче.
Милый мой, я же такая вспышка,
Побочный эффект при любом излишке,
Зачинаю стишки – рождаются книжки,
И пускай заканчиваются добром.
Я же теряюсь в тебе, как в Вене –
Балом не правит собака на сене,
Если течёт в её сучьих венах
Проклятый
с т о к г о л ь м с к и й с и н д р о м.
* * *
Все мы кем-то недолюблены, недоласканы,
Даже наша нежность рвёт на себе лацканы
От такой своей никомуненужности.
Волком не завыть бы, того гляди.
Все наши «люблю» до того затасканы,
Все мы иждивенцы, прикрыты масками,
Наша одичалость такой окружности,
Что не помещается нам в груди.
Трубочку подымешь – и вновь заходишься
Сущей чепухой. А потом выходишь вся
(Как на сцену пред благодарным зрителем)
На последней ноте из тела вон.
А его услышишь, и вновь заводишься,
Говоришь ему – ты куда торопишься?
Разве, Ангелам, вам, да Хранителям,
Торопиться так – есть резон?
И сидишь потом, вся тоской увенчана –
А душа внутри – будто деревенщина,
Что глядит на город большой застенчиво,
на громадный город, поражена:
Фонари смывают неоном улицы,
И под вечер видно – они сутулятся.
На афишах снова лицо Кустурицы
Улыбается допоздна.
* * *
Да меня же несёт на бешеной скорости по бездорожию –
Для какого будущего это послано и кем же наслано?
Но, наверное, есть во мне ещё что-то хорошее,
Если Ты продолжаешь, Боже, мне верить на слово...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
