Якби патріоти українського слова бажали чомусь навчатися, вони б могли взяти чимало корисних уроків у народів колишньої "радянської Прибалтики". Один із таких уроків полягає в тому, що від політичного режиму країни залежить далеко не все, натомість від її народу – дуже й дуже багато. Присилувані протягом півстоліття жити з КПРС, КГБ й політикою "злиття націй", прагматичні прибалти спромоглися навіть за тих обставин знайти "вікно можливостей" для збереження своєї самобутності й використати його на 100% - на відміну від українців, не годних дати собі раду навіть у власній державі.
Національна та мовна стійкість литовців, латишів та естонців, яка так вражала решту мешканців Совдепії, не була набутком довгих століть... Ще у 80-х рр. автор цих рядків, мандруючи Литвою, зауважив дві речі: по-перше, чимало литовських прізвищ явно мали слов'янське походження (Баранаускас, Ковальскіс), а по-друге – литовські друзі нераз пригадували, що в їхніх родинах баби-діди розмовляли польською. Отже, литовська ідентичність постала буквально "вчора", і то в змаганні з потужною польською ідентичністю. Що дало їй сили встояти в цьому нелегкому двобої?
Середньовічна
Rzeczpospolita Obojga Narodów утворилася на підставі рівноправної угоди між Польщею та Литвою. Всупереч поширеним уявленням, литовську мову в ній ніхто не викорінював силоміць! Однак
по суті як перша Кревська (1385), так і згодом Люблінська (1569) унія були союзами нерівних сторін. Поляки кількісно переважали литвинів та мали давню християнську традицію, натомість литовська культура асоціювалися з недавнім, ще не зужитим до кінця поганством. До того ж литовська еліта швидко відчула принадність звичаїв та привілеїв польської шляхти. Вельможні поляки охоче приймали литвинів до свого середовища за єдиної умови: поводитися в цьому середовищі вони мали як
"уродзоні" - й, зокрема, розмовляти польською.
Відтак протягом століть існування унії згори донизу йшла потужна хвиля полонізації. Вона опанувала спочатку шляхту, від найвищої до дрібної, згодом містян і навіть частину селянства. Наприкінці існування Речі Посполитої як у "Короні", так само й у Литві домінувала польська культура й усі публічні практики були польськомовними. Навіть згодом, уже під московською кормигою загроза полонізації дамоклевим мечем продовжувала висіти над долями литовців. Приміром, А. Міцкевич називав себе литвином, у своїх творах оспівував природу та минувшину Литви, однак її самобутню мову та культуру вважав атрибутами сивої давнини. "Литва вже цілком належить минулому" – писав він у передмові до своєї поеми "Конрад Валленрод".
З плином часу в ментальності литовців усталилося самовбивче сприйняття себе як темної, суто сільської спільноти, здатної дивитися на широкий світ лише через польське вікно. На щастя для нації, гегемонія польщизни була не тотальною. Існувала ще т. зв. Мала Литва – північний регіон Східної Пруссії, від Мемеля майже до Кенігсбергу, значну частину населення якого становили етнічні литовці. Останні теж були переважно сільськими мешканцями, проте вони не сприймали як "своїх" представлені переважно німцями місцеві вищі класи. Загрозу литовській ідентичності тут становила германізація, однак ритм і форми цього процесу не збігалися з ритмами й формами полонізації "Великої Литви". Така незбіжність створювала певний простір для національного самовиявлення.
Саме до Малої Литви докотилися хвилі лютеранської реформації, однією із засад якої було використання національних мов у Богослужінні. В ХVI ст. спочатку в Східній Пруссії, а згодом і в литовських регіонах Речі Посполитої з'являються переклади християнських текстів, словники й посібники з литовської мови. Змагання між католицизмом та лютеранством за душі місцевої пастви сприяло тому, що в XVII-XVIII ст. корпус такої літератури поволі розростався, однак мета її авторів, які майже винятково були представниками духовенства, залишалася суто релігійною. Тож полонізація й германізація успішно тривали, зокрема й у костьолах та кірхах, де рідне слово звучало лише вряди-годи.
Переломною подією в розвитку національної літератури стала поява поеми К. Донелайтіса "Пори року" (лит. "Metai"). Великий Гете порівнював цю поему з шедеврами античної класики; перекладена багатьма мовами, в 1977-му вона потрапила до складеного ЮНЕСКО списку найвидатніших пам'яток європейського красного письменства. Небагато є в світі мов, літературна "кар'єра" яких розпочалася таким блискучим дебютом! Щоправда, насправді дебют цей дещо затягнувся – написана орієнтовно в 1740-80 рр, поема вперше побачила світ лише в 1818 р, а повний текст її було видруковано аж у 1865-му.
На той час литовська література вже диспонувала чималим корпусом поетичних та прозових творів, а серед її творців вирізнялися постаті С. Даукантаса та А. Баранаускаса. Джерелом інспірації перших авторів була переважно добре знана їм польська література – зокрема, поема Баранаускаса "Анікщяйський бір" постала під безпосереднім впливом лірики Міцкевича. В ній змальовано прекрасний і зворушливий образ литовського лісу, який безжально вирубують "чужі пани" - алегорія зі становищем литовської мови та культури для сучасників була очевидною.
Специфічний поштовх мовному відродженню в Литві дала лінгвістика, в якій протягом ХІХ ст. утверджувалося уявлення про індоєвропейську спільноту мов. Увагу дослідників привернули очевидний архаїзм литовської мови та її подібність у багатьох аспектах до найдревніших відомих представників цієї спільноти: старогрецької, пехлеві, санскриту тощо. Відтак литовці дізналися, що їхня "мужицька" мова є насправді давнішою за німецьку, польську чи російську; їм говорили про байдужість освіченої публіки до цієї мови, натомість нею зацікавилися вчені мужі зі світовими іменами... Цей інтерес підтримав маленьку націю в її поки що непевному і далеко не масовому прагненні повернути майже втрачене рідне слово в його законну домівку.
Між тим після повстання 1863-64 рр. новий губернатор
"Северо-Западного Края" М. Муравйов потужно взявся за "повернення" регіонові його
"исконно православного характера". В рамках цієї кампанії від 1864 р. видавати літературу литовською мовою було дозволено лише з використанням слов'янського алфавіту, т. зв.
"гражданки". Фактично йшлося про заборону мови, як такої, але російський сатрап, сам того не підозрюючи, цією забороною перетворив литовське відродження на масовий народний рух…
Небезпеку першою відчула католицька церква. Єпископ М. Валанчюс не обмежився закликами до своєї пастви зберігати рідну мову та віру батьків, створивши перше товариство з нелегального переправляння до краю литовської літератури*, виданої за його межами – головно в Східній Пруссії, а згодом і за океаном. Невдовзі виник масовий рух "книгонош", який охопив усі верстви населення країни. Нав'язану згори
"гражданку" литовці дружно ігнорували, натомість, попри суворі покарання, аж до заслання на Сибір, відчайдухи-книгоноші доставляли рідномовну літературу в усі куточки Литви.
Заборону було скасовано лише в 1904 р., що стало сигналом до виходу з підпілля цілого національного руху, який устиг до тих пір структуруватися та набути масового характеру. Переконливою маніфестацією цього руху став "Великий Сейм" 1905 р. у Вільнюсі, в порядку денному якого питання мови посіло далеко не останнє місце
. Тут однак з'ясувалося, що подальші національні змагання мають розвиватися в гострому суперництві з польським та, меншою мірою, білоруським національними рухами, які теж претендували на володіння литовськими теренами та симпатіями їхніх мешканців. Непевним було й ставлення до цих змагань євреїв, у чиїх руках перебувала переважна більшість стратегічно важливих для національного відродження друкарських верстатів…
Невдовзі після початку 1-ї світової Литва була окупована німецькою армією й перебувала в такому стані аж до кінця війни. Враховуючи багатонаціональний склад населення Вільнюса, німці, зайнявши місто, звернулися до його мешканців із відозвою кількома мовами, серед яких… не було литовської. Цей епізод показав, що для "зовнішнього світу" Литва далі залишалася польською провінцією й мало хто зауважив результати тих процесів, які відбулися в ній за останні десятиліття. Змінити це міг тільки державний статус литовської нації.
Між тим з плином війни становище Німеччини погіршувалося й вона почала шукати мирного розв'язання своїх проблем на Сході. За цих умов литовським патріотам вдалося створити Литовську Раду, яка на початку 1918-го прийняла "Акт про незалежність Литви". Здійснити положення цього Акту можна було лише у відкритому протистоянні одночасно з багатьма ворогами, причому ареною протистояння мали стати не самі лише території, а й душі людей…
(закінчення буде)
* Єпископові неабияк допоміг організаційний досвід, набутий ним у ході попередньої, надзвичайно ефективної кампанії викорінення пияцтва серед литовців – згодом зі схожої кампанії розпочалося масове національне відродження в українській Галичині.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
