ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО УЛЯНИ КРАВЧЕНКО. Перший уривок

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО УЛЯНИ КРАВЧЕНКО

Перший уривок

З учителькою і письменницею Юлією Шнайдер (псевдонім – Уляна Кравченко) Іван Франко листувався з 1883 до 1916 року. Відомо про 31 лист Івана Франка та 70 – до нього.

14 листопада 1883 року Іван Франко відповідає на запитання Уляни Кравченко, чи писати їй вірші. На його думку, “всім починаючим поетам, звичайно, радиться взятись радше до прози”. Проте він щиро зізнається, що повість Уляни Кравченко йому не сподобалась. “Діло в тім, що до написання доброї повісті треба не тільки сили чуття, але також сильної і ясної фантазії, котра би все, що там описується, докладно представляла авторові перед очі, треба ще й тої сили, котра би раз представлений образ так довго держала ясним і виразним перед очима фантазії, поки перо не зможе його описати, – треба того, що називається “наглядністю”, “пластикою”, – а у Вас того нема. Впрочім, і сього ще замало, бо для написання доброї повісті в наших часах треба також великого очитання в повістевій літературі других народів, треба виробленої методи і великого запасу знання”. І далі: “Та тільки все те переконує мене, що у Вас є далеко більша спосібність до поезії, і то до ліричної поезії, ніж до повісті, і я радив би Вам працювати на тім полі, і то працювати систематично, витривало”.

На думку Івана Франка, після Шевченка поезії як такої нема, бо кожний думав, що “поезії можна писати без студій, без приготування: сядь і мажи, що тільки на думку навернеться, щоб тільки зримувати як-небудь; а о тім, що говорилося в віршах і як говорилося, – байдуже!”. Він радить Уляні Кравченко ознайомитися з поезією зарубіжних авторів, але при цьому зауважує: “Конечно, я через те ще не раджу наслідувати чужих, я тільки раджу вчитися від них методи, форми, підглядати, відки вони черпають у своїм житті живущу воду поезії, і дошукуватись так само і в нашім житті подібних джерел”. Так само Франко радить їй читати вірші Міцкевича, Словацького й інших польських поетів, проте застерігає, що “взірців з них брати не можна, бо у них будова віршів трохи інша, ніж у нас”.

“Ви справедливо кажете у своїм листі, що тепер минули часи трубадурів і бандуристів, що ми мусимо користати зо всього, що людськість досі нагромадила. Але то не зовсім правда, що давні трубадури також співали так собі, як їм подобалось. В їх творах спотикаємо більше праці, більше штучності – і то не раз навіть надмірної штучності, – ніж у творах нинішніх поетів. Або такий великий і давній лірик, як Петрарка! Адже ж се був один з найученіших людей свого часу, не говорячи вже про великого мудрця Данта. Що ж доперва говорити про таких поетів, як Гете, котрих ум обнімав собою цілий світ людської мислі і науки? Ні, не думайте, що коли-небудь без великої праці і без широкого знання можна було написати що-небудь великого і вічно живучого!”.

Франко застерігає Уляну Кравченко не говорити йому компліментів: “Я принципіальний ворог всяких компліментів і ворог тих, що говорять компліменти, – а я дуже не хотів би, щоб і Ви попали в число тих людей”.

Він знає собі ціну, а тому критично ставиться до власної діяльності: “А Ви вже і зібрались вінчати мою голову! Зачекайте, не кваптесь! Поперед всього, я ще досі нічого такого не зробив, за що б мені міг належатися хоч один лавровий листок, – єсли б взагалі роздавання їх було в моді! А по-друге, я далеко не такий великий талант, як се, може, здалека здається. Я собі звичайний чоловічок і сам дуже добре почуваю свої хиби, але почуваюся до обов’язку  п р а ц ю в а т и,  щ о  м о ж у, працювати не для того, що я потрафлю якусь річ зробити д о б р е, але для того, що другі або зовсім нічого не роблять, або роблять ще гірше від мене. А в порівнянні з правдиво добрими і талантливими роботами всі мої роботи – більше або менше зручне партацтво. Се я дуже добре знаю, але се ще мене не знеохочує, бо “на безриб’ї і рак риба”, як каже приповідка”.

Франко жалкує, що ще не познайомився з Уляною Кравченко. Він сподівається, що вона схоче “особисто познайомитись з тим чоловіком, котрий рад би бачити Ваш талант в якнайкращім розвої, рад би бачити Вас оздобою і красою нашої рідної літератури”.

У листі від 25 листопада 1883 року Іван Франко зізнається: “Я не маю щастя до женщин віддавна і не буду мати його ніколи і все через свою незручність! Говорю до них на серіо – знуджу, а зачну жартувати, то так, як ведмідь, і вражу”.

На думку Уляни Кравченко, Франко не любить жартів. Він же стверджує, що все якраз навпаки. Разом з тим, він змушений щодня писати нудні статті, тому й здається “філософічним страхопудом”.

Франко пропонує Уляні Кравченко зустрітись, але зауважує: “Я хотів би не поетичнішого місця для нашого свидання, не степів України, на котрих вітер дуже сильний і холодний, але хотів би практичнішого місця і скоршого часу”.

Уляна Кравченко пише про почуття жінок і розум чоловіків у поезії, а Іван Франко їй заперечує: “Кожна поезія має діло тільки з чуттям, з нього мусить плисти і на нього впливати. Значиться, й мужчина, коли він поет, живе так само, а може, ще й інтенсивніше чуттям, як женщина. Я принаймні знаю багато поетів, у котрих чуття було розвинене так надмірно, що вкінці й помрачило їх розум і завело їх в дім божевільних, – женщини-поетки такої мені досі не доводилося знати”.

Статеве кохання є для нього найнижчим із почуттів. При цьому він жорстко попереджає Уляну Кравченко: “Якби яка женщина – не дай, Боже – мене любила і задумала хоч би й з найбільшим талантом оспівувати мої сірі очі, і мою скулену поставу, і свої медові хвилі зо мною – то Бог мене побий, якби я її вірші не кинув в огонь, а їй самій не вліпив кільканадцять солоних “пац” на її ніжні ручки. Невже ж таки тільки така низька любов має бути змістом цілого життя нашої женщини? Ні, пані, єсли Ви так гадаєте, то Ви або й зовсім не поетка, або Ваша поетична сила ще не дозріла, Ваше око не прояснилось ще настільки, щоб твердо а при тім з глибоким сердечним чуттям глядіти на світ і на життя людське. Впрочім, зачекайте, нехай та Ваша леліяна любов опалить Вам крильця, розранить серце і виточить зо дві бербениці сліз з Ваших очей, тоді Ви не тої заспіваєте!”.

Він пропонує їй бути щирою у спілкуванні: “Але все ж таки я думаю, що коли ми відразу зачнем з собою лукавити, то до нічого доброго не дійдем. Для того я надіюсь, що відтепер Ви будете писати до мене по щирості, так як до своєї колежанки, без високих фраз, котрих я навіть не розумію (бігме, що не розумію того, що Ви писали о поезії! Критик з Вас не буде!), а так собі попросту, одверто і без церемоній. Я так і думаю, що або мусите писати в той спосіб, а ні, то перервати переписку, бо на Ваші ідеальні листи – будьте певні – я потрафлю відповісти грубіянствами такими, як нині. Та тільки ж, прошу Вас, не гнівайтесь і не ображайтесь нічим, а те, що в моїх листах найдете вразливого, беріть якраз навиворіт – жартовливо, бо тільки в такім дусі воно й писане”.

30 листопада 1883 року Іван Франко невдоволений тим, що вже у двох листах Уляна Кравченко не  надсилає йому своїх віршів і закликає її не поривати з поезією, а завзято працювати: “Я знаю, що у кого є дар правдивий до поезії, того ніяка наука не знеохотить, той і з затрутого зілля потрафить мед виссати, як пчола. Для того я не боюся за Вас. Тільки ж не тратьте віри в себе, не тратьте охоти до життя і працюйте, що можете”.

Уляна Кравченко закидає йому, що він має злість на кохання. Іван Франко стверджує, що це не так. Він кохав одну жінку, і це були найкращі хвилі в його житті: “… жаль тільки, що були се заразом хвилі найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не чистої радості”. І далі: “Досі, оскільки знаю, дві женщини тільки любили мене, не числячи моєї матері, – але, на нещастя, вони обі були такі, що я їх не міг любити, хоч і з різних причин. Що ж тикається пісень любовних, то я не за те ганьбив Вас, що Ви пишете їх, але за те, що вони не зовсім удалі. А впрочім, єсли Ви любві такої досі не зазнавали – о чім я, впрочім, сумніваюся, – то яким же Ви правом о ній пишете? Як можна співати о тім, чого чоловік не знає? Ні-ні, не відпирайтесь, Ви любили, і то хто знає, чи не також нещасливо!”.

Він пояснює, що для нього означає кохання: “Я розумію любов, але 1) тільки для людини, з котрою я можу порозумітися, з котрою міг би поруч працювати і вчитися, і 2) розумію любов не як головну ціль, але яко окрасу життя, розумію її не як хліб, але як масло, котрим той хліб посмарований, щоб гладше йшло (прошу не гніватися за тривіальне порівняння!). Впрочім, може бути, що я й помиляюся, бо що ж, я старий чоловік, своє давно пережив, остуденів і заморозився в тисячних сухих і твердих речах, серед котрих пройшла моя молодість. Може, я й помиляюсь, – о тім Вам, молодшим, знати”. Слід зауважити, що Франкові тоді було 27 років, а Кравченко – 23.

“Ви кажете, що Вам прикро було, що я в такий спосіб не порозумів Вас (навмисно, прошу пані, навмисно – пізнайте з того, який я злосливий чоловік!), буцімто Ви не знаєте вищих чувств, крім любві до мужчини – тумана 18-того. Ви досить виразно писали о вищій любві, але мені видалось, що Ви забагато ваги поклали на тоту нижчу, і для того я написав Вам сокрушеніє. А щодо “сірих очей”, то можете собі о них писати, скільки Вам злюбиться, хоч би й до очей Наполеона (от уже що женщина то женщина, з історії всемирної хоч те знає, що Наполеон мав сірі очі, а я й студіював історію і не знав того. Ігій!) – я за те не прогніваюсь. Я тільки б прогнівався за таке, що би тикало мене особисто, а у мене, Богу дякувати, очі пивні!”.

Франко розповідає, що пише велику книгу про життя і часи Івана Федоровича і зазначає: “Знаєте, як отсе сиджу два місяці у Львові, то можу сміло сказати, що як би-м поробив так з 10 літ, то певно, що моїх писань вийшло би на яких 50 здорових томів. Та тільки то благодать, що чоловік не з заліза і не довго видержить”.

І насамкінець: “Відписуйте. Я вже гадав, що Ви по моїм посліднім листі загніваєтесь і не будете писати більше, – трохи мені було прикро, що-м так гостро до Вас написав. Та я надіюсь, що Ви не подивуєтесь старому, згризлому, хворому, кулявому та поганому чоловікові, котрого часом попросту зависть бере, що суть другі люди молоді, здорові, хороші, що живуть, веселяться, любляться, а нам – гов тпррру!..”.

Анатолій ВЛАСЮК

8 травня 2018 року

(Далі буде) 

*зображення-обкладинка - http://na-skryzhalyah.blogspot.com