ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО УЛЯНИ КРАВЧЕНКО. Другий уривок

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО УЛЯНИ КРАВЧЕНКО

(Продовження. Початок читайте у першому уривку)

Другий уривок

У листі, написаному між 14 і 18 грудня 1883 року, Іван Франко зазначає: “Розуміється, я не маю претензії на то, щоб моє товариство було Вам приємне, – я знаю тільки то, що мені Ваше товариство було б дуже миле і що дні Вашого побуту у Львові були би для мене маленьким празником – розуміється, єсли би-м в тих днях міг якнайдовше бути в Вашім товаристві”.

Іван Франко зізнається, що пише свої вірші під мелодії, “і тільки в співі вони можуть зробити враження”.

Після зустрічі з Франком Уляна Кравченко пише, що він справив на неї враження мудрого чоловіка. У листі від 23 грудня 1883 року він відповідає, що йому здається, ніби “мудрий” чоловік може дуже часто лишити по собі дуже дурне враження”.

Франко зізнається, що знав одну жінку, з якою міг би зайнятися спільною працею (в його розумінні – це кохання): “Я донині споминаю її, як святу, хоч вона жиє, тільки що далеко, в Парижі чи десь там в Франції”.

І тут же дає жорстоку характеристику зовнішності Уляни Кравченко, водночас пропонуючи їй замість кохання щось на кшталт дружби: “Правду кажучи, Ви мені зовсім не подобались. Взріст зависокий, руки замалі, очі не блискучі… ну, але то правда, що кого пан-біг обдарував гарною, золотою душею, той повинен тим одним вдоволятися. Але що ж, душі на чолі не побачиш, впрочім, враження, яке робить поверховність, єсть що іншого, а враження, яке робить душа, знов що іншого. Я, яко поет, обожатель красоти, і єсли судити Вас з того становища, то сміло можу сказати, що Ви мені не сподобались. Та тільки прошу належито зрозуміти, що я через те хочу сказати. Уподобання єсть чувство чисто естетичне, котре попри себе допускає многі інші чувства. Мені лучалось бачити багато гарних лиць жіночих, але, поговоривши п’ять минут з властителькою того лиця, я зачинав почувати до неї якесь милосердя, котре часом переходило в злість або погорду. Для того я, кажучи, що Ваша поверховність мені не подобалась, не сказав тим ще нічого і для доповнення свого суду мушу сказати, що помимо Вашої поверховності  я полюбив Вас, як сестру, як друга, – може, навіть і трошки більше – докладної міри поки що ще не маю. Може, я зле роблю, говорячи Вам те, може, стягну тим на себе Ваш гнів або, що більше, підозріння, що от чоловік дурень, не вміє обходитися з женщиною, як з товаришем, тільки зараз дозволяє собі сердечність. Все тут можливе, але що ж, знов скажу я й на свою оборону, хіба ж мені не вільно любуватися красотою чужого лиця або чужого серця, не вільно признатися до того і хіба ж то що перешкоджає в правдиво приятельських зносинах?..”.

26 грудня 1883 року Іван Франко пише: “Мій колючий, будяковий букет приняли Ви з такою добротою, що, розуміється, і не надіявся від Вас іншої. І не жалую своєї злосливості, коли вона дала мені пізнати в Вас так багато красних сторін”.

Він вже звично все пояснює вадами свого характеру. “Яким чоловік вродився, таким і згине, непоправним і непорядним. То тільки лихо, що через те я своїм змінним гумором не раз мучу людей, котрі дорогі мому серцю”.

Франко бачить у собі ще одну рису характеру, розумінням якої ділиться з Уляною Кравченко: “Я, бачите, не вроджений на учителя, ані провідника – я можу бути добрим учеником, добрим Parteimanom (членом партії, людиною партії – з німецької), добрим товаришем, і тільки такого становища треба мені шукати. А коли я Вам ні з сього, ні з того накинувся на учителя, то не прогнівайтеся, коли я швидко покинув свою ролю і зачав ударяти в інші струни, небезпечні для нас обох…”.

Уляна Кравченко зазначає, що свої почуття їй краще висловлювати письмово. У Франка все по-іншому: “… я о собі того не можу сказати і думаю, що тільки особисто розговорюючи з Вами, міг би довести до якої-небудь ясності те, що мене займає і о чім писати  попросту якось перо не надається, не для того, як коли б я в листах був несмілий або не вмів свої погляди та чуття належито висказувати, – Ви самі знаєте, що так не єсть, але для того, що листовне полагодження таких справ має для мене багато важних недогідностей”.

Він далі розвиває своє поняття кохання між чоловіком і жінкою як спільної праці: “Я понимаю спільну роботу там, де двоє або більше людей, постійно, з собою стикаючись, обмінюючись думками і враженнями, мають перед собою одну ціль і стараються взаємно допомагати собі до достиження тої цілі. Прошу докладно передумати ті слова! До поняття спільної праці не вистарчає мати спільну ціль і йти до неї, хоч окремо, без порозуміння і різними дорогами”. І далі: “Коли я говорю про спільну працю, то я розумію се так, що спільник мій буде де в чім користати від мене, а я буду де в чім користати від нього, щоб ціль наша була тим ліпше достижена”.

Нарешті він зізнається Уляні Кравченко про свій “любовний стосунок з панною Ольгою Рошкевич, котрий тривав около 7 літ і приніс мені в результаті за кілька хвиль  правдивого, хоч і неповного, щастя 7 літ тяжкої муки, тисячних терпінь та тривог. Стосунок той розірвався давно вже – панна Ольга нині вже пані Озаркевичева, життя не оправдало моїх надій, але я можу сказати, що я старався щиро, щоб наше спільне життя, на котре я надівся, було справді спілкою людей мислячих, перенятих одною думкою і однакими цілями”.

І поки Іван Франко у своїх листах дає зрозуміти Уляні Кравченко, що не кохає її, хоча усвідомлює, що вона кохає його, він пише листа жінці, яку кохає, – Юзефі Дзвонковській: “Чим більше я намагався не думати про тебе, тим більше роз’ятрюю рану мого серця. Проклята фантазія, котра, мов цвях, вбилася мені в душу. Звідки це бажання, коли з твого боку я бачу тільки насміхи, коли сильний голос обов’язку кличе мене в інший бік? Чого ти хочеш від мене, тінь зваблива, ілюзіє сновидна? Адже тепер мені не можна прагнути твого кохання, не можна думати про тебе. Адже кохання, надія, щастя чекають на мене в іншому місці, і я добре знаю, що з тобою не знайшов би ані кохання, ані щастя. Чому ж свердлиш мій мозок, маро сновидна? Чому легковажною рукою ти шарпнула моє серце тоді, коли я майже забув про тебе, навіщо знову роз’ятрила рану, котра вже майже загоїлася? Вір мені, що коли на тому світі є суд за свідомо і несвідомо вчинені гріхи, то провина, легковажно вчинена останнім листом до мене, тяжко заважить на твоїх терезах. Тими непроханими кількома словами заради жарту ти отруїла спокій людини, яка ні в чому перед тобою не винна, але яка тебе кохала і, відштовхнута, рішуче прагнула тебе забути. Навіщо ж ти знову тягнеш її у вир безумства, бо я добре бачу, що любов до тебе була б безумством. Одне тільки хотів би я сказати: покохав я тебе, будучи переконаним, що ти дівчина вбога, що, ділячи зі мною життя і труди, ти б нічим не жертвувала, навпаки, могла б від мене одержувати допомогу і підтримку. Коли помилився – вибач, скажу тільки одне: будь певна, що коли б я знав, що ти багата, я б жодної хвилини не думав про тебе. Чи можу я в тебе просити однієї ласки – повернути мої перші три листи. Ти б зробила мені велику послугу, найбільшу, яку я міг би у тебе просити”.

Анатолій ВЛАСЮК

9 травня 2018 року

(Далі буде)