ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ОЛЬГИ ХОРУЖИНСЬКОЇ. ПРОДОВЖЕННЯ

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ОЛЬГИ ХОРУЖИНСЬКОЇ

(Продовження. Початок читайте у попередньому дописі)

У 49-ому томі Зібрання творів Івана Франка вміщено вісім листів письменника до Ольги Хоружинської, а далі він уже пише до неї як до своєї дружини – Ольги Франко.

10 січня 1886 року він дякує їй за листа: “Ну та спасибі же Богу великому, іже отверзе уста Ваша і направи руку Вашу написати мені таке гарне письмо! З нього я довільно переконався, що Ви не зовсім вправі говорити, що через кореспонденцію не можна пізнати чоловіка. Ще кілька таких листочків, а я пізнаю Вас достаточно з різних боків, а Ви мене тим більше”.

Розвиваючи свою думку, Франко стверджує, що ні він сам, “ані ніхто другий не міг би дати Вам належного виображення о тім, яка у мене духовна фізіономія тоді, коли мене почне мучити хандра, почуття самоти на світі та безучасності людей. Із стану понурого отупіння я переходжу тоді в порив до рівно безмисного ходження, блукання аж до цілковитої утоми, по чім починається болюща праця мислі. Та не в тім головна біда, а в тім, що до тої мислі домішується величезна доля фантастичного, так що  в таких разах трачу перспективу і підтасовую аргументи, а все в тій цілі, щоб тільки ще дужче мучити себе. Одно живе, приязне слово могло б мене не раз вивести з того поганого стану, ну, та се вже така привілегія холостого життя, що іменно такого слова ніколи не почуєш. От і не дай Боже в таку пору підвернутись кому-небудь далекому, котрий хоч яку-небудь дасть причину, щоб можна вилити на нього те, що на серці накипіло!”.

Франко просить її писати йому частіше і не перейматися змістом листів: “… пишіть так і о тім, як і о чім говорили б не кажу вже зо мною, а з ким-небудь із своїх знакомих. Пишіть не конче о собі – я знаю, що се для кожного чоловіка, а особливо для дівчини, конфузливо – пишіть о своїх курсах, о товаришках, особливо о тих, котрих я знаю… Гай, гай, Боже мій, та коли б Ви тільки хотіли, то знайшли б доволі предметів, а що мене інтересує кожне слово, Вами написане, се я вже казав Вам”.

Його турбує те, коли вона каже, що її серце “… і досі мовчить: жаль дуже, що я про себе не можу сього сказати. Коли вже не за що друге, то за отсей Ваш листок я мусив хоч крихітку полюбити Вас. Після такого доволі грубого подразнення з моєї сторони показалась мені Ваша щира і ясна душа в гарнім світлі. Раз рушившись іти зо мною в незвісну дорогу, Ви не почуваєте й сумнівів ніяких, хоч знаєте згори, що дорога та трудна. І се не для того, щоб Ви опрометчиво рішились (Ви помиляєтесь, твердячи, що я сам Вам те указую; я коли й писав о опрометчивості, то писав гіпотетично, в формі питання), а для того, що ціла істота Ваша туди звернулась”.

Він сумнівається у правдивості слів Ольги Хоружинської, що серце її мовчить. “Ні, дорога Олічка, я знаю, що Ви добре роздумали свій крок і щиро бажаю, щоб Вам ніколи не довелось жалувати його з моєї причини”.

Говорить Франко і про жіночу логіку нареченої: “… Ви спочатку виказуєте, що наші погляди розходяться, далі показуєте, в як многих оглядах ми сходимось, а кінчите тим, що, мовляв, розійдемося зовсім і даймо собі спокій. “Ех, женщини, женщини!” – сказав десь-то Шекспір, і велику правду сказав. Ну, невже ж таки розходитися? І для чого? Що Ви мені не нав’язиваєтесь, се річ зовсім очевидна: в моїм листі я боявся зовсім противно, щоб не вийшло так, що я Вам нав’язуюсь. А так, сестричко, не годиться перевертати кота хвостом! Що Ви мене не удержуєте, се я також виджу і іменно бажав би, щоб Ви трохи більше мене удержували. Ну, скажіть-бо, будьте ласкаві, що се за заслуга перед Богом, давши чоловікові слово, сказати опісля: я тебе не удержую – розходьмося! І такими словами відповісти іменно на його жалоби за полишування без одвіта його писем! Розходьмося! А коли мені не хочеться! І я зовсім не в тій цілі півроку надумувався писати до Вас, щоб по двох листах розходитися! Я Вас не удержу! А коли ж бо мені іменно хочеться, щоб Ви мене трохи старались придержати. А коли Ви не хочете, то скажіть виразно: я не хочу. Але сього я з Вашого листа не міг вичитати, значиться, можу сміло сказати, що й Вам розриву не хочеться”.

Він дуже хоче, щоб вона приїхала в Галичину, турбується про невралгію, якою страждає Ольга, і повідомляє, що “тут уже деякі люди з України поздоровляють мене як жениха”.

18 січня 1886 року в листі до Ольги Хоружинської Іван Франко повторює своє прохання мати від неї фотокарточку, “та боюсь просити, щоб Ви не прогнівались або що”. І далі: “І загалом при всіх моїх убиваючих заняттях і гризотах частенько таки думкою літаю на Фундуклеєвськую ул. і представляю собі, як певна мала осібка гнівно махає рукою і каже: “Ну, побила мене лиха година та нещаслива! Нав’язався чоловік, пиши йому, та й пиши! І що я йому писатиму!” – Та ну, Олічка, може, воно трохи і так, що я Вам не даю покою, але все-таки, щоб Ви крихітку рушили мозгом і написали мені хоч такий банальний листок, як отой мій до Вас, щоб, знаєте, пам’ять не гибла. Чи, може, Ви помимо мого листа стоїте ще на своїм “розійдемся?” Ні, Олічка, так-таки візьміть і напишіть!”.

14 лютого 1886 року Іван Франко надсилає Ользі Хоружинській свою метрику, але бідкається, що цього не вистачить “і що справді треба буде старатись о посвідчення, що я не жонатий, хоча й і сам не знаю, в кого такого посвідчення просити”.

Він розповідає про свої почуття і стан здоров’я після того, як Ольга Хоружинська несподівано приїхала до нього: “По Вашім від’їзді щось таке зо мною сталось, що й сам не знаю. Немовби мені половину життя взято, такий я почувся слабий, безсильний і безвладний. Се, мабуть, була натуральна реакція після тої несподіваної і великої радості, яку Ви вчинили мені своїм приїздом. Як я Вас люблю, Олічка! Як гаряче бажаю я бачити Вас щасливою! Одного тільки боюсь, щоб щастя не вбило мене. Ну, та, може, се тепер тільки хвилеве ослаблення так говорить з мене, а швидко оп’ять всі сили прийдуть в рівновагу”.

Він запитує в неї про її здоров’я, як доїхала до Києва і просить надіслати йому книжки, список яких додає.

24 лютого 1886 року Іван Франко дякує Ользі Хоружинській за надіслані книжки й повідомляє: “Крім метричного свідоцтва, буде мені потрібно ще іншого посвідчення від попа, котре я на днях роздобуду і вишлю”.

Він чув про арешти в Києві й просить йому про це повідомити. Повідомляє, що “зачав писати статейку о наших галицьких справах, котру, коли буде готова, зашлю Вам”, щоб Ольга її переклала. “Про себе я пишу Вам коротко, дякуючи за Вашу щирість, з якою Ви розпитуєте о моїх ділах. Я тепер спокійний і здоров, а се головне. Думка о Вас, дорога моя, не мучить, а покріпляє, успокоює мене”.

Франко знає, що Ольга надумала написати дідусеві в Одесу про його сім’ю, а тому подає дані:

“Батько мій був сільський коваль і вмер давно (мабуть, ще 1865 р.), мати вийшла заміж другий раз за мужика Гриня Гаврилика, котрого я тепер і зову батьком, се чоловік молодий ще (сорок і два роки), статний і розумний, був 5 літ начальником громадським, письменний, хоч, звісно, елементарно, на пробу посилаю Вам картку, писану його рукою, в котрій він просить мене приїхати на весілля брата.

Мати моя також померла (мабуть, 1871 р.), після чого вітчим оженився другий раз. Після батька осталось нас три брати: я (найстарший), Захар (звичайно звуть Михайло) і Онофер; Захар уже три роки жонатий і живе осібно, а Онофер тепер жениться і осяде на батьківщині. Крім нас, осталось по матері (з вітчимом) сестра Юлька, котра отсе два роки вже замужем і також живе осібно. Вітчим дуже любить і поважає мене, о братах, звісно, й говорити не треба. Я досі, чим міг, запомагав їм, хоч хазяйство у них зовсім не таке малесеньке, в довгах ніколи не бували, держать наймичок і наймитів і в разі тяжкої потреби і я міг би о них хоч трохи опертися. Впрочім, тепер, побувавши на братовім весіллі, я зведу розмову й на свої заміри, і до чого договорюся, не перемину написати Вам”.

18 березня 1886 року Іван Франко скаржиться Ользі Хоружинській, що та не пише йому. “… я перестав було й сумніватися о Вас, і був спокійний, і вірив кожному Вашому слову. Але тепер, коли Ви по так довгім часі і словечком не озиваєтесь, мені мимоволі пригадуються хоч би такі Ваші слова, що серце Ваше мовчить і т. п. А може, Ви, побачивши трохи ближче і мене, і обстановку мого життя, і роздумали, що не стоїть трудитися? Бо то знаю, що коли б Ви були хоч крихітку полюбили мене, то все-таки не втерпіли б, а написали б хоч кілька слів”.

Він турбується, що після переписки її з дідусем “… мусило щось нехороше вийти. Ех, Олічка, хоч, може, й не стою я Вас і Вашої любові, але я не заслужив на те, щоб Ви так мене мучили”.

Франко пише, що має потрібний для весілля документ, але не шле його, “… бо не знаю, чи не застану свічки погашені. І о собі нічого більш не пишу – руки опадають, а Вам, може, й неінтересно буде й слухати”.

28 березня 1886 року повідомляє їй, що нарешті дочекався листа. Йому дивно, що вона так довго не відписувала, а тепер назвала його “добродієм”. “Невже ж у вас так до себе пишуть люди, котрі через шість неділь лагодяться стати під вінець”. Радує його її фраза, “що Ви дальше кажете, що не зміняєте свого слова”.

На його думку, Ольга боїться свого дідуся, бо так і не написала до нього. Він припускає, що, може, той чекає листа від неї.

У Франка живе надія: “Може, воно й смішно, але я справді надіюсь, що при Вас, дорога Олічка, оживу і наберу більш енергії та сили і більше зможу працювати. От тим-то й важко мені не раз, коли подумаю, що у Вас і у самої сили небагато, не те щоб піддержувати мене…”.

Він пише, що всі документи для весілля готові, лише потрібна її метрика. Повідомляє, що шукає нову квартиру, де вони мешкатимуть. “Я роздумав собі так, що ніякого устройства, ніякої мебелі ані нічого купувати тепер не буду аж до Вашого приїзду. Признаюсь, не розуміюсь я на таких речах, і все-таки краще буде, коли Ви самі виберете і устроїте все так, як Вам буде до вподоби. Щодо квартири, то думаю, що вистарчуть для нас дві кімнати і кухня; глядітиму тільки, щоб було сухо, світло і не дуже далеко від городського центру та тихо”.

6 квітня 1886 року Іван Франко пише, що зрадів листу Ольги Хоружинської. “Особливо кінець його, де Ви згадуєте про своє неприглядне дитинство, глибоко зворушив, і скажу Вам прямо – врадував мене. Не для того врадував, як коли б я тішився Вашому, хоч і давно прошлому терпінню, а для того, що всяке чуже терпіння є для мене мотивом до співчуття, до прихильності і симпатії, а те, що Ви колись перетерпіли, мусило і у вас виробити співчуття до терпіння других. Не знаю, може, моя власна тяжка молодість так мене виробила, що всяке терпіння найборше мене розворушує, що з боку співчуття найборше трафити можна до мого серця. А бажання Ваше, щоб Ваше серце огрілося біля мого, – се такий доказ Вашої щирості для мене, котрий вистарчить мені за всі прихильні словечка, які Ви могли б мені сказати”.

Він зізнається Ользі: “І коли я отак не раз подумаю про себе, через які бездни пройшов, кільки разів був близький до того, щоб самому собі смерть заподіяти, кільки разів з резиґнацією опускав руки, чуючи, як пропадає всяка надія, а опісля згадаю собі Вас, ненаглядна моя, то мені здається, що з рвучої бистрини, з-поміж темних і грізних скель та заломів та круч випливаю на тиху ясну воду, на вільний широкий простір, де, певно, також не обійдеться без бур і труду, але де ми плисти будем з ширшим оглядом і з подвоєною енергією”.

Ось як Франко уявляє собі майбутнє життя з Ольгою: “… то ми повинні старатись звести круг себе товариство з молодежі, старатись прояснювати молоді голови, приводити їх до роботи. Матеріалу для сього знайдеться тут доволі. Мені здається, що з нашої тихої й скромної хати повинна виходити струя нового, могучого руху, котрого елементи вже тепер проявляються на всіх кутках нашої Галичини, і котрий при нашій помочі повинен міцніти і ширшати, руху реального і розумного народолюбства. Знайте, Олічка, що життя тільки тоді життя, хоч і як не раз тяжке, коли його движучою силою єсть ідея; а моє дотеперішнє життя, хоч і як не раз тяжке, було тим хіба щасливе і гарне, що ніколи ніяка невзгодина не могла мене зовсім втиснути в грязь ані збити на хвилю з ідейної дороги. Все і всюди я чув в собі сю силу, чув в ній собі таку опору, що не міг упасти. Помимо слабого здоровля, я в тій силі находив невичерпну і невтомиму енергію. Не тільки при духовній, але й при фізичній роботі, я, слабий хробак, дуже часто потрафив завстидати вдесятеро від мене сильніших людей, у котрих по трохи надзвичайнім напруженні зараз з-під людської оболочки показується безвладна глина”.

Він каже, що не хоче хвалитися перед нею. “В многих оглядах я мужик, простий і неотесаний, хоч чуткість на всякий грубий дотик сильно у мене розвинена. Не достає мені одного – смілої рішучості, ініціативи. На провідника я не сотворений; найвище моє бажання – бути рядовим великого діла здвигнення народного і бачити, що провід того діла спочиває в сильних руках, в яснім, широкім розумі. Ах, та коли ж то ми в своїх ділах побачимо такого провідника?”.

У листі, написаному 20 квітня 1886 року, Іван Франко вкотре нарікає, що не отримав жодної звістки від Ольги Хоружинської, дякує їй за надіслані книжки, просить зателеграфувати йому, коли вона виїде із Києва і буде у Жмеринці, а насамкінець зазначає: “Ех, та й ліниві ж Ви в переписці! Боже мій! Бажаю Вам і всім близьким щасливих свят, а нам обом веселого і щасливого звидання”.

Анатолій ВЛАСЮК

27 травня 2018 року