ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ОЛЬГИ ФРАНКО. Другий уривок

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ОЛЬГИ ФРАНКО

Другий уривок

(Початок читайте у першому уривку)

19 травня 1890 року Іван Франко повідомляє дружині як розпорядився грішми: “За 60 руб. получив 79 гульденів з центами. 50 гульденів кладу до каси, 20 дав до друкарні, решта осталась у мене. Столярці заплатив сьогодні за снідання, обід і вечерю, разом 8 гульденів 36 центів за 12 день”.

Він пише про журналістські та літературні справи:

“Правда”, мабуть, уже перестала виходити; казав Беднарський, що майського номера ще й досі не зачато друкувати. До сентября минулого року платили за друк 300 злотих римських довгу. Значить, пани побачили, що Кониський не така міцна шкапа, щоб могла вивезти їх на київське князівство, та й перестали давати гроші. Ну, менше гріха буде.

Мою оповістку “Діло видрукувало, і я пришлю тобі вирізку для пересилки татусю. Роздобуду також номер “Правди”, де було про Антоновича, і виріжу тобі для нього ж”.

30 липня 1890 року Іван Франко повідомляє дружині: “Я сиджу майже безвихідно над своєю роботою, щоб скінчити її ще в августі, і хоч остався ще добрий шмат писання, то все-таки можу похвалитися, що головні трудності вже переборені і стежка протоптана. Може бути, що в суботу привезу тобі дві перші глави до прочитання, благо вони досить загального змісту і, може, заінтересують тебе. Власне для того я заховав їх собі на кінець, так само як життєпис і характеристику Івана Вишенського писати буду аж тоді, коли скінчу детальний аналіз усіх його творів і уложу собі конспект здобутих при тім результатів”.

У листі, датованому серединою липня 1891 року, Іван Франко радіє повідомленню дружини, що діти здорові, й розповідає сумну історію: “Ось сими днями 5-літня дочечка проф. Стоцького померла, поївши черешень з кістками, одна кістка зайшла в сліпу кишку, і дитина, страшенно промучившись шість день, умерла. Стоцький був тут – ходить як убитий. При його оповіданні мені страшно стало за наших дітей”.

Він розповідає про Кобринську: “Вона, мабуть, зовсім одуріла. Оце на днях дістав я від неї лист такої основи: “казав мені один чоловік що Ви (себто я) сказали про мене, що я дурна, як чіп, а всі мої писання не варті фунта клаків. Прошу Вас, витолкуйтеся з того”. Відписав я їй на сей лист, та так, що й боюсь посилати сю відповідь, так і лежить у мене на столі”.

Нарешті Франко висловлює Ользі те, що вже давно накипіло в нього на душі: “Щодо грошей і книжок, ти досить непотрібно читаєш мені нотацію. Я ж не просив твоїх грошей, а своїх, зароблених. І коли переплітаю книжки, то також не для самої потіхи, а щоби не псувались. А говорити мені о відніманні хліба у дітей із-за переплетів книжок ти не маєш права, бо ж сама знаєш, що ти досі на дітей не дала ані копійки своїх грошей, а давав я свої тяжко зароблені (о тім, як тяжкі, ти, мабуть, не маєш доброго поняття) і давав завсіди стільки, що жодне з них (і ти в додатку) не було ні голодне, ні голе. Скрупулятно ти рахуєш мої гроші, і коле тебе в очі кожаний переплет одної книжки, а про се ти ані разу не поміркуєш, чи є в мене сила тягти газетярську лямку, працювати рівночасно науково хоч трохи, няньчити дітей, вчитися докторату. Ти дивишся зверху на те, що я не кисну, не піддаюся, видаюсь бодрим і веселим, не раз себе самого дурячи, хоч ясно бачу, що пам’ять моя тупіє, думок у голові не стає, що ідіотію і переміняюся в машину. І ніде мені відітхнути, ні з ким душу відвести, бо ти – се я давно побачив – не друг мені, а   с у п р у г а, та й більш нічого. У нас у селі люди розуміють, що поверх певної ваги на коня класти не можна; у тебе нема того почуття міри. Ти пилиш мене за докторат, не бійся, я не ждав на твоє пиління, вчусь до нього, перероблюю греку і граматику старослав’янську, але по совісті тобі кажу, вчусь не для якої-небудь практичної цілі, а тільки щоби догодити твоїй дитинячій амбіції. Бо се я знаю  н а п е в -н о, і знаю від людей досить компетентних, що кафедри мені при жоднім австрійськім університеті не дадуть – не для того, що я русин, а для того, що я “політично немаркований”. Мусила б хіба Австрія перестати бути Австрією. А те, що ти говориш про рівноправність русинів при “новій ері”, показує таку наївність, котрої тепер уже й “Діло” постидалось би, бо й воно починає, хоч несміло, переходити в опозицію. І прошу тебе ще об одне: не пиши ані не говори мені нічого більше про докторат, бо кожне твоє говоріння відбирає мені всяку охоту до роботи, бо показує мені, для якої марної цілі я трачу свої сили”.

Дружина витикає йому тим, що Арабажин написав свою роботу. Франко пише: “А робив він около 4 літ, робив зі свобідною головою, не маючи ніякої другої роботи ані турботи, користуючись сказівками і поміччю професорів, їздив до Варшави, працював у бібліотеках і віддихав у товаристві людей, котрі з симпатією і розумінням слідили за його роботою, а не шпилькували його. А ти тичеш мені в очі, чому я такої роботи не зробив! Еге, зробиш, без наукової підготовки, мавши професорів ідіотів, без средств, без супокою, посвячуючи половину часу на оглупляючу газетярську роботу”.

Насамкінець він зізнається: “Пишу тобі спокійно, не в гніві, а більше в жалю. Я трохи нездоров, очі болять, так що мало можу читати… Даруй, що розписався так по щирості о тім, що мене болить, хоч зарікався ніколи тобі про се не говорити. Та сама ти визвала мене на слово. Більше не буду, а писатиму про політику, котра тебе більше інтересує”.

Близько 10 серпня 1891 року Іван Франко написав листа дружині, в якому зізнається, що його “тішить, що ти прийшла прецінь до того переконання, що (уживаю твоїх власних слів) “нізачим посилати листи, повні колкостей” і що такі листи замість приємності “роблять найпаскудніше враження”. Се все якраз підходить до твого попереднього листа, на котрий я тобі відповів, може, трохи прикріше, ніж хотів, та все-таки рівним за рівне. Сердитись я не сержусь і не сердився і дожидав твого листа з нетерплячкою”.

Він жаліється, що “з моєю наукою тепер дуже слабо йде… Я ще досі не скінчив перероблювати драму, а вона мусить бути скінчена сього місяця, коли має йти до конкурсу. Так само просили з “Киевской старины” переслати їм “Кобилицю”, а він також іще не скінчений, а по скінченні треба буде ще переписувати, а дещо й перероблювати”.

Франко розповідає про поїздку “Бояну” до Праги. “Наробили там великої слави; у Відні москвофіли наробили їм скандалу…”.

Він хоче поїхати до Києва по своїх журналістських і літературних справах, а також пише ось таке: “Щодо Захер Мазоха ти помиляєшся: він ані не жид, ані з Іспанії родом, а справді галичанин, син бувшого 1840-1848 у Львові директора поліції Сахера. А що він про Галичину бреше несотворенні речі, се звісно цілому світу, крім французів і москалів”.

Наприкінці серпня 1891 року Франко повідомляє дружині: “Я здоров, тільки очі поболюють, ну, та се, мабуть, звичайна моя літня слабість. З грошей, що були у Вислоуха, я взяв 100 золотих римських на сплату довгів, а прочі 400 оставив йому на новий вексель на дальшого півроку. Думаю, що по видрукуванні в “Киевской старине” Шумлянського і Кобилиці я буду міг відложити назад ті гроші, що тепер приходиться потратити. Нементовський прислав за друк віршів своєї жінки 20 золотих римських, котрі я й уплатив друкарні, так що сей томик нічого майже мені не коштує, а користь деяку все-таки принесе”.

Він запитує, коли Оля думає повертати додому, щоб побути декілька днів у Києві, а потім забрати її та дітей.

31 серпня 1891 року Іван Франко пише, що не може приїхати до Києва. Він би міг зустріти їх у Бродах, бо дружині забаглося їхати до Почаєва. “Мені тепер тяжко би було на довший час відлучитися від редакції, бо роботи багато”. Каже, що “треба би видобути гроші з “Киевской старины”, котрих там мені буде належати з 80 руб.”.

25 жовтня 1892 року він дякує дружині, “що не прогнівалась за коректу. Вона, впрочім, не така придирлива, як тобі здається, бо правопись в моїм передруку трохи відмінна, ніж в “Народі”, – Россія усюди писана сс. Ну, та все-таки нехай уже лишається, як є, хоч воно трохи й сорокате буде”.

Франко наказує Ользі: “Будь ласкава взяти у Вислоуха більше грошей і купити собі і дітям бутики, і шубки, і що треба. Як станеш на се жаліти, то погода тебе не пожаліє, і тоді більше стратиш. Я не знаю, чи Вислоух схоче за сей місяць дати 50 гульденів, та надіюсь, що дасть. Я тепер слатиму статті щодня, коби лиш правильно друкували. В усякім разі візьми від нього по можності всі гроші за місяць, посправляй дітям і собі що треба і обчислися, кілько тобі треба на життя. Мені поки що не посилай нічого, а як буде мені конче треба, то я напишу, то можна буде взяти з книжечки щадної”.

Насамкінець він просить дружину: “Прошу тебе, уважай на своє здоров’я і не жалуй собі нічого ані в їді, ані в одежі”.

На початку листопада 1892 року Іван Франко пише дружині із Відня. Він розповідає про свої літературні справи, а також про гроші, які ще треба заплатити друкарні за поліграфічні послуги. Просить надіслати йому одну книжку і детально описує, в якій шафі вона може знаходитись – “в котрій Петрусько збив скло”.

Насамкінець дає настанови щодо грошей і здоров’я: “Що з Вислоухом? Зведи з ним рахунок: кілько є моїх статей за сей місяць і напиши мені, кілько він тобі дав грошей. Мені поки що не шли нічого, а вважай, щоб тобі нічого не бракувало і щоб здоровлєм поправлялася. Вари собі часто зупу з червоного вина, їж м’ясо, пий пиво і спи, кілько зможеш”.

20 лютого 1893 року Франко із Відня дякує дружині за гроші, які вона йому надіслала. “Надіюсь, що вистане їх мені аж доти, доки не дістану з виділу крайового”. Він просить Ольгу піти туди, запитати, коли зможуть виплатити його премію.

“Дуже мене занепокоїла відомість про нову слабість наших діточок. Що се таке з ними? Будь ласкава, напиши мені хоч коротенько, але хоч що другий день, як вони маються і як ти даєш собі раду. Я інколи, сидячи тут у спокійній і теплій бібліотеці, сам собі закидаю, що гріх було так самою лишати тебе з тількими дітьми, та ще й недужими. Та що вже діяти! Почав, то треба скінчити…”.

Пише не лише про дисертацію, а й про свої викладацькі та літературні справи. Він просить дружину надіслати йому деякі книжки, необхідні для подальшої роботи.

“В сей понеділок, що прийде, маю читати лекцію про Шевченка в тутешнім товаристві польськім “Biblioteka polska”. Є се товариство старших людей, туди приходять посли, члени палати панів і всяке високе панство. Я ще там не був, але запросини до відчиту прийняв, побачимо, як-то воно вийде. Біда тільки, що не маю порядного сурдута, мій чорний на рукавах геть потріскав. Ну, та я не з тих, що надто стісняються костюмом”.

Про своє здоров’я пише так: “Я здоров, тільки щось спати не можу. Та се чень мине. Тут погода погана. По Дунаю льоди пливуть, та я ще не мав часу піти подивитися”.

12 травня 1893 року в листі із Відня Франко тішиться тим, “що ви вже в своїй хаті, хоч я представляю собі, кілько невигоди ви мусили витерпіти перед тим”.

Але він переживає не лише за свою сім’ю, а й за брата: “Добре зробила ти, купивши пацюка, хоч як же се? Грошей потребував Онофер, а ти купила його від старих? Значить, Онофрові сяк чи так грошей не дістанеться. Тяжкі се стосунки, та все-таки треба якось з ними числитися”.

Франко тішиться гарною погодою на батьківщині, “що можете ходити в ліс. Тут по днях чудових бувають дуже погані, пару день було так холодно, як у зимі”.

Пише і про свою дисертацію: “Зрештою, я мало виходжу, сиджу над своєю дисертацією, котрої покінчення йде досить помалу, хоч усе-таки надіюсь скінчити її на другий тиждень і зараз же віддати…”.

Повідомляє про історію навколо однієї своєї статті: “Ще заким я зачав її писати, появилася в “Галичанині” замітка, що стаття Франкова в комітеті редакційнім альманаху справила невдоволення, бо писана фонетикою і в українофільськім дусі. Шлю спростування, котре – можеш собі виобразити – який викличе сміх”.

Пише і про похвали на свою адресу, до яких ставиться неоднозначно: “Розповідав мені Студинський, що Ягич і його зять мали перед одним з галицьких послів і професорів з великими похвалами виражатися о мні і о моїй роботі, мовляв, що такої праці семінарія слов’янська вже давно не бачила. Навіть Огоновський мав сказати, що в цілій Галичині ніхто так не знається на апокрифах, як я. Ну, се в його устах похвала невелика”.

Повідомляє і про свій відпочинок в Австрії:

Минувшої неділі був я перший раз у Пратері і придивлявся забавам народним, гойдалкам, каруселям і проч. Отут би нашим хлопчикам побути та погойдатися! Вчора ходив трохи вечером по садку перед бургом – боз турецький зацвів, та так, що цілі корчі аж до самої землі обліплені цвітом. Каштани цвітуть, зелено, запах. А сьогодні знову дощ.

Тут продають уже черешні, поземки, трускавки, горох у стручках, шпараги, печериці, сморжі величезні і всякої всячини купи-купи. Рад би вам послати що-небудь, та боюсь, що попсується, поки дойде. І ти не посилай мені нічого з небіжки-свині – я ж тут можу всього дістати, а вам там трудніше”.

19 травня 1893 року Франко повідомляє дружині про те, що закінчив “свою роботу … і віддаю нині”. Потім писатиме ще статті.

“У нас тут погода прекрасна, вчора вечір перепав легенький дощик. У неділю з одним поляком був я в Лаксенбургу, кілька миль за Віднем, де є величезний цісарський парк і замок цісаря Франца І на острові, довкола обведений ставом. Оглядали замок усередині. Та про се треба усно оповідати, бо писати ніколи. Впрочім, не буваю ніде, переважно сиджу в хаті і роблю. Крім праці, треба було написати свою біографію, і вона вчора забрала мені цілий день”.

Він повідомляє, що “віршів моїх досі видрукувано 11 листів, а власне, маю коректуру з 12-го… Папроцький пише з Варшави, що передрук моєї повісті, коли вона буде друкуватися у Львові, бере на свій кошт. Не знати тільки, коли Вислоух розпочне друк і чи взагалі розпочне, чи, може, спекається. Я вже так привик до всяких розчарувань на тім полі!”.

І знову має проблеми зі здоров’ям: “Тут уже продають поземки, черешні, цвітів усяких множество, та мене се все не манить і загалом якось не маю апетиту, так що не можу м’яса їсти. Вечором ходжу на квасне молоко з чорним хлібом”.

28 травня 1893 року Іван Франко пише дружині із Відня: “Сповняючи обіцяне, пишу тобі пару слів про вчорашній комерс славістів, на котрім і я був. Були тільки запрошені Ягичем, з-поміж слухачів Ягичевих тільки я і ще один серб, решта самі доктори і приїжджі гості. Були й дві дами хорватки. Ягич був дуже веселий і говорив пару разів промови. Крім нього були: проф. Їречек, проф. Краль з Празького університету, багато хорватів. При кінці прийшов проф. Крумбахер з Мюнхена, автор історії візантійської літератури, котрий розмовляв зі мною про Варлаама і Йоасафа і обіцяв прислати мені працю свого товариша Е.Куна про сю тему. Промов було багато, між іншим і мене заставили говорити по-малоруськи. Скінчилося вже по 1 годині вночі. Посилаю тобі дещо до читання – дві збірочки орієнтальних казок. Ти не лякайся, що велика пака, такі речі тут дешеві, і все коштує 2 гульдени 50 крейцерів. А купив я їх, діставши від Чарторийської 5 гульденів за послані їй книжки. Думаю, що ся лектура більше тебе займе, ніж Біблія…”.

2 червня 1893 року він повідомляє дружині, що мав розмову з Ягичем. “Розмовляли ми з ним досить довго (по-російськи), і я маю повну надію, що екзамен видержу добре”. Щоправда, ще не знає, коли це все відбудеться.

“Розпитував мене, що думаю далі робити, і радив попробувати габілітуватися на доцента на Львівськім університеті. Ну, та про се прийшлось би балакати у Львові з професорами, і я сумніваюся, чи вони, а головно чи намісництво на се згодиться. Побачимо”.

Також Франко пише про те, що “на Україні тепер ідуть арешти за українофільську пропаганду. В Харкові арештовано кілька людей і між ними Русова і його жінку. Найдено доволі книжок українських”.

Він повідомляє, що “Вислоух також нічого не пише, а роман мій, певно, аж тоді будуть друкувати, коли покінчить ті фейлетони, що тепер ідуть”.

12-13 червня Іван Франко з радістю пише дружині із Відня: “Ну, насилу дочекався твого листа! Думав, чи не вода там Вас позаливала, що так довго нема ніякої відомості! У нас тут переважно погода, тільки отсе пару день дощ перепадає. Тішуся дуже, що діти здорові і ти, мабуть, також, хоч про себе нічого не пишеш”.

У нього ще нема точних даних, коли здаватиме екзамени.

Щодо арештів у Харкові, то пише таке: “Чоловіка, котрий відібрав книги, не арештовано, і взагалі арешт був аж по двох тижнях після одібрання книжок. Що се тобі приплило – подавати жида до суду? Се ж значить в першій лінії подати себе саму, і то зовсім безцільно, бо за перемитництво до чужої держави речей, у нас не заборонених і не підлягаючих цловій оплаті, у нас не карають. Взагалі треба бути терпеливими і ждати, що буде. Русовим подібні речі вже не раз трафлялися, і все нічого з того не було”.

“Тут за демонстрацію проти митрополита буде кримінальний процес проти тих, що яйця кидали. Щурат був між демонструючими, був Левицький, Партицький і ще дехто з січовиків, та вони не кидали. Їх також переслухували в поліції. Я не був і мав значні перепалки з москвофілами, котрі жадали, щоб я підписався на маніфесті, де витолкувано мотиви демонстрації. Я й їм наговорив дещо гіркої правди – і відстали. Посилаю тобі той маніфест – вчора вийшов і був прокураторією конфіскований”.

Ще одне цікаве зауваження у цьому листі: “Відки ти взяла, що селяни люблять, щоб було оповідання коротке? Отже залюбки читали “Беркута”. Ходить о те, щоб оповідання було  ц і к а в е, щоб оповідано  ж и в о  і  з а й м а ю ч о. А оповідання “1001 дня” тим іменно й інтересні, що в них зібрано казки про  в і р н і с т ь, чесність, совісність і взагалі добрі прикмети жінок і мужчин, у противність до “1001 ночі”…”.

20 червня 1893 року Іван Франко коротко повідомляє дружині:

“Пишу тобі лиш кілька слів. Лист твій дістав. Сьогодні власне здав я перше (головне) ригорозум з відзначенням. Слідуюче ригорозум (з філософії) буде в середу від завтра за тиждень, а там чень у суботу й промоція, так що за два тижні можете побачити мене у вас.

Думаю, що сього тобі на нині вистрачить і цілую Вас усіх”.

28 червня 1893 року Іван Франко повідомляє дружині: “Сьогодні здав я другий екзамен (філософію) також з відзначенням. Значить, моя задача сповнена. Приходиться тепер зачекати тільки на промоцію, т.є. торжественний акт, на котрім об’являють публічно уділення такому-то степені доктора, після чого вручають і диплом, на котрий однако ж я не буду чекати і котрий кажу собі прислати на місце”.

Франко детально дає “рахунок усеї тої паради: за прочитання дисертації такса 20 гульденів, а стемплі і інші формальності 5 гульденів. За перше ригорозум 60 гульденів, друге 20, за промоцію 61, та ще й слугам, педелям і т. ін. прийдеться дати з 10 – виходить разом 176 гульденів. Проїв я за ті два місяці около 90 гульденів, за хату і прання, світло і т. ін. заплатив 16, за убрання 31, тобі вислав 15, за дорогу з Нагуєвич до Відня заплатив около 15 і на книжки видав також около 15 гульденів. Разом, як бачиш, потратив я 343 гульдени. Зі Львова я взяв щось 68, а опісля Вислоух прислав мені ще 300. Так що у мене лишилося ще в кишені 25 гульденів, а крім того, маю у Вислоуха щось з 10 за писання. З тих 25 дещо ще прийдеться видати на дорогу, решту привезу”.

Про свою майбутню роботу він пише наступне: “… справа з доцентурою не представляється зовсім так, як ти думаєш. Ягич не має тут ніякого права представляти мене куди-небудь: право таке має тільки сенат того університету, де я хотів би читати лекції, а тільки коли сенат згодиться і подасть міністрові до затвердження, міністр може запитати Ягича о його думку, а тоді, звісно, Ягич буде за мною. Але коли львівські професори мене відкинуть, то справа не дійде до міністра. Так було з одним учеником Ягича, котрий старався до Чернівець і котрого там не допустив Стоцький. Ну, та стрібувати все можна”.

Анатолій ВЛАСЮК

11 червня 2018 року   

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

7 порад, як вибратися з депресії
Мабуть, у кожного з нас були часи, коли робота не йшла, самопочуття було погане, а настрій тільки нагнітав. Коли справа доходить до депресії, потрібно оговтатись! Адже життя прекрасне. А весь час, коли жалієте себе, витрачаєте сили на смуток, можна провести, як мінімум, із користю. Давайте розбиремо 7 пунктів, як можна вибратися з депресії, якщо вона таки прийшла.
Читати більше
Собаки: які породи найкраще адаптуються у квартирі
Якщо ви мрієте завести вірного пухнастого приятеля, але переживаєте, що собачка не адаптується до квартирних умов, не засмучуйтесь. Сьогодні ми розкажемо вам про породи собак, які прекрасно підходять до таких умов та стають справжніми членами сім'ї.
Читати більше