ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ЛЮДМИЛИ ДРАГОМАНОВОЇ

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ЛЮДМИЛИ ДРАГОМАНОВОЇ

У 50-ому томі Зібрання творів Івана Франка вміщено три листи письменника до Людмили Драгоманової. Вона була дружиною Михайла Драгоманова, якого Іван Франко вважав своїм учителем.

7 січня 1896 року Іван Франко пише:

“Давно вже збирався писати до Вас, та, з одного боку, заняття, а, з другого, діла особливого не було, а не хотілося виливанням власного жалю по страті незабутнього Михайла Петровича збільшувати Ваш жаль. Правда, думалось не раз, що вияв чужого жалю і співчуття може влагодити власне горе, та я ж певний, що Ви не сумніваєтесь і на хвилю, що я глибоко шаную пам’ять покійника, що був для мене строгим та щирим учителем і що я сердечно, гаряче співчуваю з Вашим горем”.

Він радує Людмилу Драгоманову ось такою новиною: “Вчора я одержав через Берлін звістку, що петербурзький фонд літературний (воспомоществования нуждающимся литераторам и учёным) присудив дати Вам 300 руб. річної запомоги. Се дасть Вам можність хоч вчасти позбутися клопотів об завтрьому і осісти чи в Женеві, чи в Галичині. У нас в якім-небудь меншім місточку близько Львова, напр., у Стрию, Ви могли би на ті гроші, з невеличкою ще піддержкою, прожити досить вигідно. Звісно, я не хочу впливати на Ваше рішення, та коли б в Вашім плані був переїзд у Галичину, я з жінкою готов служити Вам усякими інформаціями і всякою поміччю, яка буде в наших силах”.

Іван Франко має два прохання до Людмили Драгоманової. Перша стосується матеріалів “із уст народа”, що були записані галичанами в 60-х роках” і передані Михайлові Драгоманову. Ці документи були обіцяні Франкові, але він їх не дістав. А друге прохання стосується книжки Чайльда про балади. Франко просить надсилати йому по одному томові, він зробить виписки, відішле назад, а потім можна надсилати наступний том.

У листі 5 лютого 1896 року Іван Франко дякує Людмилі Драгомановій за лист. “Мені дуже радісно було прочитати, що Ви, не забуваючи про свою велику втрату, все-таки здужали перемогти вже настільки свій жаль, щоб знов енергійно стати до праці для будущини Ваших дітей і інтересуєтесь при тім нашим публічним життям. Бідне воно, щоправда, та що вже діяти! Коли Бог прокляв нас бути русинами, то від тої клятви не втечемо”.

Іван Франко дякує, що Людмила Драгоманова вирішила “передати етнографічні матеріали, зібрані покійним Михайлом Петровичем, у мої руки. Для їх оброблення умер нам з ним разом незрівняний майстер і тут, певно, не мені його заступити. Для їх опублікування зроблю, що буде в моїй силі”.

Він не розуміє, чому Драгоманова хоче передати книжку Чайльда до Львівського університету. “Се бібліотека урядова, і досить буде одному професору зажадати – і книгу куплять. А не жадають, значить, і потреби нема. Я думаю, що найлучше Ви лишіть його у себе, – хто запотребує, може зголоситися до Вас. Впрочім, що там відноситься до нашого фольклору, я випишу і опублікую”.

Зовсім іншим за тоном є лист, написаний Іваном Франком 12 лютого 1907 року.

Насамперед він просить “прийняти … запевнення, що в усьому тому, що я писав про покійного Драгоманова, не було  а н і  з е р н а  з л о ї  в о л і, ані якоїсь охоти вменшити його заслугу або протиділати впливу тих ідей, яким він слугував увесь свій вік і для яких ширення положив великі заслуги. Я не раз признавав прилюдно і його заслуги, і його працю; зрештою, хоч би я й мовчав, то його твори, як Ви вірно кажете, говорять самі за себе. Їх читає широкий світ, і мої принагідні уваги про одну або другу подробицю в них можуть не мати ніякого значення”.

Далі Іван Франко каже, що Людмила Драгоманова помиляється, коли каже, що він веде “полеміку з Драгомановим в інтересі якоїсь партії” і буцімто “ошукав довір’я покійника”. Франко пише, що був радикалом і десять років працював біля осередку радикальної партії, ширячи радикальні думки серед народу. “… зневірившись в успіх тої партії головно через роботу її інтелігентних проводирів, відступив від неї, хоч і не вирікся її провідних ідей і не перестаю працювати для них і досі…”. Він стверджує, що ідеї, вперше поширювані Драгомановим, “прийнялися у нас і стали в головному основою теперішнього політичного життя”. І далі: “Та й тут було немало моєї роботи. Розуміється, я не кладу собі того ні в яку особливу заслугу, бо я робив се тільки для того, що вважав ті ідеї вірними і корисними для народу і вважав своїм обов’язком по змозі служити їм”.

Іван Франко мусить доводити дружині Драгоманова очевидні речі:

“Смію також упевнити Вас, що ніякої злоби проти пок. Драгоманова я не почував і не почуваю. За життя я цінив і шанував його як свойого вчителя, як високий зразок чоловіка і діяча, і коли тепер, 10 літ по його смерті, позволяю собі деякі його писання оцінювати не так, як оцінював їх перше, то, думаю, що ніхто неупереджений не може мені робити з сього докір. Часи зміняються, і з ними зміняються люди, їх потреби і змагання”.

Франко критикує погляди Драгоманова на федералізм і соціалізм, але тут же зауважує: “Можуть мої толкування і поправки бути хибні, в такім разі невелика річ поправити їх, і я зовсім не буду ані сердитися, ані соромитися своєї помилки”.

Він знову повторює, що не причетний до жодної партії: “Вертаючи ще до мого нібито партійного становища, скажу, що в останніх 10 роках віддавшися літературній та науковій праці, відсунувся набік від усіх партій, ні в якій не беру діяльної участі і ні з якою вповні не солідаризуюся. … І коли я позволив собі висловляти в своїх писаннях деякі уваги про пок. Драгоманова, то се не було ніколи ані в інтересі якоїсь партії, ані з приватної злості, але завсіди відповідало моментальному мойому розумінню фактів і бажанню говорити по правді те, що знаю і почуваю”.

Іван Франко з розумінням ставиться до почуттів вдови Драгоманова, коли критикують її покійного чоловіка: “Я розумію Ваші почуття як людини, якій дорога пам’ять Драгоманова, розумію той тон, яким Ви закидаєте мені “боротьбу з Драгомановим як із чоловіком іншої партії або як з особистим ворогом”, та я свідчуся своїм сумлінням, що ані одної, ані другої інтенції у мене не було. Я взагалі ніде й ніколи не писав ані не говорив про Драгоманова як про людину, належну до якоїсь партії, бо се була б неправда. Драгоманов був речник певних  і д е й, але його діяльність зложилася так, що він не міг працювати ні в якій партії і голосив та боронив свої ідеї без ніякого партійного огляду. Він свобідно критикував всі партії, і се не уймає його вартості ані характеру, а навпаки, додає його писанням вартості. Розбивати ті писання з якоїсь партійної точки було б нерозумно і невірно. Щодо галицької радикальної партії, то він хоч був її ідейним батьком, то все-таки не все міг згодити з її поступуванням і не вважав себе її членом уже з тої простої причини, що не жив в однім місці з нею і не міг особисто впливати на її ведення”.

Через десять років після смерті Драгоманова Франко таки наважився опублікувати його листи до себе. При цьому він зазначає: “Сі листи говорять самі за себе: я в них не пропустив, не перекрутив ані одного слова, а те, що я про них сказав у переднім слові, се тільки частина того, що можна сказати про них. Що я висловив тут моє особисте почуття жалю за поводження покійника зо мною, се людська річ – нехай і так, що людська слабість, та ж листи говорять самі за себе, і всякий читаючий їх сказав би, мабуть, те саме”.

Говорить Франко і про своє ставлення до Драгоманова: “Я не писав Драгоманову: відчепіться від мене, бо не бажав сього, вірив у його великий розум, його прихильність і бажав іти за його вказівками: я волів терпіти незаслужені закиди та докори, бо в тих темних часах не бачив нікого іншого, хто б міг бути мені провідником для вироблення мойого світогляду. Я в своїх листах обертався до нього все вповні делікатно і річево, та й тепер Ви помиляєтеся, докоряючи мені, що я закинув йому якийсь егоїзм у поводженні зо мною”. І далі: “Я ніколи не мав претензії ані до Драгоманова, ані до нікого іншого, щоб зглянувся на мою бідність, щоб признавав мені якусь вартість, якусь заслугу, чи що, і я нікому не можу докоряти, що мені того не признав, що мене осуджував або підіймав на сміх. Але мене боліло се в листах Драгоманова і заболіло наново, коли я порядкував їх до друку. Що я висказав той свій жаль, се було натуральне, щоб се чим-будь було шкідливе для слави й поваги імені Драгоманова, сього я не думаю. Я не сказав тут ніякої неправди, бо, як кажу, самі листи говорять за себе”.

Він заперечує всі закиди вдови Драгоманова на свою адресу: “Я ніколи не важився входити в особисте життя Драгоманова і осуджувати його характер… мені ніколи і в голову не приходило відрікатися моєї прихильності до Драгоманова, його впливу на мене, того, що я його ученик. Із сього ще не випливає, щоб я не смів говорити і писати про нього ніякої критичної думки, хоч я ніколи не робив сього без признання його таланту, широкого знання і чистого характеру”.

Іван Франко детально пояснює Людмилі Драгомановій, в чому був незгідний з її покійним чоловіком у питанні видання творів Тараса Шевченка: “Щодо видання творів Шевченка в Женеві, то високоповажана пані також помиляється. Маленьке виданнячко “Кобзаря”, доконане Кузьмою і Вовком, вийшло ще 1880 р., а суперечка з Київською громадою за видання повного “Кобзаря” розпочалася аж 1886 р., і се нове видання мало бути справді працею Драгоманова. З нього вийшла лише частина “Поезії Шевченка, заборонені в Росії” того ж 1886 р., решта мала вийти пізніше. Я далекий від того, щ о б  с і  в и д а н н я  в в а ж а т и  з а й в и м и  і  н і ч о г о  н е  в а р т и м и. Та все-таки, дивлячися на се діло тепер, з далекої перспективи, і знаючи потрохи ті спори, які зайшли за се у Драгоманова з громадянами, і ті клопоти, яких причинило йому се видання, я думаю, що саме діло не варто було того. Драгоманов не робив ніяких заходів, щоб друкувати се видання де-будь в Австрії, де його, хоч би знов у Празі або в Відні, преспокійно можна було вислати. А так “Поезії”, видані ним в Женеві, були за саму фірму заборонені в Австрії, а на Україну пішли мало”.

Спростовує він і ще один закид вдови Драгоманова на свою адресу: “В передмові до “Листів” я зовсім не сказав, що вся діяльність Драгоманова в Женеві нікуди не гідна, і не міг сказати, раз, тому, що я дуже часто в своїх писаннях підносив велике значення праці Драгоманова в Женеві для всеї нашої культури, науки та розвою, а друге, тому, що про загальний обсяг тої діяльності в тій передмові зовсім не було мови, і я тільки бажав зазначити, що і в тій діяльності були деякі недочоти та й що Драгоманов не був вільний від помилок”.

Іван Франко відкидає також закиди щодо своєї точки зору про федералізм, який він, на відміну від Михайла Драгоманова, не уявляв “без ясно виложеного національного підкладу”.

Вкотре йому доводиться повторювати, що не належить до жодної партії і ніякій не служить. “… а чим Драгоманов з усіма своїми писаннями і змаганнями може шкодити мені, що вважаю себе далеко меншим талантом від нього і скромним робітником на літературному полі, сього мені ніхто не витолкує. Як усі українці, що тямлять працю й заслуги Драгоманова, я також горджусь ним як великим показником нових доріг у нашім житті, і сього ніхто йому не відбере, та й я сам маю надію сказати ще про нього не одне в міру пізнання його як ученого і як чоловіка”.

Франко пише: “Вибачайте, що не просив у Вас дозволу друкувати листи Вашого пок. мужа. У нас звичай, що листи помершого чоловіка уважаються власністю того, до кого вони писані, та, проте, я ще раз прошу вибачити й за мою недогадливість”.

Насамкінець він зазначає: “Спасибі Вам за одвертість, з якою Ви заявляєте, що не вірите моїм словам. Я пишу сей лист з внутрішньої потреби сказати Вам правду про те, як думаю про пок. Драгоманова. Можете вірити або не вірити моїм словам: я лишаюся з однаковим поважанням для Вас і для Вашої пам’яті для дорогого Вам покійника”.

Анатолій ВЛАСЮК

1 вересня 2018 року