Листи Івана Франка до Климентини Попович. Третій уривок

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО КЛИМЕНТИНИ ПОПОВИЧ

(Продовження. Початок читайте у першому-другому уривках)

Третій уривок

28 травня 1884 року Іван Франко здивований листом Климентини Попович до нього: “Згори мушу Вас перепросити, що Вашого посліднього листа ані в зуб не розумію. Виджу, що Ви чогось ніби гніваєтесь за те, що я о якихось делікатних матеріях бесіду завів, ну, але ж се ще, здається, не жаден гріх”.

Її слова “о своїй теперішній і довічній самотності” розсмішили його: “Самотня панночка в 18 чи 20 році життя серед такої численної родини! І що Ви хочете довести тою  самотою? То, що “положили собі не тратити життя на особисті приємності?”. Я ще в такій самоті того доказу не бачу, тим більше, що та самота, оскільки її можна назвати самотою, не єсть Вашим добровільним ділом, а тільки витвором судьби, до змінення котрої Ви поки що нічим ще не причинилися”.

Він радий, що вона постановила “собі заразом стрібувати робити щось пожиточнішого. Вже саме Ваше становище яко учительки тому доказом, а коли б до того Ви ще схотіли свої свобідні хвилі віддавати письменській роботі, то – думаю – життя Ваше могло б з часом уложитися далеко краще, ніж є тепер”.

Іван Франко хвалить Климентину Попович за останній вірш, який вона йому надіслала і водночас рекомендує їй написати щось прозаїчне: “… проза в Ваших листах дуже гарна, прозірчаста і характеристична: якби Ви такою прозою укомпонували деяке оповіданнячко абощо, то, надіюсь, вийшло би в найгіршім разі не кепське”.

Про себе він пише, що перекладає “Натана Мудрого” Лессінга, але ще не знає, де і як видасть свою працю.

2 червня 1884 року Іван Франко дякує Климентині Попович, яка турбується про його здоров’я: “… і буду трібував зажити Ваш лік, тим більше, що тепер помимо досить поганого і бідного життя на селі я чуюся значно здоровішим, волочучись цілими днями по полю та по ріках. Роблю дуже мало”.

Він зазначає: “Дуже би мені було приємно, коли б Ви у відповіді на мої нинішні два листи написали, коли будете могли бути у Львові і коли я буду міг мати приємність побачити жовтанецьку співачку на свої очі?”.

Втім, Франко залишається вірний собі, коли каже правду про творчість Климентини: “А зачарована атмосфера Вам, видно, не дуже добре служить, бо Ваш найновіший вірш слабенький”.

9 червня 1884 року він відповідає на її закиди: “Що жовтанецька співачка злослива, сього я не сказав і, чей же, й не скажу ніколи, – противно, її вдача дала мені повід до цікавих обсервацій в іншім згляді, а іменно, що воно слабовите, і хоровите, і філігранове (по-нашому: шкіра-кість) так дуже противиться всяким натякам на делікацію і хотіло би з себе чинити велета Голіафа. Се єсть те саме явище психічне, як те, що діти хотіли б грати ролю дорослих, а жінки – мужів”.

Знову він хвалить черговий вірш Климентини, каже, що той увійде до збірки її поезій, хоча кінцівка слаба.

Франко аналізує її вірші, але вчасно зупиняється: “Боячись наразитися на Ваш гнів, я не буду дальше розмазувати сеї квестії, знаючи, як то легко холодна рука аналітика може образити гаряче і бажаюче серце живої людини, а ще до того панночки, для котрої бажання єсть категоричним імперативом, а аналіза чимсь нечуваним, хінською казкою”.

19 червня 1884 року Іван Франко розкривається перед Климентиною Попович: “Дивна натура людська: в хвилі радості і розкоші душа, мов стривожена в клітці птиця, рветься кудись, відвертається, ослабає, стається нервовою і дразливою, гризкою та іронічною, а відтак, коли гарна хвиля минула, будиться жаль за тим добром, котре чоловік сам собі згірчив. В більшій або меншій мірі зо мною все було так – чим далі, тим в більшій мірі се показується. В тій хвилі блискавкою проникає мене догадка, для чого се так є і так мусить бути, – може, й ви догадаєтесь, але я сього Вам не скажу – нехай тоне в криниці забуття”.

Він жалкує, що “… не міг настільки опанувати себе, щоб своєю іронією не робити прикрості Вам, не затруювати Вашої приємності, котра, хто знає, може, була першою приємністю Вашою, а на всякий спосіб в житті і Вашім, і моїм дуже рідко лучається. Впрочім, може, я помиляюся, – може, се для Вас не було нічим або, може, моя іронія не докучила Вам так дуже, – будьте ласкаві, успокойте сумніваючогося чоловіка!”.

Франко повідомляє Климентині, що про неї згадували в одному з рефератів на з’їзді слов’янського товариства в Одесі. Він закликає її співпрацювати з газетами і заробляти стільки ж, скільки учительством. “Прошу Вас затим, працюйте пильно, студіюйте, що можете! Я постараюсь прилагодити і принести Вам деякі матеріали для праць прозових, щоб Ви зробили пробу, бо уже коли хто обібравсь грибом, нехай же лізе в кошіль”.

У листі 29 червня 1884 року Іван Франко жартома називає Климентину “мухою”, маючи на увазі, що вона повинна серйозно працювати і так само серйозно ставитися до свого здоров’я.

Він зауважує: “Жаль, що Ви все ще вважаєте поетичну працю тільки якоюсь панщиною, котру відбуваєте тільки задля мене, і присилаєте мені обов’язково по одному віршикові в кожнім листі. Коли се справді для вас панщина, то я не хочу Вас до неї силувати і раджу Вам ліпше закинути все, ніж робити з мусу. Коли ж діло се берете Ви на серіо, то робіть же на серіо, бо інакше до нічого не допровадите. Брат говорив мені, що у Вас таки є дещо більше готового та позачинаного, – невже ж Ви передо мною хочете і в тім згляді мати тайни, собі самій на шкоду? Я бажав би зробити з Вас літератку, як Бог приказав, а Ви церемонитесь, помимо що другі завидують Вам уже тепер. Уважайте, що се до нічого не доведе, – махну рукою та й годі”.

1 липня 1884 року Франко жартома пише Климентині: “… я хотів би … відбути панщину в Жовтанцях і вспокоїти крихіточку бідну муху, котра з великої туги готова переїстися, істребити всі жовтанецькі голуби і курчата і в кінці так потовстіти, що своїми короткими руками я не здужаю її обняти. Для того я бажав би вирушити до тої мухи так в четвер, коли буде погода…”.

10 липня він вже звично звертається до неї “панно Климцю” і скаржиться, що зробив велику дурницю, заїхавши до Климентини Попович, бо побачив, як вона живе, і це йому не сподобалось, і він би не хотів жити в таких умовах: “Воно-то ніби й благодать, але така благодать, котра рівночасно й болить, а показуючи чоловікові вдалі цвітисту луку, тим прикрішою й непринаднішою робить для нього ту кам’янисту пустиню, по котрій йому судилось іти. Та, впрочім, менше о мене, мені се не першина терпіти, – але Вам! Я ніколи не міг би собі дарувати того, коли б затруїв Ваші дні, докинув гризоти і тоски до того і так не зовсім принадного життя, яке Ви досі провадили. Та що ж діяти, тепер уже жаль не поможе – а, впрочім, може, воно й ліпше так. Поти пес не навчиться плавати, поки йому вода в вуха не наллється; поти чоловік не навчиться жити і з людьми обходитись, поки не натерпиться доволі. На всякий спосіб дуже приємною була б для мене звістка, як Ви живете і що поробляєте. Я бажав би, щоб Ви були здорові, спокійні, їли добре, уживали руху і працювали над поезією і літературою”.

Іван Франко просить Климентину надіслати йому “новелку”. Він обіцяє надрукувати її в “Зорі”, а також перекласти на польську мову, застерігаючи при цьому: “Тільки поставтесь на ноги! Розказуйте живо, без сентименталізму і напущеного стилю”.

Анатолій ВЛАСЮК

16 травня 2018 року

(Далі буде) 

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Твої "НепрОсті": Тарас Прохасько презентував перевидану книгу
Учора у Франківську відбулася презентація "НепрОстих" станіславського феномена Тараса Прохаська. Уперше книга була видана у 2002 році. Наразі, 16 років потому, видавництво Terra Incognita вдихнуло у неї друге життя.
Читати більше