ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ЕЛІЗИ ОЖЕШКО

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО ЕЛІЗИ ОЖЕШКО

Упродовж 1886-1888 років тривало листування Івана Франка з польською письменницею Елізою Ожешко.

31 березня 1886 року він зізнається їй: “Велику радість зробив мені Ваш аж надто для мене ласкавий і підхлібний лист і Ваша посилка”.

Франко високо цінував Елізу Ожешко як письменницю: “Ім’я Ваше, як чільної репрезентантки поступового і тверезого духу в польській літературі, звісне мені віддавна. З великою розкішшю я читав Ваші оповідання з жидівського життя… Читав я дещо і з Ваших теоретичних праць…і хоч далекий від думки, щоб відповідно пізнав цілість і глибину всеї Вашої поетичної продукції, то все-таки сміло можу сказати, що на горизонті теперішньої польської белетристики Ви являєтесь мені звіздою первої величини. Правда, я всього менше читав тих Ваших оповідань, у котрих Ви стараєтесь показати тип і ідеал  с у ч а с н о г о  польського інтелігентного чоловіка; деякі поляки мені говорили о тих оповіданнях … і відзивались о них не дуже симпатично. Не знаю, наскільки суд їх справедливий; я про себе можу сказати те, що досі нічого несимпатичного з-під Вашого пера не читав, а деяких речей у писательській техніці дуже Вам завидую, як, напр., того делікатного отінювання чуття і характерів, можливого тільки для жіночої руки, тої всеобіймаючої любові, розлитої, мов прозірчаста синява погідного неба, над усіми Вашими битовими картинками… Розуміється, не говорю вже навіть о тій широті світогляду, о багатстві знання людських відносин, до котрих мені, вирослому “на дні”, так далеко, як з того дна далекого до тих світлих сфер, у котрих живуть вибрані немногі уми”.

Він розповідає про те, що “з наших видань до Росії іде тепер тільки одна “Зоря”, одиноке наше письмо літературно-наукове, при котрім я від нового року є ніби редактором, а властиво головним співробітником і коректором… Найдете там дещо й з моїх праць, хоч дуже мало: пару віршів, пару дрібних оповідань та й дрібні вісті з літератури. Становище моє при тій газеті дивне: я, хоч ніби редактор, якраз найменше маю волі друкувати те, що мені б хотілося… Хотілось би мені бодай деякі мої белетристичні роботи – переважно дрібні битові очерки – напечатати вкупі. Було б того – без “Беркута” і ще одної більшої повісті – на два томи. Та лихо моє таке, що по-нашому приходилось би печатати хіба на власний кошт, а я чоловік такий, що скорше й сам потребую заробити, ніж можу дати наклад”.

Іван Франко радить Елізі Ожешко книжки з української географії, історії, граматики мови, історії літератури. Із сучасної літератури він рекомендує їй прочитати романи Мирного “Повія” та “Хіба воли ревуть, як ясла повні”. “З наших галицьких списателів стоїло б Вам пізнати двох, а іменно Федьковича (його повісті видав у Києві Драгоманов) і Кобринську, котра досі видала одну тільки цікаву новелу “Задля кусника хліба”…а тепер лагодиться видавати “Жіночий альманах”.

Він погоджується з поглядом письменниці на українську мову і правопис. “… змагаємо ми до того, щоб завести який лад, але се не так легко. Та о тім треба б широко писати, і коли буде нагода, я й розкажу Вам дещо. То тільки скажу, що орфографії у нас зміняються не для змін язика, але для зовсім інших і дуже скомплікованих, тільки з літературою нічого спільного не маючих, причин”.

Іван Франко здивований, що Еліза Ожешко хоче перекласти на польську його повість “Захар Беркут”. “Чи варт же моя мізерна проба того, щоб над нею мучилася така писателька, котрої оригінальні твори так безмірно вище стоять від моїх? Але коли справді Ви тим способом думаєте зробити щось для своєї суспільності, то я можу тільки порадуватись тому, і, розуміється, з найбільшою охотою даю свій дозвіл”.

13 квітня 1886 року Іван Франко відгукується на розповідь Елізи Ожешко “про теперішній стан польської суспільності і про пануючі в ній напрями” і порівнює з ситуацією в Галичині: “Можу Вам як самовидець сказати, що і у нас, в Галичині, помимо більшої свободи справа та стоїть не то що не ліпше, але хтозна, чи не гірше. Вбиває нас вплив німецької школи і та тіснота світогляду, яка конечно мусила виродитись з тісноти наших границь і стосунків. Та лихо в тім, що й серед руської суспільності в Галичині далеко не краще. Хоч мало у нас інтелігенції, та й тота розбита на атоми, ворогує між собою за букви, за правопись, за язик, за фантастичні мрії о будущині, а за той час не дивиться на те, що її окружає, не робить того, що найближче рук. Невчена і неосвічена не то науково, а навіть товариськи, не знає, чого держатись і куди йти слідом за людьми. Нещастя наше, що більша часть нашої інтелігенції – попи. Хоч і поклали вони деякі заслуги около народного відродження, та все-таки наложили на те відродження свою печать, старались і стараються втиснути його в тісні рамки своїх інтересів. Правда, якийсь час здавалося, що світська інтелігенція, особливо “молоде” покоління 60-х років, перейняте українофільськими ідеями, візьме верх. Але українофільство 60-х років у нас було романтичне, поза теоретичну оборону самостійності малоруської народності не вийшло, західноєвропейських поступових ідей не набрало, тим-то й не могло встоятись на ногах, коли опісля піднялась попівсько-єзуїтська реакція, і з початком сього року одверто стало під її хоругов”.

Іван Франко розповідає про особливості свого покоління: “В середині 70-х років виступило у нас на сцену нове, наймолодше покоління, до котрого я й себе примислюю. Покоління те внесло в програму нашого народовства нові домагання: крім теоретичної оборони самостійності малоруського народу, воно домагалось практичної оборони інтересів народу на полі економічнім і соціальнім, домагалось служби інтелігенції для інтересів робочого люду, в літературі реального зображення життя того люду, і тої інтелігенції і ширення правдивої, розумної освіти між людом і інтелігенцією так що ж! Нас було мало, урядові переслідування остудили запал, а у декого й зовсім зломили відвагу. Тепер ми також розбиті і не маємо сили навіть здобутись на свій, хоч маленький, журналець, котрий би у всякій справі подавав свій голос в нашім дусі. Дещо з того я старавсь робити кореспонденціями до “Kraju”, але швидко побачив, що така робота ділу не то що не помагає, а ще й шкодить, бо до руської публіки голос мій туди не доходить, а противників тільки дразнить”.

Він скаржиться на завантаженість роботою: “… коректура, перекладання, поправлювання чужих рукописів і всякі клопоти, а надто ще робота не йде мені так швидко і писання втомляє мене дуже”.

14 грудня 1886 року Іван Франко пише Елізі Ожешко польською:

“Давно і якось раптово перервалося наше листування. Припускаю, що я наробив Вам клопоту моєю посилкою української книжечки, бо ж від того часу даремно очікую від Вас якоїсь відомості. Тепер насмілююся знов докучати Вам цим листом, а до нього долучаю проспект видання, яке я задумав розпочати. Правда, початковий намір – видавати “Поступ” у формі місячника – під тиском наших фатальних цензурних відносин змінився настільки, що, замість місячника, я змушений видавати збірник більшого об’єму (25-30 аркушів друку), принаймні два рази на рік.

Чи не загніваєтеся, шановна пані, коли я і до Вас звернуся з проханням – зробити честь моєму виданню хоч невеликим твором Вашого прекрасного пера? Правда, нашим галицьким русинам відомі Ваші праці з оригіналу, але мало хто з них знає Вас як друга нашого народу й нашого національного розвитку. До того ж на сором нашій, хоч і убогій літературі, жоден з Ваших творів досі не перекладений на нашу мову. Щиро хотів би, щоб “Поступ” зробив у цьому напрямі  початок і міг ближче познайомити українську суспільність із талантом і способом мислення однієї з найсимпатичніших авторок Слов’янщини.

З мого проспекту, який є також програмою збірника, Ви зорієнтуєтеся, шановна пані, чим Ви могли б найкраще причинитись до мого видання. А втім, міг би не нагадувати Вам, що і новела, і критична стаття Вашого пера будуть однаково бажані та прийняті з вдячністю”.

19 березня 1888 року він повідомляє: “Користаючи з Вашого колишнього дозволу, пишу до Вас по-руськи”.

Іван Франко дозволяє панні Семашко перекласти його повість “Захар Беркут”. Цей твір уже двічі був перекладений польською, був надісланий до редакцій у Варшаві та Петербурзі, “але обі редакції звернули рукопись, говорячи, що цензура не пропустила. Чи мала ж би цензура в Лодзі бути ліберальніша, як в столицях?”.

Він просить Елізу Ожешко, що якби панна Семашко не знала якихось слів у його повісті, то надішле переклад польською, бо нема русинсько-польського словника.

“Дуже буду вдячний Вам, шановна пані, за присилку Ваших многоцінних творів. Рад би я віддячитися Вам тим же і з свого боку, та що, коли вбога моя муза нічого такого не творить, що стоїло б Вашої уваги. Видав я минувшого року томик своїх віршів, між котрими є також обширна поема “Панські жарти”. Дуже я рад би про сю річ почути Ваш суд, та що ж, коли книжечки моєї до Вас не пускають. Приходиться хіба слати Вам в листах аркуш за аркушем. Сьогодні для проби посилаю початок”.

Він просить Елізу Ожешко надіслати фотокарточку: “… хотілось би мати Вас між тими, котрих приязнь найдорожча для мене”.

18 квітня 1888 року знову пише до неї польською. Він дякує їй за фотокарточку і надіслані книжки,  а також просить вибачити, що відповідає із запізненням.

“… кілька днів тому я одержав листа від пані Вижиковської, в якому вона повідомляє мене про нові переклади Ваших творів на русинську (малоруську) мову і сповіщає, що хотіла б надрукувати їх у Львові. Без сумніву, це було б дуже добре, і я, так само, як мої земляки на Україні, виразно відчуваємо потребу перекласти нашою мовою особливо такі блискучі і з такою сердечною теплотою написані речі, як Ваші повісті з життя білоруського народу. Переклад цих творів і видання їх по-українському я не тільки щиро вітав би, але й готовий подати всіляку можливу допомогу. На жаль, одначе, пані В. надто рожево дивиться на тутешні видавничі стосунки і гадає, напевно, що досить якусь добру річ перекласти і надіслати до Львова, а вже вона там якось буде надрукована. З цим, однак, на жаль, є труднощі. Наша література досі не має жодного видавця, який міг би випустити такі твори своїм накладом, існуючі у нас товариства видають тільки популярні твори або ж наукові праці своїх людей. Перекладні повісті у нас видає тільки редакція “Діла”, в додатку, та й то дві-три на рік і з “панського” життя. Яку ж допомогу у цьому міг би я надати пані В.? Якщо вона схоче друкувати свої переклади власним коштом, то в такому разі може розпорядитися  і шрифтами, папером, форматом і т.д., і тоді я готовий служити їй усім, чого вона забажає: домовлюся з друкарнею, займуся безплатно коректурою, можу тримати її книжку на складі або дати на комісію книгарням, – але більше, мабуть, нічого не зможу. Про все це одночасно я пишу також і їй”.

Франко надсилає свої фотографії Елізі Ожешко та панні Семашко.

Анатолій ВЛАСЮК

21 червня 2018 року    

[adSlot8]

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Що можна дізнатися про себе на основі власних сексуальних фантазій
Наші сексуальні фантазії відображають, принаймні частково, особистісні риси та особливості. Доктор філософії Джастін ЛейМіллер, вивчаючи сексуальні фантазії понад 4000 американців для своєї книги, виявив, основні п'ять факторів особистості. А саме...
Читати більше