Листопад. Нюанси місяця
Мовчання команди Зеленського після рішення Міжнародного суду ООН означає лише одне – проросійський реванш в Україні

Відомий піар-принцип:

перемоги, про яку ніхто не знає,

просто не існує.

У п’ятницю, 08 листопада 2019 року, українські дипломати, і не лише вони, мали всі підстави святкувати перемогу.

Міжнародний суд ООН виніс проміжне, але дуже важливе рішення за скаргою України проти Росії щодо подій у Криму та на Донбасі. Це рішення міжнародного суду складно переоцінити: в України з’явилася гарантія принаймні часткової перемоги та першого доведення міжнародним судом відповідальності Росії за злочини, що сталися внаслідок її агресії проти України.

Але перемога України в Міжнародному суді в ООН лишила геть байдужим керівництво держави. Для президента Зеленського і його команди подій у Гаазі немов не було. Минуло декілька дні після знакового рішення суду в Газі, а офіс президента продовжував зберігати мовчанку.

Фактично єдиним відомством, яке публічно відреагувало на успіх України, стало МЗС – бо воно вело процес і ніяк не могло мовчати.

Чинна влада на чолі з президентом Зеленським і головою ВР Разумковим свідомо уникла згадки про цей суд, який мав на меті покарати державу-агресора, державу-терориста. Українці були вражені мовчанням влади, яка начебто в рот води набрала.

Журналісти «Української правди» задали риторичне питання: «Чи багато ви чули заяв президента Зеленського із засудженням Росії? Чи часто він вживає термін «агресор» щодо РФ? Чи доводилося чути категоричність у засудженні російських злочинів?»

Відповідь на всі ці питання є негативною.

І це не випадкове мовчання, а частина стратегії новообраної влади на Банковій, мета якої тиха капітуляція через дезінформацію населення, деморалізацію і дискредитацію української армії, добровольців, воїнів-захисників, звільнених в запас і які знаходиться в лавах ЗСУ.

Міжнародні процеси проти Росії є для «зеленої команди» на Банковій забороненою темою. В червні, коли трибунал ООН з морського права наказав Росії звільнити українських моряків, президент та його підлеглі теж тримали мовчанку.

Мовчав Зеленський також і стосовно інших неприємних для Кремля тем.

Багато хто звертав увагу на те, що у публічних заявах про Донбас Зеленський уникає термінів «російська агресія» чи «окупаційні війська», віддаючи перевагу більш розмитим формулюванням – тим, які не викликають напруження у переговорах з Москвою. Але це – не єдина заборонена тема.

Від новообраної «зеленої влади» майже немає публічних заяв про «Північний потік-2». Нещодавніх подій у Бундестазі для Банкової немов і не було.  Українській владі пропонували вийти із публічною заявою, щоби переконати німецьких депутатів не підтримувати проросійське рішення. Та сама історія – з німецькою дискусією про визнання Голодомору геноцидом тощо.

Варто зазначити: прямі звинувачення на адресу Росії від Зеленського все ж лунали, але за майже пів року на посаді президента це були лічені рази. Причому на початку президентського терміну він охоче критикував Кремль. Зокрема, у перші дні на посаді Зеленський навіть демонстративно заміняв слово «Росія» на «агресор», але потім критика припинилася аж до вересневого виступу на сесії Генеральної асамблеї ООН.

Нині мовчання поновилося.

Джерела «Європейської правди» підтверджують, що зміна риторики є вимогою Кремля.

Москва взялася шантажувати Зеленського і з’ясувала, що він готовий поступатися.

Так, за словами джерел, після кожної жорсткої заяви росіяни влаштовували «рознос» на неофіційних консультаціях із Києвом, попереджаючи, що, мовляв, наступна гостра заява поставить хрест на процесі повернення українських полонених. Причому рівень заяв, які долають «больовий поріг» росіян, із часом знижувався.

Саме тому Банкова почала зважувати публічні дії та рішення на предмет того, чи не образять вони Кремль. Це і є капітуляція «зеленої влади» московському диктатору, який розв’язав війну проти України. Нахабною брехнею політичних чиновників «зеленої влади»  стали заяви, що війну на Донбасі почав екс-президент Порошенко. Метою цієї брехні є розбрат всередині суспільства, зневіра у перемогу над ворогом, у власних силах подолати всі тяготи війни.

Не дивно, що шоумен Зеленський, який декілька разів уник призову до армії, а згодом був обраний охлосом на посаду президента, дозволив собі повторити тезу про Росію-агресора лише після завершення першого обміну, бо це була просто самореклама, до якої він звик на сцені, з якої поливав брудом Україну на радість і сміх совкам – рабам імперії.

Коли почалися розмови про новий обмін, Кремль знайшов ще одну чутливу для Зеленського тему: з’ясувалося, що шантаж зривом Нормандської зустрічі також непогано працює... В таких умовах всі рішення Зеленського є не лише хибним, але й вкрай небезпечним для держави.

Відмова президента Зеленського критикувати РФ (навіть якщо це відбувається через російський шантаж) вже дало козирі європейським «друзям Путіна». І яскравою ілюстрацією цієї капітулянтської політики новообраної «зеленої влади» стало повернення РФ до ПАРЄ.

Будь-які контраргументи Офісу президента не виправдовують нинішню політику «аби не образити Путіна». Адже реальні успіхи України у протистоянні агресії зникають з інформаційного простору, якщо немає заяв керівництва країни, які підтверджують, що це не випадковість. Це добре відомий піар-принцип: перемоги, про яку ніхто не знає, просто не існує.

По суті, Київ власноруч підштовхує західний світ до компромісу із Кремлем – адже новобрана «зелена влада» сама обирала таку стратегію.

Історія вже довела, що показавши слабину перед шантажем Кремля, українська влада буде вимушена йти на все нові та нові поступки агресору. І саме це ми спостерігаємо на Донбасі, коли Україна воліє закривати очі на проблеми під час розведення, відмовляючись від своїх вимог, які за часів Порошенка лунали як категоричні.

Це надзвичайно небезпечний шлях. Створивши традицію поступок перед вимогами Кремля, Україна посуває власні червоні лінії.

Цей процес ще не пізно розвернути.

Але для цього у вищого керівництва має бути чітке розуміння – де проходить межа можливих компромісів. Зараз «зелена влада» робить усе можливе, щоби створити враження, що цієї межі немає, що немає «червоної лінії», яку не можна перетинати.

Саме тому вже лунають питання: а якщо одного дня, шантажуючи звільненням заручників, Москва вимагатиме відкликати чи «злити» справу в Суді ООН, якою буде відповідь Києва?

Україна опинилася перед важливим вибором у сфері міжнародної політики, коли своє вагоме слово мають сказати військові.

У 2000-му році журнал «Національна безпека і оборона» надрукував актуальну з початком українсько-російської війни 2014 року статтю Збіґнєва Бжезинського «Україна та Європа». В ній колишній радник Президента США з національної безпеки звернув увагу на роль українських військових, коли настане момент рішуче визначитись.

Збіґнєв Бжезинський:

 «Приблизно через десять років, і ймовірно раніше, аніж пізніше, Україні доведеться зробити основоположний вибір. Ви не зможете насолоджуватися, уникаючи вибору…

Дуже важливо пам’ятати про особливу роль військових. На мій погляд, українські військові мають її відіграти… Військові краще за будь-кого в політичній системі України усвідомлюють національні, а не егоїстичні (регіональні або економічні) інтереси, як це властиво значній частині політичної еліти України. Військові – оборонці національних інтересів. Отже, вони – гаранти української Незалежності...

Військові, які більше, ніж будь-яка інша галузь державного управління, відчувають мотивацію патріотизму та службового обов’язку, можуть прищеплювати та пропагувати етику протидії корупції…

Військові, крім усього іншого, є останнім засобом розв’язання політичних проблем. Військові – це останній засіб на випадок, якщо політична система стає неспроможною функціонувати. Потенційно військові є тим державним інститутом, який може зробити (і якому, можливо, доведеться зробити)… – захистити державу, якщо їй загрожують із середини, тобто не зовнішній ворог, а внутрішня руйнація або корупція. А це покладає на військових особливу відповідальність».

Збіґнєв Бжезинський, вочевидь, найперше керувався критеріями американської військової доктрини. Бо для Української держави її військова доктрина за часів правління ставлеників Москви Кучми і Януковича по суті нічого не означала. Це був формальний текст, який не передбачав від кого насамперед доведеться захищатися, яке озброєння треба мати, скільки, виходячи з реальної доцільності, має бути особового складу у збройних силах України. У тогочасній українській військовій доктрині навіть теоретично не припускалось, що Росія може виступити в ролі «головного противника».

В 2014 році цей прихований противник став реальною військовою загрозою існування Української держави.

Саме цю істину до кінця або не розуміє або свідомо ігнорує новобрана «зелена влада», що є тоді російським реваншем в Україні. Цього реваншу українці вже не допустять.

Фрілансер Валерій Зміївський