Лист хороброму воїну

26 грудня 2014 р.

Військовим України

Зона АТО

Любий читач,

Я дуже радий, що мені випала можливість написати теплого листа у холодну каламуть, коли за вікном дме суровий вітер й починається хуртовина, сидячи у теплій хаті, повної злагоди й порозуміння. Проте, десь там, - там, де інколи болить, де іноді кров’ю обливається; там у глибинах кремезних грудей зараз свербить. Просто болить. Боляче. Дуже боляче, коли згадуєш про події, про міста; про людей, які зараз кривавими сльозами умиваються. Болісно, навіть, дихати.

Жевріють останні дні, останні години 2014 року. Тобто, минув ще один рік у моєму житті. Тебе ніколи не цікавило, чому так усі полюбляють новорічні свята? Мені здається, що тільки вони, дають змогу вірити у краще майбутнє; життя, повне радощів й щастя. Знаєш, у новорічну ніч, близенько дванадцяти місяців тому, я сидів в колі близьких із посмішкою, яка надихала вірити після тих подій про котрі кричала, верещала наша країна. Коли минали ті дві останні хвилинки тринадцятого року у двадцять першому столітті, я писав на шматочку обірваного папірця своє новорічне бажання. Спалив цей листочок, помішуючи попіл у келиху з вином. Кажуть, що зробивши подібне, згодом зрушиться мур між бажанням й дійсністю. Наївний. Пригубив… Минали секунди. 

Ми не ждали… Ми не думали… Ми не чекали. Сталося, та й годі. 

Ми змінилися. Навіть, найчерствіше, найхолодніше, нйбільш крижане серце розставило свої пріоритети й взагалі замислилося над попередніми життєвими цінностями. Чи так я жив? Чом же так не любив? Чому не поважав, чому не радів тому, що мав? А мав я досить багато: мав я люблячі серця дорогих мені людей, мав достатньо скарбів в еквіваленті знань; мав я мову, мав я історичне минуле.. важко писати… Взагалі кажучи, мав я досить багато. Але бажав більшого - така вже зухвала психологія людини. Та минаючий рік навчив мене, показав мені, відкрив мені очі на дивні речі, - я навіть не можу назвати його огидним. Рік з великою кількістю поганих подій. Звучить більш справедливо.

На початку, я навіть не уявляв; що колись, через якихось триста з копійками днів, я буду зовсім, чуєш, зовсім іншою людиною! 

До чого це я, подумаєш? Отже, для тебе: Я - людина із простого люду, яка виросла на російському підґрунті - російські казки, російська культура, російські книжки, російські традиції й російська мова.. Навіть, іноді здавалося, що живу я не десь в окраденій країні, а на рубежі Росії. Занадто багато російського, подумав. Сім’я моя - проста українська (тобто просто радянсько-українська), яка, бажаючи виховати з мене липового інтелігента, вбила все національне в моєму вихованні. Бо "українська мова" - 2вияв звичайного трудящегося селянина"; "українська культура" - "культура селянства й черні"; а української нації взагалі не існує. "Є велика Радянська родина! Й ми всі брати." - щоби пусто було тим, хто так каже. Є навіть такий вислів: errare humanum est, що перекладається з латини, як "людині властиво помилятися". 

Ніхто дійсно не думав, що минаючі 2013-2014 роки поставлять жирну крапку в цьому питанні. Ви можете себе ким завгодно вважати; можете боротися самі з собою.. Однак, наступає така година, коли кров у жилах; кров, яка тече бурхливим історично-етнічним узваром, візьме владу над вашими пустими балачками, над вашими "контрправильними" поглядами. Ви замислитесь…

Проте, висновків не оминути. Й добре, коли події змінюють вас і їх чути на весь світ. Тепер: Я - україномовний юнак, котрий прочитав за декілька років, здавалося б, всю золоту добу української літератури; тепер: Я - українець, який за декілька місяців усвідомив своє величне коріння, що сягає у сиву дивину; тепер: Я - український письменник-початківець, бо з самого дитинства мистецтво письма вабило мене своїми морськими глибинами; тепер: Я - людина, яка тільки надкусила плоди війни і усвідомила ціну миру й спокою; Я - особистість, яка зрозуміла величну силу єднання.

Рік минув дуже швидко. Участь в громадських акціях. Перебування на Майдані. Активна волонтерська діяльність. Організація проукраїнських акцій на підтримку військових. Підняття з пилястих кутків народу думки, на кшталт істини, яка мала в собі усвідомлення своєї національності. Тобто, як зі мною. Тільки я пройшов довгий шлях у нетрях, декілька разів розбив ноги об каміння, але ж власноручно знайшов вірний та єдиний шлях. Чом би не розділити свою істину з іншими людьми, які також знаходяться у пошуках правди? Підштовхнути, так би мовити. Я навчився розділяти думки з іншими. І це, мені здається, гарний досвід. 

Я готовий перейти до другої частини свого листа. Будь ласка, прочитай. Мабуть, дещо тобі здається незрозумілим, неправильним; не так, як потрібно.. Це мої думки, яки воліють залишитися назавжди з тобою. А усі люди мають своє лихо, знай. Я більш за все бажаю, щоб мої слова, мої надії, мій шматочок душі завжди був з тобою й може, на якомусь ментальному рівні, захищав від усілякої небезпеки. 

Тепер я звертаюся до тебе, мужня Людина. Волаю до твого гарячого, хороброго, безстрашного серця. Звучить, дещо сентиментально, чи не так? Ти повинен усвідомити, як і всі останні тисячі чоловіків й жінок у зоні критичної небезпеки, свою долю. А випало тобі пройти страхіття - не просто так. У кожного є своя Персональна Легенда. Й увесь тернистий шлях, по котрому ти крокуєш, має свою загадку. Це - частина тебе й твого життя. Сам того не розуміючи, ти штовхаєш нас, беззахисних, слабих людей до змін. Своєю мужністю, ти прославляєш наш український народ на весь світ. Ти захищаєш свій найдорогоцінніший скарб: свою сім’ю, свій люд, своїх незнайомих, але таких близьких.. Свою Україну. Цікаве слово.. Свою Україну… Здається, немає такої стіни, яку б не пробила наша Батьківщина. А знаєш чому? Бо серце її - це ти, твої друзі, які зараз біля тебе чекають відгуку від прочитаного листа. Поки ви живі - поки б’ється серце нашої неньки; поки б’ється моє й твоє, й мільйони українських сердець.. Ти - кров, яка проходить повз головного органу та яка є основною. Основою нашої непробивної міцності. Обов’язково пам’ятай про це. 

Я у котрий раз звертаюся знов до тебе, воїн. На жаль, ми не знайомі. Напевно, ніколи й не побачимося. Але я буду пам’ятати тебе усе своє життя. Знаю, тебе, можливо, не розчулять мої прості слова.. Просто хочу чимось допомогти. У якомусь сенсі, зберегти від падіння. Підтримати, як тебе підтримують мільйони, чуєш, мільйони людських сердець. Хочу, щоб ти жив. Жив, не дивлячись ні на що. Заради своєї сім’ї, заради свого майбутнього, заради, у деякому сенсі, мене. 

Війнам властиво рано чи пізно закінчуватися. Ми можемо вийти й переможцями.. й переможеними.. Але! Ми вже перемогли! Ми вже створили націю. Нову українську націю. Завдяки таким відважним воїнам, як ти і твої друзі, ми вже перемогли ту тоталітарну машину омани й ілюзії утопії. Ми вже захистили свої землі від людської зради. "Боріться й поборете", казав батько Шевченко у своєму творі "Кавказ". Ви - боролися; ми - побороли. 

Напевно, саме час закінчити базікати. Разом з цим листом, я зі своєю сім’єю намагався зібрати декілька необхідних речей у зимові хуртовини. Хочу, щоб почував ти себе добре, відчув сімейний затишок… Думаю, це стане у нагоді. 

Можеш пообіцяти мені дещо натомість? Я багатого не попрошу. Напиши мені листа-відповідь. Коротенький лист-відповіть. Повернешся у рідний дім, на рідну землю, напиши мені. Можеш навіть й два слова: Я живий. А якщо захочеш, можеш й більше. 

Адресу я залишу. Дякую! Дякую, читач, за все!

З повагою та з любов’ю,

Владислав. 

P.S. Пам’ятай: коли ти чогось хочеш, то й увесь Всесвіт тобі допомагає.