Луцький Палац урочистих подій: реконструкція чи знищення?

15 березня 2018
Маша Пилипчук

Одна із найважливіших установ нашого міста, де, без перебільшень, вершилися і продовжують вершитися долі десятків тисяч лучан – це Палац урочистих подій, або ж "канцелярською" мовою – РАЦС. Будівля була зведена в 1985 році за проектом волинського архітектора Володимира Мороза в новому мікрорайоні міста як модерна архітектурна домінанта з важливою соціальною функцією – місце офіційної реєстрації життєвих подій жителів міста: народження та смерті, одруження і розлучення та ін. Відтоді кожен лучанин, з того чи іншого приводу, радісного чи сумного, відвідує цю установу не раз за своє життя.

Особливо радісна і трепетна подія в житті кожної людини – реєстрація шлюбу, яка відбувається комплексі центральних приміщень РАЦСу: від вестибюля йдуть широкі сходи, які розходяться у двох напрямках до зали очікування гостей, далі – до двох великих зал для проведення яскравих шлюбних церемоній. Інтер'єр відповідає урочистості моменту: просторі приміщення у продуманій теплій кольоровій гамі освітлюють десятки ламп вишуканих люстр.

Над сходами розгорнуто великоформатний гобелен площею 57 кв.м, біля якого схвильовані наречені, гості очікують на початок реєстрації шлюбу, роздивляючись героїв у сюжетах тематичного тканого полотна і налаштовуючись на наступне дійство. Тема гобелена є традиційною в уявленнях про значення міцної сім'ї як ланки суспільства в історичному зв'язку поколінь від дідів-прадідів до майбутнього покоління. У його центрі – жіноча фігура, що символізує великі надії Батьківщини на нову генерацію. Серед історичних персоналій – Богдан Хмельницький, Леся Українка.

Цей унікальний твір монументального мистецтва "Голуба Волинь" (1987) належить авторству видатного українського монументаліста, заслуженого діяча мистецтв, дійсного члена Академії архітектури України, лауреата Державної премії імені Т.Г.Шевченка (1998) Івана Семеновича Литовченка.

Доля творів цього визначного українського мистця вражає, з одного боку, масштабом реалізованих ідей, з другого – нищенням, байдужістю з боку нащадків, а також трагічним збігом обставин після їх створення.

Учасник ІІ світової війни, післявоєнний випускник Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, Іван Семенович протягом свого активного творчого життя працював над ідеєю образно-пластичної організації міського простору. Йому належать великомасштабні твори, реалізовані в Києві, багатьох містах України: геральдичні панно в центральному залі залізничного вокзалу станції Київ-Пасажирський (1955), оформлення станції метро "Завод Більшовик" (тепер – "Шулявська", 1963), Київського річкового вокзалу (1961) та Бориспільського аеропорту (1965, у співавторстві з В.Ламахом, Е.Котковим), мозаїчні панно на житлових будинках на проспекті Перемоги в Києві, а також на житлових і адміністративних будівлях у Прип'яті та на Чорнобильській АЕС (1970-1980) і багато інших.

У співавторстві з дружиною Марією, заслуженою художницею України, були створені гобелени: "Шевченко і Україна" (1960), "Гуцульщина" (1961), "Верховино, світку ти наш" (1965), "Пробудження" (1968), "Коліївщина" (1968), "Весілля" (1969), "Пісня про козака Вуса" (1970), "Музами натхненна" (1972 р.), "Іван-Побиван" (1976 р.), "Земля квітує" (1978 р.), "Творчість" (1982), "На землі Черкаській" (1984), "Голуба Волинь" (1987), "Прометей" (1989), "Витоки слов'янської писемності" (1989-1990), "Птах Фенікс", "Закохані" (1990), "Музика", "Пісня", "Молитва", "Тривога" (всі – 1991), "Боротьба", "Поет" (1992), "Вир", "Двоє" (обидва – 1993), "Дума про Україну" (1995), "Реквієм" (1996) та інші. Цей далеко не повний перелік творів дає уявлення про масштаб і обсяги монументальних робіт мистця, величезну працю, віддану народу та людям.

На жаль, частина цих робіт не збереглися. Це, наприклад, мозаїки в інтер'єрах ресторану "Метро" і Бориспільського аеропорту в Києві. Особливо сумна доля робіт Івана Литовченка в Прип'яті.

Монументальний ансамбль, над яким він працював у 70-х роках в місті, що протягом майже 32 років після Чорнобильської катастрофи залишається екстрім-зоною для сталкерів і туристів, став недоступний людям, для яких створювався. Панно та мозаїки руйнуються від дощів, заростають джунглями кущів та осипаються на отруєну землю. Дочка митця, заслужений художник України Наталія Іванівна Литовченко в одному з інтерв'ю розповіла, що задовго до аварії батько передчував біду, і ця тривога знайшла своє візуальне втілення у створених роботах. 

Цими днями відбувається гаряче обговорення запропонованих проектів реконструкції РАЦСу в нашому місті. На думку луцького архітектора Олександра Балана, з часом ця будівля, за умови збереження стилістики своєї епохи, стане пам'ятником архітектури нашого часу. Наскільки радикальною виявиться запропонована реконструкція, яка неодмінно позначиться і на інтер'єрі будівлі, та й загалом на "обличчі" цього міського простору? Що тоді трапиться з гобеленом Івана Литовченка? Невже йому загрожує знищення і забуття – так, як це сталося із кількома луцькими роботами іншого видатного українського монументаліста Віктора Шингура: рельєфом в модернізованому "Промені" чи імовірно закритим гіпсокартоном темперним розписом в колишньому Будинку техніки? 

Опубліковано в "Хроніки Любарта" www.hroniky.com

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Андрій Котов: "Додому тягне завжди... Немає нічого кращого за вечірній Львів"
Львів'янин Андрій Котов — у минулому колишній курсант Суворовського училища, армієць першої бригади оперативного призначення Нацгвардії "Барс", студент Львівського державного університету безпеки життєдіяльності — поділився своїм досвідом заробітчанства в Чехії та розповів, у якій країні бачить своє майбутнє.
Читати більше