ЛЬВІВ-ЛІОН. ЛЮБОВ КРІЗЬ ІНСТАГРАМ. Повернення

 Напевне стосунки з Лаурою можна розділити на кілька періодів: до і після Інстаграму, до і після першої розлуки, до Олі... Моє тодішнє життя проходило в ритмі Інстаграму Лаури: заради її світлин і історій ми вранці пили каву, а ввечері вино, ходили на прогулянки на вихідних і подорожували на канікулах. Звісно, в цьому було щось романтичне, як от відкриття нових кулінарних місць та відвідини цікавих заходів. Але знову ж таки, це все робилося не заради власного задоволення, а заради висвітлення подій на телефоні.  Я навіть усвідомив початкові елементарні правила Лаури у користуванні Інстаграмом :

• Підписників має бути більше ніж тих, за ким стежиш ти. Тому Лаура навмисне підписувалася на різні профілі і як тільки вони також навзаєм починали стежити за нею, вона тут же відписувалася від них. Таким чином за нею стежило більше людей, аніж вона за ними. 
• Ставити жемки-вподобайки лише відомим Інстаграмерам. Тому Лаура майже автоматично вподобала навіть банальні й недолугі публікації відомих Інстаграм особистостей, але свідомо ігнорувала якісні й красиві фото з вдалими й ефектними підписами маловідомих Інстаграм користувачів. 
• Не відповідати на особисті повідомлення чи реакції невідомих користувачів, у яких менше 1000 підписників. 
• Календар і періодика.

• Паузи (навмисні і довгі).

 У Лаури були чітко визначені тематика, графік публікацій і навіть навмисних пауз, щоб змусити публіку запитати чи все гаразд і чому вона нічого не викладає. 

 У неї чомусь виникла своєрідна “патологія сніданків”. Тобто Лаура наполягала аби я з самого ранку ходив з нею снідати в різноманітні кав’ярні Ліону і вона могла сфотографувати це й викласти в Інстаграм з інтерактивним запитанням – “А ви любите снідати?”. Тому незважаючи на брак сну через курсові роботи й звіти про проходження студентської практики, я їздив з нею ранковим містом у пошуках ідеального фото зі сніданку – то могли бути як звичайні круасани з кавою, так і йогурт з гранолою, що подають у кокосовій шкаралупі. Я не є фанатом сніданків і зазвичай їм зранку щось легке, однак часом мені хотілося просто поніжитися в ліжку. Ми ніколи не проживали разом, проте часто залишалися разом на ніч у когось з нас вдома, що викликало невдоволення батьків. І я приносив їй сніданки в ліжко. Спершу Лаура була розчуленою й викладала це в соціальні мережі, але через деякий час знову вимагала від мене супроводу по ранковим кав’ярням, адже це було більшим трендом того часу в Інстаграм. 

 Якогось буднього дня на світанку Лаура захотіла піти на сніданок у Kitchen café, аби не лише поласувати домашньою випічкою і гранолою, а в першу чергу опублікувати фотографію цього в Інстаграмі з підписом “Ідеальний сніданок – це сніданок з коханою людиною”. Ми викликали Uber, однак міст Guillotière (Ґійотьєр) чомусь був перекритий і шофер, довіряючи GPS і зовсім не знаючи міста, поїхав далеко на північ за межі півострова. І в тунелі під Фурвьєр через незначну аварію утворилися величезні затори, в яких ми простояли майже 3 години так і не поснідавши. Я намагався заспокоїти Лауру й переконати її, що окрім сніданків у Kitchen café чудове обіднє меню з креативними стравами, а в пообідню пору там формат бару десертів. Запропонував також відвідати Le Desjeuneur, де подають сніданкове меню протягом цілого дня, або Cereal House – заклад, де пропонують різноманітні пластівці з усього світу. Проте Лаура мене не слухала, вона не змогла змиритися, що не зможе створити публікацію в Інстаграмі як планувала. Вона розридалася й наказавши відпустити її (“Lâche-moi connard!”), вибігла з машини й попростувала по тунелю. В той же момент затори розсмокталися і ми змогли рушити вперед. Сніданки в Kitchen café вже не подавали, натомість був смачний обід. Лаура зробила фото, виклала в Інстаграм, проте підпису на кшталт “Ідеальна їжа – це їжа разом з коханою людиною” не було. 

 Того вечора я все обдумував за келихом чудового вина, яке батько приніс з підвалу. А після чарки Арманьяка, я написав Олі що планую відвідати Україну і буду проїздом у Львові. Тому чи вийде в неї чисто символічно десь перетнутися на каву? Оля відповіла що залюбки зустрінеться і попросила точні дати приїзду. Одразу після того я взяв квитки. 

 Тоді я знову вилітав з Парижа в Київ, Бориспіль. Звідтам я їхав в міський аеропорт в Жуляни щоб сісти на прямий авіарейс Київ-Львів. Моєму здивуванню не було меж, коли усвідомив що летітиму на старому літаку з пропелерами – Ан-24. Зі мною також летіли два французи, колишні пілоти Air France, які навмисне відвідали Україну щоб якраз полетіти на цій моделі літака. За їхніми словами, цей Ан-24 мав понад 40 років тому його невдовзі знімуть з експлуатації. Салон літака вінтажний і затишний, нас навіть годували бутербродами і карамельками, а сам політ – вражаючий досвід. 

 Після приземлення в аеропорті Львова, я помітив як разюче контрастують його термінали. Старий, зведений у стилі радянського ампіру з колонадою за час совітів. Новий же, абсолютно сучасний термінал зі скла було створено де чемпіонату світу з футболу.  

 Від аеропорту до центра міста я їхав тролейбусом. Вийшовши на кінцевій зупинці коло університету Франка, я навмисне заглибився у ті вузенькі вулички, що ховаються в центрі міста і нагадують якесь портове містечко, де ось за наступним поворотом з’являться мости через канали. І гул ранкового Львова нагадує шум течії. 

 Опинився я аж на проспекті Шевченка, колишній вулиці Академічній. Ріка вже давно була під землею...  Про Полтву нагадувала лише старовинна архітектура елегантної набережної і сквер на місці течії, де на лавках сиділи бородаті безхатьченки і, немов загублені моряки, цмулили ранкове пиво. 

 У Олі в той день закінчувалися пари ополудні і в її офісі був вихідний, тому ми мали обідати разом, щоб потім блукати старими вуличками. Оля запропонувала зустрітися в панорамному ресторані на даху напроти оперного театру. Оля розповіла, що там смачна кухня, а саме місце мало нагадує Львівський ресторан, а більше схоже на хороший і не пафосний заклад Києва, які вона цінувала. 

 Я линув до місця зустрічі проспектом Свободи, стометрівкою і зупинився напроти оперного театру, коло кафе, де над парасольками кружляють балеринки. 

 Як це годиться мабуть кожному оперному театру, про Львівську оперу ходить також багато легенд. Наприклад, Оля розповідала, що під час будівництва споруди було перекрито русло ріки Полтви, через що вона пішла під землю. Тому розповідають що це спонукало передчасну смерть архітектора, а в оркестровій ямі чути звуки ріки. Ми навіть згодом відвідали кафе “Лівий Берег”, що якраз в підвалі опери. Всередині були похилі стіни й крапала вода, здавалося б от-от Полтва повністю затопить приміщення. Можливо так і сталося, адже останнім часом зникла вивіска кафе... 

 Дотепною є легенда про вагітну скульптуру слави, що звеличує дах опери. Сам того не відаючи скульптор мав за модель вагітну жінку.      

 Оля рекомендувала побачити всередині опери дзеркальний зал і завісу “Парнас”.

 Первісний вигляд опери Ліону було змінено після реконструкції на початку 1990-х років, коли під егідою архітектора Жана Нувеля (Jean Nouvel) було додано скляний дах-саркофаг, де діють студії танців. Чимало ліонців називають цей дах – терткою для сиру, а деякі жителі бойкотують оперу й не відвідують її після архітектурної трансформації. На даху опери діє панорамний ресторан “Les muses de l’Opéra” (Музи опери), літня тераса якого розміщена якраз під скульптурами восьми муз, що дивляться на міську ратушу (Hôtel de ville). Саме так, на фасаді опери Ліону є лише вісім муз, парність була збережена для архітектурної рівноваги, симетрії, ансамблю. Проходячи під оперою, я був певен, що дев’ята муза поряд зі мною. Думав що то Лаура. Помилявся, насправді то Оля! Адже так само у Львові на оперному театрі є скульптури лише восьми муз. На дев’яту музу я чекаю, у неї щойно закінчилися пари. 

 Я навіть достеменно не знаю ким за фахом була тітонька Софі. Однак чудово пам’ятаю як в дитинстві, незважаючи на невдоволення батьків, ходив з тітонькою Софією в Ліонський оперний театр на балет. Цікаво що завдяки тітонці Софі я міг безперешкодно блукати приміщенням театру. Проходячи лабіринт довгих коридорів, ми потрапляли у буфет для співробітників. Той буфет був місцем зустрічі усього персоналу – від артистів до дирекції. Найчастішими клієнтами були оперні співаки у сценічних костюмах. Вони любили співати свої арії просто посеред буфету, особливо після келишка яєчного лікеру. Мене лякали відьми з курячою ніжкою, які під час антракту зазирали в буфет, аби розпити за шинквасом келих вина, або чарку чогось міцнішого. Але моєю найбільшою утіхою були балеринки, які поміж репетиціями забігали сюди пританцьовуючи у своїх пачках щоб замовити каву чи освіжаючі напої. Всі вони були ледь старші за мене, але виглядали молодшими. І незабутньою виставою були вагання однієї балеринки замовити собі тістечко. Це було в післяобідню пору, якраз pendant la pause goûter (під час паузи для підвечірку), коли в буфет принесли свіжоспечений асортимент тістечок. Одна з балеринок буквально випурхнула до них, зробивши pas уперед й застигнувши. Вона довго й апетитно розглядала цукрові полуничні делікатеси й кремові еклери, вставши на пуанти й кружляючи на одній нозі. Її вагання чи бавити себе солодким виражалося у плавних рухах. Але зрештою, зробивши величний стрибок, вона повернулася до своєї балетної зграї, які цвірінькаючи повернулися назад на репетицію. А я замріяно дивився їй услід, чекаючи чергової нагоди стати свідком такої небуденної вистави. 

https://www.youtube.com/watch?v=zQ1v1pMdIoQ