Львів-ЛіОн. Любов крізь інстаграм. The prelude

 Отже, Оля. Вона з’явилася невчасно і несподівано, коли я шукав інформацію про Україну в інтернеті, а ще точніше в соціальних мережах, то тоді просто наткнувся на її відповідь стосовно потреб захисників України. Я зайшов на її сторінку, мені сподобалося її обличчя на світлині профілю. Мені одразу кинувся у вічі той факт: “місце проживання – Львів, Україна”. І тоді я зрозумів, що завдяки Олі я захотів пізнавати краще Україну, а ще точніше – я захотів пізнати її. 

 Власне, я протягом кількох годин дізнавався все про неї гортаючи сторінки її соціальних мереж, навіть ввів у Ґуґлі завдяки перекладачу її ім’я й прізвище кирилицею. Але особливо цікавими, корисними і натхненними були фотографії Олі в Інстаграмі. 

 Слід відзначити, що спершу я доволі скептично і навіть критично ставився до соціальних мереж, а особливо до Інстаграму, яким жила Лаура. Щонайменше посмішку у мене викликали її підписи до селфі, а особливо до світлин з “натюрмортами” з кавою й круасанами чи келихами з вином: “читайте книжки, пишіть листи, пийте гарячу каву (чай, шоколад, капучіно, або прохолодне рожеве вино), і найголовніше - не забувайте про коханих”. За це Лаура здобувала безліч жемок (j'aime - люблю) або вподобайок, нових спостережників-наслідників-фоловерів. Або чого варті коментарі її подруг до коментаря Лаури з відповідною світлиною : “коли йде дощ – пийте каву” або “Якщо ви хочете  бути щасливими - пийте вино в ... (назва закладу)”. Коментарі були на кшталт: “ідеально”, “натхненно”, “божественно”... Здавалося, подружки Лаури навмисне заглядали у словник, щоб знайти відповідний прикметник а-ля Золя-Гюго-Дюма до її мейстрімово-банальних фото. 

 Хоча інколи в Олі також були абсолютно недолугі підписи й коментарі до фотографій, однак ігнорував це через призму засліплюючого захвату й захоплення нею.

 Власне, я також створив собі обліковий запис в Інстаграмі, аби дивитися світлини Лаури і бачити, що вона робить в режимі он-лайн-історій. А згодом я стану абсолютно залежним від Інстаграм сторінки Олі... Кохані люди змінюють ставлення до деяких речей. Чомусь це стосується саме Олі, але не Лаури...

 Так от, я годинами роздивлявся світлини Олі в Інстаграмі, читав з перекладачем підписи й коментарі до них і слухав пісні, які вона рекомендувала, тим самим відкривши для себе перлини української музики. Оля була дуже фотогенічною. На деяких світлинах вона виглядала настільки реалістично, що я захотів погладити її волосся, ніжно поцілувати її у шию, у вушко, або палко припасти до її вуст.

 Я не звик додавати в друзі “незнайомих” людей, тому написав Олі у соціальну мережу якесь приватне повідомлення із запитанням (на кшталт “де це?”) і став спокійно чекати на її відповідь, щоб потім запитати ще щось, познайомитися і почати повноцінне спілкування. Хоча не зовсім спокійно – постійно перевіряв вхідні повідомлення, сподіваючись що Оля мені відпише. Писали всі окрім неї. Тоді почалися поневіряння. Чи побачила Оля моє повідомлення? Як сприйме вона? Як котрогось з численних залицяльників, яких у неї сотні в друзях чи тисячі у фолоуерах в соціальних мережах? Запитає хто я? Я не знатиму що їй відповісти...

 Я виглядав нетерплячим, навіть Лаура спитала чи все зі мною гаразд. Я хотів бодай якось привернути увагу Олі, щоб здобути контакт і отримати відповідь, але не знав як саме. Ставити жемки-вподобайки, коментувати смайликами, записуватись у підписники-фолоуери виглядало недоцільним – у неї й так всього предостатньо у соцмережах: сотні жемок-вподобайок, десятки коментарів, тисячі підписників-фолоуерів... На мій погляд це би було безрезультатно, я би став для неї черговим “одним з багатьох”. Тому вирішив все облишити і перестати мріяти-фантазувати про чарівну львів’янку, що відповість французу з українським корінням взаємністю.

 Зрештою повністю присвятивши свій вільний час Лаурі, я поступово штучно забував про Олю. Але згодом, коли я сидів в кафе з Лаурою, мені несподівано прийшла відповідь від Олі. Я зовсім цього не очікував! Лаура помітила мою приємну збентеженість і запитала чи все гаразд? Ça va ?           

-       Ça va, - відповів я. І чекав момент, щоб Лаура кудись відійшла, аби мати змогу спокійно написати Олі щось приємне. 

 Власне, моє захоплення Олею почалося тоді, коли у нас з Лаурою стало не все гаразд, що часто буває у тих пар, які дуже рано почали стосунки і тривалий час разом.  

 Можливо слід було зробити паузу у стосунках з Лаурою. Будучи ще зовсім юними, ми поводили себе по-дорослому. Ми все почали занадто рано і швидко, тому почався період “розбору польотів”: прискріпливі вимоги, зайві запитання, новостворені проблеми на рівному місці тощо. До того ж напевне я закохався в Олю.      

Лаура сказала, що я змінився, що я вже не такий, яким був раніше. Хоча насправді, це вона стала не такою, як була раніше. 

 Я не змінився. Я змінив її. На когось іншого.

 Лаура стала “інстаграмозалежною”... Активно інстаграмозалежною...

 Останнім часом напевне ми всі так чи інакше залежні від Інтернету, особливо від соціальних мереж, а надто – від Інстаграму. На мій погляд від Інстаграму є два типи залежності: пасивна й активна. Пасивна полягає у спогляданні профілів (фото й відео історій), тим самим дізнаватися про цікаві події, нові місця і речі. Я визнаю що був пасивно інстаграмозалежним, я слідкував за Олею, щоб якомога більше дізнатися про неї: де вона перебуває і де подорожує, які мистецькі події і кав’ярні відвідує, які книги читає, що вона любить і кого кохає. 

 А Лаура є активно інстаграмозалежною: все її життя зводиться до показу світлин, відео й історій для фолоуерів. Все у неї розплановано та вона перебуває у погоні за жемками-вподобайками, коментарями й перепостами, новими підписниками, перетворюючись у жертву “масфолоуінгу”.  

 “Недолайкана” Лаура стала жити віртуальною ідилією, вона продовжувала створювати ілюзію щасливого і безтурботного життя. Окрему увагу Лаура приділяла факторам моди й стилю: коти, кава, книжки, вино, подорожі, пейзажі Ліону і селфі стали головними елементами її віртуального фотоальбому. Це все було прикрашене брендами, натюрмортами з півоніями, вечерями в ресторанах Michelin та сніданками на панорамних терасах. Тим, що на її думку має випромінювати щастя і приносити нових фолоуерів. 

 Головна заповідь Лаури для закладів харчування – не їж і не пий, допоки я не сфотографувала. Вона не дозволяла споживати їжу чи пити каву перед тим, як вона сфотографує це і виставить в соціальні мережі.

 Примітно, що Лаура навчалася на юриста і проходила практику в адвокатській конторі, проте її Інстаграм про це жодним чином не вказував. Те ж саме стосується її подруг, які хотіли стати вчительками чи виховательками, але свої проекти в Інстаграм вони не виставляли… 

 Інстаграм дозволяє нам грати роль і жити уявним життям. Завдяки Інстаграму кожен обирає бажану роль для себе: мандрівник, першовідкривач нових кав’ярень, книжковий оглядач, культуролог, фітнес-тренер самоучка, постійний відвідувач концертів, щаслива дружина, кохана мати двох дітей, аматор вина з картонних пакетів на мистецьких фуршетах, професійний майстер порад і джерело лайфхаків. Тому дівчина, яка працює у супермаркеті на касі, в описі свого профілю опише себе: блогер, модель і мандрівник.

 Своїм стилем життя Лаура намагалася доказати щось комусь. Для декого життя це те, що ти робиш із ним, а для неї життя – це те, що ти показуєш.

 Цікаво, що на відміну від ідеалізації життя Лаури, Інстаграм профіль Олі відображає цілковиту реальність, без “блискучо-рожевих” фільтрів, без жодних доказів і прагнень. Приблизно так само, як і Львів намагається зберегти свою автентичність. Чи це мені лише здається? 

 Поволі засинаю і пригадую як все починалося з Олею і все закінчувалося з Лаурою.  

 Як у Львові, так і в Ліоні виражена культура споживання: у Львові сидять у кав’ярнях, а в Ліоні ходять по бушонам – типовим ресторанам. Бушон (bouchon) означає корок, напевне й назва ця тому що атрибутом їжі є відкорковування вина. Цікаво що в Парижі такі заклади називають “бістро”, адже саме так їм наказували швидко принести їжу російські солдати, які увійшли в Париж після поразки Наполеона. Але ми в Ліоні залишаємося прихильниками наших традицій.

 Я ще змалку звик ходити з батьками кілька разів на тиждень по ресторанам (у будні вечеряти, а на вихідні обідати). Звісно найчастіше ми сиділи в бушонах неподалік дому, на вулиці Мерсьєр (rue Mercière) чи у туристичному старому Ліоні, а при особливих нагодах ми резервували гастрономічні ресторани з Мішленівськими зірками у Ліоні й регіоні. 

 У Франції існує кілька гідів по закладам харчування: Gault & Millaut, Pudlo, Fooding, або типово Ліонський Petit Paumé. Проте червоний гід Мішлен (Michelin) є найстарішим і найгоноровішим (найреспектабельнішим) посібником для відкриття найкращих ресторацій: вишукана кухня, мистецька (артистична) презентація страв, рідкісні вина і бездоганний сервіс. 

 Французька компанія Michelin, що спеціалізується на автомобільних шинах, розширила свою діяльність випуском дорожніх карт та гідами по готелям і ресторанам. Критерії ресторанів різні – як і розумне співвідношення ціна/якість, так і рейтингові зіркові заклади. Найвища винагорода – 3 зірки, що дуже позначається на цінах. Оцінюють ресторани всесвітньовідомі кулінарні експерти, що часто з’являються інкогніто. Чимало шеф-кухарів живуть лише заради того, аби здобути зірки Michelin. І найжахливіше для них – це втратити зірку. Дехто через це навіть закінчує життя самогубством. 

 Персонал зіркового Мішленівського ресторану – це випускники найкращих готельних та кулінарних шкіл. Досить часто у таких закладах персоналу більше, ніж клієнтів. Робочі будні такого закладу чудово показано у мультику нашого дитинства “Рататуй”. Але там мова йде про Париж...  

 Якщо раніше ми ходили в зіркові ресторани Michelin родинами, то того дня я вперше пішов лише з Лаурою, щоб наодинці тет-а-тет відсвяткувати чергову річницю наших стосунків. 

 Ми зарезервували столик на двох заздалегідь, приблизно за два з половиною місяці. І ось настав той день. Лаура була приголомшливою. Вона одягнула свою вечірню сукню, взяла сумочку від Hermès та начепила прикраси від Cartier. Я теж був елегантним: мав на собі костюм-трійку та швейцарський автоматичний годинник. Костюм я вбирав вкрай рідко. І той годинник я носив не щодня, а ексклюзивно, лише для важливих подій. 

 Перед замовленням Лаура почала фотографувати інтер’єр і наш стіл, щоб підкреслити тарілки з вишуканої порцеляни з міста Лімож від Bernardaud, кришталеві келихи від Baccarat та срібне приладдя від Christophle. 

 Ми розглядали меню. Цікаво, що ціни були вказані лише в моєму примірнику, кельнер навмисне приніс Лаурі меню без цін, як і годиться для панянки що прийшла з кавалером. Я вивчав карту вин. Напевне вина в зірковому ресторані є найбільшим чинником дорогого рахунку. 

 На аперитив ми замовили прекрасне шампанське, що додало нам чудового настрою. Нам принесли різнобарвні креативні солодко-солоні тістечка і театрально оголосили їх назву й інгредієнти, немов запрошення у казку. Після того як Лаура сфотографувала тістечка і виклала в історію в Інстаграм, ми спільно із захватом смакували їх. Нам наповнили келихи бездоганним витриманим вином. Передбачалася незабутня вечеря... перед чимось незабутнім.

 Але все пропало, щойно нам принесли першу страву меню дегустації. То була пістрява композиція з тоненьких шматочків свіжих овочей і екзотичних стеблинок, яку підкреслювали майстерно нанесені краплини приправи. Я ніжно витягнув одну стеблинку... і вся ця мініатюрна композиція порушилася, страва завалилася.

- Mais qu'est-ce que tu as fait ?! Ça ne va pas la tête?! (Що ти накоїв?! В тебе все нормально з головою?!) - оскаженіло вигукнула Лаура так, що зала затихла, на нас всі звернули увагу і почали собі щось шепотіти. Я знищив всю гармонію для її світлини ресторану в Інстаграмі... Довелося замовляти іще одну таку саму страву, аби Лаура могла нормально сфотографувати це для Інстаграму.

 Власне тоді все пішло нанівець, мені було так гірко, що я навіть не розрізняв і не відчував смак страв і вина Мішленівського ресторану. Гармонійна симфонія дегустації була порушена й втрачена. Не допомагали навіть десерти.

 Після вечері я навмисне замовив собі діжестів – чарку арманьяку. Чарка кошувала у тому ресторані більше, аніж пляшка такого самого напою в магазині.

 Я був сп’янілим, проте мовчазним. Ми доволі швидко розпрощалися під церквою Ене (Ainay). Причому розпрощалися ми немов прості знайомі, що кудись поспішали. Лаура поквапилася до себе додому на березі Сони аби відфільтрувати й викласти в Інстаграм світлини з зіркового ресторану. Я пішов до себе додому на берег Рону щоб спокійно й без перешкод переглянути Інстаграм Олі. В такі подібні моменти профіль Олі в Інстаграмі – моє душевне зцілення. Отож вона виклала нову світлину з чеком магазину (ціну було приховано), на якому в самому низу було передбачення на кшталт: “Ви зустрінете справжнє кохання, яке так далеко, але буде близько”. І я вкотре усвідомив - я таки приїду до неї!