Льоля Світлична

Леоніда (Льоля) Світлична. Мені пощастило не раз зустрічатися з цією Великою жінкою, ангелом Великого Івана Світличного.

Самодостатня горда особа, не просто інтелігентна киянка з діда-прадіда, а представниця Терещенків без грама меншовартості, периферійності. Її колисала історія України! Судіть самі: в Києві біля гори Хоревиця Леоніда Павлівна Терещенко народилася 2 квітня 1924 р. Її тато був тоді студент-архітектором, а мама – домогосподаркою. Хрестили Льолю в церкві Покрови на Солом’янці. Її перші зорові враження – Андріївський собор і двохсотлітня липа, звукові – українські пісні, які дуетом співали батьки.
 

Рідна тітка Льолі була черницею Флорівського монастиря на Подолі. Частенько вони з мамою, тіткою ходили на могилу матері Мазепи (ігумені цього монастиря) і на могили воїнів полку імені Богдана Хмельницького, розстріляних Муравйовим, клали польові квіти.

Потім страшна п’ятирічка безбожжя, коли церковним дзвонам виривали язики, вибухи руйнували храми. У ті часи в школу приймали з восьми років. Для Льолі це був час початку навчання та голодомору. Ідучи до школи, бачила померлих. Щоби врятувати дітей від голоду, мати віднесла обручки, срібні ложки, навіть оклад ікони в "Торгсин" ("Торгівля з іноземцями"). Від голоду помер дід, багато родичів. Кого зі знайомих, кращих учителів не викосив голод, донищували арешти, зникнення їхніх дітей у дитячих будинках. У 1938 р. закрили школи нацменшин: до Льолиної школи перевели клас із єврейської школи, з’явилися учні з польської та німецької шкіл. Тоді ж у старших класах і вишах запровадили платню за навчання, бідніші лишили навчання.

На фоні оспівування сталінської конституції, щасливого дитинства карбувалися в пам’яті спочатку черги за продуктами, а пізніше – замаскована карткова система, коли хліб і молоко в обмеженій кількості розносили по квартирах. Фінська війна, коли її однокласників зі школи забирали на фронт… Хоч навчання у вишах було платним, Л. Світлична стала першокурсницею Будівельного інституту, перебувала на геодезичній практиці. З усіх радіо тарілок лунали клятви радянської влади ніколи не здати Києва. Усіх старших 16 років ганяли "на окопи", які німці спокійно обійшли, уся Володимирська біля НКВС була засипана горілим папером.

20 вересня 1941 р. німці ввійшли до Києва: голод, грабунки, відправка на примусові роботи до Німеччини. Рятуючись від рабства, Л. Світлична стала студенткою медичного, потім гідромеліоративного інститутів (єдиних за німців вишів Києва). Жили вони з мамою у Флорівському монастирі. Одна з найстрашніших згадок – безлюдний Київ восени 1943-го, коли Терещенки переховувалися в одному з гробівців на Байковому цвинтарі.

Коли прийшли "визволителі", усіх, хто перебував під гітлерівськими окупантами, виселили. Правдами-неправдами Л. Світлична залишилася в Києві, проектувала київські мости, відновилася в Будівельному інституті, що звільнило її від мобілізації до війська. Голодні, обідрані – але вчилися, тулилися у неопалюваних приміщеннях. А ще треба було заробляти, бо хлібина на базарі сто карбованців коштувала.

Трохи рятували "другі гарячі" – каша, яку давали в студентській їдальні, і кварта молока, яку відривала від себе хрещена Л. Світличної. У 1948 Льоля закінчила інститут і мала їхати до Красноярська-20. А вона таки вступила до аспірантури Інституту будівельної механіки АН УРСР.

Скільки ж у неї тепер перспектив: киянка, красуня, інженер, науковець, викладач інституту…

Правда, тулилася родина з п’яти осіб у 14-метровій монастирській келії, тому вдома працювати було ніяк – працювала в "академці" – бібліотеці ім. В.Вернадського. Там і познайомилася з Іваном Світличним. У 1955 вони збиралися одружитися, але смерть Іванового батька завадила. Офіційно Леоніда з Іваном Світличним одружились 12 травня 1956 р. Понад три роки жили (точніше, ночували) в кімнатці мами Л. Світличної.

Після закінчення аспірантури Л. Світлична працювала асистентом у Будівельному інституті, Іван – молодшим науковим співробітником в Інституті літератури АН УРСР. Жили тяжко, бо зарплати були мізерні, а потрібно було допомагати матерям. З Івановою жадобою до книжок про якийсь одяг нічого було й думати.

Разом із чоловіком долучилася до дисидентського руху. З Вірою Лісовою та Михайлиною Коцюбинською була розпорядницею фонду Сахарова в Україні. Нарешті вони звили гніздо на четвертому поверсі, під самою стріхою на Уманській, 35. З однієї кімнати на 28 метрів Іван зробив дві; рясно заселив їх книгами, українською керамікою, гравюрами. Стус так писав про штаб-квартиру шістдесятників і тамтешню атмосферу: "Згадую стіни, завантажені книгами – думну сутінь, де добре мислилося і почувалося. Ій-Богу ж, коли є в Києві і найрідніші закамарки, то один з них – там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом".

Ніколи гніздо дисидентів не пустувало: прибульці були з усіх куточків. Хазяїн їх садовив у крісло, говорячи: "Ви тут почитайте, а я тим часом буду Вас культурно обслуговувати". Йшов на кухню й готував підкріплення. Гості могли оглядати книги, архів, де були недруковані твори Калинців, трьох Василів: Симоненка, Стуса, Голобородька; магнітофонні записи. У квартирі існував закон: холодильник, ключ, ліжко, книги – до твоїх послуг, але книги став на місце. Уночі хазяїни укладали гостей у ліжко, самі мостилися на стосах преси…

Богдан Горинь так характеризував Леоніду Світличну: "Вона знала, що таке нестатки, матеріальна скрута, і ніколи не знала, що таке матеріальний добробут, розкіш".

Перша "кругла дата" подружжя – 12 травня 1966 р. Іван у слідчому ізоляторі КДБ. Його випустили за браком складу злочину, але роботи учений не міг знайти. 20 років подружнього життя – Іван у таборах. Скільки тоді Льоля витратила здоров’я, щоб знайти викраденого КДБ півторарічного Ярему, сина Надії Світличної! Забрала таки з Ворзельського дитбудинку. 25 років, "срібне весілля", Іван на засланні на Гірському Алтаї. У нього інсульт, клінічна смерть. Вона ж 9 місяців провела з ним у лікарні, працювала санітаркою, а ще – на кухні в сільській лікарні, де Івана оперували. Коли він уже міг жити у виділеному йому гуртожитку, над його ліжком висіла карта Радянського Союзу: Іван просив позначити на ній місця, де сидять його товариші. З великим зусиллям говорив, посміхаючись: дивись, Льолю, українці окупували цілий Сибір! Коли в січні 1983 р. його звільнили, додому мусив повертатися поїздом, не міг летіти літаком. Вони з Льолею тиждень їхали з пересадками.

Дружина Світличного залишилася вірна девізові, за яким жив її чоловік, девізові зека: "Не вір, не бійся, не проси!". Вона не звернулася до Спілки письменників, щоб їм надали краще помешкання. Малесеньке помешкання Світличних було на четвертому поверсі в будинку без ліфту, тому навіть не було можливості вивозити Івана на прогулянку, на повітря.

30 років подружнього життя ледь згадали, бо Іван був важко хворим.

Упродовж 11 років і 2 місяців її час був розписаний за хвилинами. Льоля читала йому листи, варила дієтичну кашу, робила уколи, купала й одягала, поїла з ложечки, мов немовля, й витирала сльози, як маленькій дитині… Вона майже не спала, бо ночами Івана мучили корчі і він кричав криком смертельно пораненого звіра. Удень, коли приходили, як і колись, друзі, багато справжніх, щирих, відданих друзів, він – той, хто знав в оригіналі Беранже, хто створив словник синонімів, хто написав десятки талановитих віршів й серйозних літературознавчих праць, силувався щось сказати й не міг. І плакав, а поглядом чи потиском руки просив Льолю продовжити його думку. І вона підхоплювала його звуки, розвивала в слова, речення, цілу розповідь. Іван переставав плакати й схвально хитав головою. А за три роки перед смертю Іван цілком втратив мову, був повністю паралізований.

Колись він писав дружині:

Підем разом двоє.
Навіть, як немає
Поруч ні душі.
А як впаде один,
Ти не зупиняйся.
Шлях кінця не має,
Доки ноги носять,
Ти за двох іди.

І вона йшла за двох. У старенькій радянській одежині, у Іванових шкарпетках, із торбинкою йшла Києвом княгиня. Вона підготувала кілька книжок споминів: "Доброокий", "Не доходять ненаписані листи" (видана під назвою "Іван Світличний. Голос доби").

9 лютого 2003 р. Льолю Світличну розбив інсульт; 18 лютого її не стало. І знову її прихистила земля Байкового.

Читайте також:
Світла душа Алли Горської
Олена Теліга: поетеса, патріотка, модель
Трагічне кохання Катерини Зарицької та Михайла Сороки