Літературне заробітчанство

Очевидно, що у важкі часи для Батьківщини не тільки в окопах на передовій, а й на культурному фронті мають діяти певні моральні правила поведінки. Тому не випадково українське суспільство з таким осудом і огидою сприймає постійні гастролі до Москви доморощених культпрацівників.

На цьому фоні дивно виглядає те, що залишилася непомітною для широкого загалу дуже знакова подія, яка відбулася наприкінці минулого року в Мінську. В столиці Білорусі (вже втретє) відбулася конференція Міжнародного гуманітарного проекту "Мінська ініціатива", на якій був презентований альманах молодих поетів Росії, Білорусі та України під назвою Terra Poetica.
 
Відкривали презентацію, як і годиться, високі московські гості – колишній міністр культури Російської Федерації М. Швидкой та заступник керівника "Роспечати" В. Григор’єв. Пояснюючи мету появи такої збірки, М. Швидкой зауважив, що "… смысл альманаха (как и других проектов "Минской инициативы") - возвратить друг другу поле культуры, объединяющее наши страны". Як бачимо, не більше, і не менше, а йдеться про повернення до єдиного (!) "поля культури". Ще відвертіше заявив В. Григор’єв: "…поэтический альманах, на страницах которого представлены языки трех братских народов, равноправных наследников великой культуры древней Руси, способствует большему взаимопониманию и единению".

Та цікаво навіть не це, а те, що книжку видано в Києві накладом 1500 примірників, а ще цікавіше, що відкривається вона передмовою видатного українського поета Бориса Олійника, який на той час був головою українського Фонду культури. Отже книжка надрукована, хоча і на замовлення та гроші кремлівських кураторів, але стараннями сучасних малоросів, за що російський культуртрегер щиро їм подякував: "… прекрасно, что украинские коллеги смогли реализовать этот замысел, родившийся на "Минской инициативе".

Слід зазначити, що під однією обкладинкою з північними "братами" опинилися доволі знані і безсумнівно талановиті поети та ще й щирі патріоти, як от Дмитро Стус, Леся Мудрак, Ігор Остапенко та ін. Це не які-небудь "певички", що раз у раз швендяють до Москви, це - сіль і совість нації, її культурна еліта. От тільки чи потрібен нам такий культурний "Мінськ" у той час, коли Росія окупувала український Крим, на Донбасі точиться кривава війна, українцям шалено нав’язується "русский мир", а пропутінські експерти розповідають, як найкраще розбомбити і зачистити Україну?
 
А поки російські вояки вбивають наших хлопців у так званій зоні АТО, їхні колеги від культури вже будують "планов громадьё". Наприклад, проект створення інтерактивної платформи на базі трьох музеїв - московського Музею Олександра Пушкіна, київського Музею Тараса Шевченка та мінського Музею Янки Купали. Очевидно, директор київського музею вже дав добро. От тільки, як будете ділити скіфське золото – порівну чи по-братськи? А ще в планах "Мінської ініціативи" спільний проект театрів ляльок для дітей з особливими потребами. Справа дійсно шляхетна. Та тільки невже тепер нашим діточкам окрім "рыбок Прасковьи, Марфы и Пелагеи" будуть ще показувати й лялькові вистави про "Петрушку" і "Машу и медведя"?
 
Я не виступаю проти російської культури, хоча й не вважаю її такою вже видатною, як нас старанно запевняють. Але я проти "братерства", коли один брат-злодій з автоматом заліз до іншого в хату. Поверніть нам Крим, виведіть війська з Донбасу, звільніть сотні полонених і політичних в’язнів-українців, компенсуйте пораненим і рідним загиблих шкоду за їхні страждання, і тоді ми подивимось, які книжки нам разом видавати і які плани нам разом будувати.



Останнім часом кількість посилів від росіян до українців про "братские народы", а то й просто "один народ" різко зросла. Від інтернет-тролів і журналістів до відомих політиків, від пропутінських "шісток" до ворогів його режиму. Це може означати лише одне – всі вони гранично чітко розуміють, що між державами обриваються останні зв’язки, палають мости і українці врешті-решт скидають з себе ярмо економічної, духовної та іншої залежності, котрим Росія "любовно" приковувала свою сусідку до своїх "скрєп".

Високопоставлені російські політики, незалежно від політичного забарвлення, стосовно українців та України вперто твердять одну й ту ж саму імперську мантру. "Мы всегда считали, что русские и украинцы - один народ, я так считаю и сейчас" - цитує керівника держави одіозний російський телеканал. Про це президент Росії В. Путін заявив у своєму виступі на мітингу-концерті на Красній площі на честь річниці окупації Криму.

Мета подібних лицемірних заяв є гранично ясною. Якщо українці і росіяни не два різні народи, а єдиний народ, то щось негоже одному народу жити в різних державах. Об'єднання України (чи певної її частини) з Росією, тобто одного народу в одну державу, має бути здійснено в повному обсязі. За допомогою "ввічливих", як у Криму, або не дуже ввічливих, як на Донбасі, "зелених чоловічків" у російській військовій формі, мирним шляхом або не зовсім – то вже не важливо.

Між тим, як свідчить багатовіковий історичний досвід, Росія ніколи й ні з ким не об'єднувалася на рівноправних, демократичних засадах, в тому числі й у культурній сфері, бо таки ж полюбляє зверхність та поневолення. Отож "братання", як правило, закінчувалося ярмом на шиї "братнього" народу. Фактично, ідея єдності народів завжди ставала ідеологічною основою проголошення єдності та неподільності Російської імперії.

Чи розуміють українські учасники альманаху Terra Poetica, що вони стали знаряддям путінської пропаганди? Можливо, що розуміння скверни є, бо таку визначну подію, "перший крок до об’єднання народів", не надто вже поспішають піарити. Натомість, в Росії про подію роздзвонили "во всю Ивановскую". Пафосну статтю про мінську конференцію та альманах надрукували навіть в "Российской газете" №7154 (286) від 14.12.2016 р. Для тих, хто не знає – це офіційне видання Уряду Російської Федерації на кшталт нашого "Урядового кур’єра". 

Звичайно ж, не мені судити цих "майстрів пера". Це – їхній вибір і їхнє право робити так, як вони вважають за потрібне. Сьогодні в Україні поету дуже складно реалізуватися і духовно, і матеріально, тож і виникає спокуса десь "підзаробити". Та чи варто заради цього свідомо чи несвідомо ставати маріонетками в руках кремлівських ляльководів, які вперто нав’язують нам імперський міф про "братні" народи.
 
Хочу зазначити, що окрім задоволення своїх власних потреб і амбіцій, у поета має бути ще й громадянська відповідальність, і патріотизм, і обов'язки громадянина. До речі, російські поети добре розуміли це ще в середині позаминулого століття: "Поэтом можешь ты не быть, Но гражданином быть обязан". Що ж заважає зрозуміти цю просту неминущу істину нашим сьогоднішнім?
 
Та дивує насправді навіть не це, а інше. Поки між Україною та Росією точиться кривава війна, відомі українські поети в Мінську нишком "братаються" зі своїми російськими колегами, намагаючись створити єдиний "культурний простір" і це не викликає жодного осуду чи критики з боку українського загалу. Невже українці згодні з подібними діями? Адже мовчання – знак згоди. Чи вони чекають поки культурний "Мінськ", не дай Боже, перетвориться на культурний "Іловайськ"?
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Сергій Бут 16 червня 2017
Дуже змістовно, дуже актуально, дуже слушно...
Проблеми української мови: Що про них скаже історія?
Чи аж такою очевидною є теза про вирішальну роль насильства у деградації та вимиранні української мови?.. Йдеться не про сам факт масовості та жорстокості гонінь проти неї, а про вирішальний вплив цього факту на постання непривабливої картини нашого мовного сьогодення...
Читати більше