Ліон

Спішившись вже коло самої фіртки, я, ведучи ровер, поволі увійшов на невеличке, поросле травою подвір'я. Коло самої хати, тримаючи у руках відро, стояла літня жінка, дивлячись то на мене, то на пса, котрий, як тільки я зайшов на обійстя, вирвався з буди й, тягнучи за собою ланцюг, то намагався дотягнутися до мене, то, вилізши на буду, уже звідти знов голосно гарчав.

- Та тихо ти будь! - обізвалась до нього хазяйка, вирішивши таким чином угамувати спершу пса, а вже тоді дізнатись, хто ж то прийшов до них у гості.

Я представився і запитав чи дома господар. Жінка, все ще не спускаючи з мене погляду, відчинила ледь прикриті вхідні двері до сіней, і показуючи рукою дорогу сказала, уже до чоловіка, що сидів у хаті:

- Тут до тебе прийшли, чуєш!

Таким чином я опинився у помешканні, котре мене й цікавило. У кімнаті зліва на розстеленому ліжку сидів літній із сивою головою чоловік. Сивина його була настільки світлою, що якби не вік, можна було б подумати, що це сидить людина з прозорим, світло-попелястим волоссям. Був він зодягнутим у просту, звичайну сорочку із закоченими невдало до верху рукавами, у темні спортивні штани, одна із штанок котрих теж, була дещо припіднятою й на оголеній нозі зяяла велика рана, де-не-де замащена зеленкою та йодом. Кімнатка була невеличкою, на одне вікно, біля котрого стояв старий диван і стіл з телевізором на ньому. А по інший бік, власне, ліжко, на котому й сидів старий. На стіні, завішаній ковром з гуцульським орнаментом, я запримітив портрет Шевченка й дещо забруднений вимпел із вишитими на ньому словами "Заповіту".

Він, не встаючи, дивився мені прямо у вічі й коли, підійшовши ближче, я подав на знак привітання руку, у відповідь міцно її потиснувши, запропонував мені сісти на крісло, що стояло якраз недалеко біля ліжка.

Чоловіком цим був Ліон – звичайний сільський дядько, котрих у кожному селі знайдеться чимало. Але особливість Ліона (а разом з тим і мій інтерес, котрий привів мене до нього) полягала у тому, що, будучи колись молодим, дуже-дуже давно, він брав участь у національно-визвольних змаганнях на території нашого району. Мені й справді було цікаво познайомитися з колишнім партизаном-бандерівцем й послухати розповіді з воєнної бувальщини. А що бував Ліон у бувальщинах, чув я багато разів. Але, не знаходячи вільного часу, щоб зайти у гості й уже більш детально почути про ті далекі, буремні дні, мене якось поволі стискав жаль і почуття, що, відкладаючи із дня на день нашу зустріч, вона може і не відбутись.

І ось, нарешті, я тут. У помешканні Ліона, про котрого доводилося стільки чути.

Дізнавшись мету мого візиту, Ліон спершу дещо примружився, але ще раз випитавши хто я і звідки, уже з більш відкритим обличчям й прихильнішими нотками у голосі сказав:

- То давно було!

Звісно, з того часу минуло більше як шістдесят років, їм, цим вісімдесятирічним дідам, було тоді по якихось двадцять. І мало хто з них, тих, хто взяв у руки зброю й пішов захищати свій дім, батьків, сестер, Батьківщину, зрештою, то від поляків, то від німців, то знову від совітів, котрі у далекому 44-му удруге ступили на нашу землю, вижив. Хоча я прочитав чимало літератури на дану тематику, але то все про події, що відбувались десь далеко, в усякому разі про місцевість, у котрій мешкаю, знаходив вкрай обмаль інформації. І ось він, Ліон, живий свідок і безпосередній учасник тих історичних, буремних подій.

Чи міг собі уявити цей літній чоловік, що воюючи проти стількох, не порівняно дужчих ворогів, доживе врешті до незалежної України. Або чи міг уявити собі я, що сидітиму віч-на-віч із людиною, яка, будучи приблизно мого віку, більш як півстоліття тому, зі зброєю в руках боронила край від різномастних загарбників.

Але доля химерна штука, і ось ми сидимо навпроти одне одного й розмовляєм про ті далекі дні.

І ось, я вже собі уявляю молодого його, зодягненого в однострій офіцера НКВД, ліквідованого під час однієї з операцій, з автоматом через плече, із начепленими до добротного широкого шкіряного пояса гранатами, й прикріпленою до нього ж командирською планшеткою.

Він розповідав, а я уважно слухаючи, вдивлявся у задумливе його обличчя, із захопленням спостерігав, як очі, допіру сухі й байдужі, враз веселішали, і там, десь у самій їхній глибині, поволі почав з'являтися вогник, котрий, у залежності від розповіді, то стихав, то із ще більшою силою розгорався до неймовірних своїх розмірів.

А тим часом Ліон продовжував.

- Як прийшли совіти, то ми, загартовані уже в боях проти поляків та німців, одразу ж почали чинити їм шалений опір. Захищали населення від грабунків, недопускали совітську адміністрацію на підконтрольню нам місцевість, разом із загонами УПА атакували райцентри та інші населені пункти. Ми - це місцева самооборона, створена районними осередками ОУН, котра діяла на конкретній місцевості й допомагала регулярним відділам УПА у їхніх, більш масштабних збройних операціях.

Звісно, це усе цікаво, - кажу, - про це я читав неодноразово у фаховій літературі, але хотілося би почути щось конкретніше, таке, що діставало б своєю детальністю до самого дна серця.

- Звичайно, було і таке, - не припиняючи розмови продовжував Ліон далі оповідати про свою тривожну молодість.

От, наприклад, справа відбувалась невдовзі після Різдва. Був я якось у сусідньому селі й розговорився з районним пропагандистом. Зійшло на те, що не вистачає пропаганді друкарських машинок. Агітки ні на чім друкувати. Які проблеми, кажу йому, старий, будуть машинки! Й наступного дня запряжені сани щонайкращими кіньми увірвались до районного міста. Було нас троє. Один став коло саней на стійці, ще один при дверях установи, я ж, знявши із запобіжника револьвер, увірвався до кабінету начальника районної друкарні й, погрожуючи йому дулом, наказав зняти зі свого столу червоне покривало, позаносити й поскидати туди декілька друкарських апаратів і, зробивши це негайно, віднести усе на сани. Той, невагаючись, зробив усе так, як я йому велів. Потому, перерізавши в установі зв'язок, ми успішно зникли з-за меж районного центру.

- Або ще… - вочевидь, увійшовши в ексаз, продовжував свою оповідь Ліон.

У 1946 році, по всіх селах були запроваджені гарнізони НКВД. Так що боротися із ними ставало дедалі важче, але ми робили своє діло добре. Правда, і ряди наші, з часом, ставали все рідшими. І от ми отримали наказ ліквідувати один з таких гарнізонів.

Отож, як поночіло, уся наша місцева боївка підійшла до школи, у котрій і розмістився гарнізон. Чоловік там було з двадцять. Закриються, носа не показують. Зробили дірку в глиняній стіні, виставили скоростріла на вулицю, ото й уся загроза. А як стемніє, так ні один навіть в туалет на двір не вийде.

Дочекавшись попід стінами будівлі, поки ті вкладуться спати, один з нас, тихо підкравшись до дверей, постукав у середину.

- Кто, тваю мать, так поздна?!
- Запіска с района!
- Пароль?
- Хараши яблочкі здєшніє!

Й, вочевидь, зачувши правдиве гасло, черговий гарнізонник відчинив двері, але не встигла рука його пролізти крізь шпарку за цидулкою, як тут же наш, сильно копнувши двері ногою, кинув звільнену гранату усередину й одразу ж відбіг назад. Пролунав потужний вибух. За ним стогони й бридка кацапська лайка.

Тут вже й ми, не вагаючись, приступили до улюбленого свого діла. Бити московську вошу, як говорив колись один отаман. Заграли гвинтівки, скоростріли, але до третіх півнів усе стихло. Повитагяли ми тоді мертвих червонопагонників на вулицю, скинули чоботи, одяг, навіщо ж добру пропадати, лише очі не повиколупували на їх манір. Й залишили так, усім на постраховисько.

Глянув я на мого співрозмовника, а в очах у нього вже не маленькі чорні зіниці, а велика червона заграва.
А він ще довго розповідав про партизанські свої перепитії. Про те, як пораненим довго вигоювався по криївках, але, зрештою, одного дня, будучи схопленим і згодом засудженим, поїхав десь дуже далеко. Тож я незчувся, як надворі уже добряче стемніло. Ще за якийсь час до хати увійшла Ліонова жінка, і на цьому розмова наша припинилась.

- От, кореспондент, цікавиться як я воював, - не без певної гордості заявив тій Ліон.
- Та що з того, що ти воював, - не підтримуючи його інтонації, відказала дружина. - Чи маєш що з того, може якісь привілеї чи визнання від держави?!
- А мені нічого не треба, - уже враз із притухлим на мить вогником в очах відповів на гіркий її сарказм. – Я маю свою державу, за котру воював, маю свій прапор, свою газету…

Вже на дворі, їдучи дорогою додому, мені ніяк не йшли з голови останні слова Ліона. Це скільки треба -думав я собі - витримки й мужності, аби, не зневірившись у державі, за котру він і такі як він воювали, і котра досі їх не визнала своїми героями, нести й далі у серці своїм тверде переконання того, що боротьба їхня була недаремною.

А вже за деякий час я з прикрістю дізнався, що Ліон помер. На кладовищі, в останню путь провести свого побратима, зійшлися ветерани з районного Братства ОУН-УПА. Такі ж, як і він, сивочолі, але з військовою виправкою, колишні партизани, в очах котрих стоїть ще й досі червона заграва...

2009