ЛІНИВЕ ОКО

3 березня 2015
Maria Ivanus
Третій день в Україні і найважче до чого звикнути - це близькість до людей. Всюди. В Америці з цим дуже обережні, переживають, щоб не втрутитись у ваш особистий простір. Навіть поглядом, затриманим на секунду довше, ніж дозволяє етикет. Може, тому іноземці надають перевагу газетам, книгам і телефонам у публічних місцях, щоб не доводилось розпочинати розмови з тим, хто застрягне поруч в черзі чи метро.

Українці ще не звикли до безлімітного WI-FI всюди, а тому продовжують отримувати інформацію через живе спілкування, підслуховування чужих розмов (які в більшості й ведуться з розрахунком на те, що чути їх має кожен в радіусі трьох метрів) або мовчазним оглядянням навколишнього світу. Це дуже цікаве явище, я вам скажу! Мені навіть хотілось спершу зі всіма всюди вітатись - нормальна реакція на ці погляди. Потім - запитувати чи ми знайомі. Тепер це просто гра у взаємне витріщання, з якої мені дуже смішно в душі. В Америці діти люблять змагатись в "хто швидше кліпне - той програв". Треба їм порадити пограти з українцями. Вони кого хоч перевитріщають. 

Сьогодні я стою в черзі в районній лікарні під кабінетом окуліста. І відчуваю як і тут всі один одного роздивляються. Вже думаю, чи мої капці кольору полуничної жуйки не були надто ризикованим вибором. Чи, може, це все яскраві колготи, які роблять ноги схожими на дві веселі веснянні гусіні. В гіршому випадку всі вирішать, що я тут для того, щоб вилікувати дальтонізм і поганий смак. 

Мої окуляри розбились в аеропорту і довелось із сумними очима йти в мій, з дитинства ненависний, очний відділ. Тут пройшли не одні мої літні канікули.

Починалось все завжди оптимістично. Марія Андріївна проводила огляд, світила ліхтариками в очі, дивилась сітківку через спеціальні драбинки скелець. Потім брала указку, вручала мені чорну, схожу на ракетку для пінг-понга, штуковину і наказувала закривати по черзі кожне око. Дошка з буквами була, здається, за три кілометри від мене. Праве око із синдромом відмінника відчитувалось з першої, гігантської, до останньої, ледь помітної, літери. Лікар не встигала водити указкою за моїм дзвінким озвученням. Одного разу вона мене навіть запідозрила, що я тихцем вивчила напам'ять таблицю.
 
Однак, після багатообіцяючого початку, настала мить болісної істини. 

- Так, давай закривай праве око і подивимось, що там з лівим.

Я не знала, як це сказати Марії Андріівні, але, здається, ліве око пішло додому. Або задрімало. Закривши праве око, я опинялась в темрявi.

Я чула десь далеко стукіт указки і хотіла з впевненістю в голосі вдати, що цього разу і зліва все добре

- Eеее... Бе.. Ша.. К... ні.. Ем... Ні? Це? С??

- Марія! Не вигадуй! Ти бачиш чи придумуєш все?

Я чудово знала: якщо виявиться, що не бачу нічого, то пропали мої літні канікули. Знову доведеться ходити кожного ранку на вправи, ванночки і носити дурні окуляри із заклеєним правим скельцем. 

- Бачу! Я просто трохи втомилась.

- Давай ще раз. Готова?
 
Я хутко правим оком пробігаю по буквах і стараюсь запам'ятати хоча б до п'ятого р'ядка.

- А! Бе! Ша!..

Указка монотонно стукає, я сприймаю це як доказ успішності своєї авантюри. Аж раптом: 

- Марія! Відкрий очі! Я вже десять хвилин стукаю по голій стіні, а ти мені тут букви вгадуєш! Марш в кабінет! 

Там лікар вписує в мою товсту лікарнянну картку діагноз: астигматизм лівого ока. Колись в Америці я дізнаюсь, що там це називають просто: lazy eye. Ледаче око. 

Додому я йду, ледь стримуючи сльози. Фіолетові окуляри з фіолетовим кольоровим папером, яким заклеєне праве скельце. Моє життя зруйноване. Я вже передбачаю насмішки в школі і всі "прикольні" прізвиська, до яких можуть додуматись лише семикласники. Праве око не може змиритись зі своїм засланням у фіолетову країну, і все намагається підглянути з-під оправи. Ліве око хоче уникнути відповідальності та відключає мені світло час від часу. "Тобі потрібно розробляти його, щоб воно наздоганяло праве. Ми не можемо навантажувати праве око роботою обох", голос Марії Андріївни переслідує мене аж додому.
 
...Від моїх спогадів відволікає цей настирливий погляд в черзі - дівчинка, років шести. Б'юсь об заклад, що їй не доводиться пояснювати, чому вона тут. Праве око в неї давно оголосило незалежність від всіх і жило своїм мандрівним життям. Коли вона дивилась прямо, воно ховалося в куток, наче ображалось.

Її мама розмовляє з кимось по телефону: "Ага, та ж кажу їй... Як не будемо лікувати жоден хлопець на неї не гляне... Що?! Ну да.. Це ж видно. Та хіба вони знають? Скільки ходимо і результату нема. Лазeрна корекція?! Де? Київ? Дорогуша, ну де Київ, а де ми? Ну, дасть, Бог все заспокоїться в країні, тоді подумаємо. Звичайно. Це важко. Он, в школу ходить, соромиться. Прозиваються. Так. Відмінниця в мене і красуня.." Мамині очі червоніють і вона от-от заплаче. Обіймає дочку і цілує її в голову. Телефонний співрозмовник щось продовжує розповідати, в той час поруч пробігає медсестра і мама дівчинки кидається навздогін, щоб "договоритись про прийом до обіду". 

Я запрошую дівчинку сісти поруч. Вона підходить, вагається і сідає зліва. Напевно їй часто доводиться приймати це рішення. Вона уникає людських поглядів в будь-який спосіб. Її жестикуляція і постійне бажання закривати праву сторону обличчя - все вказує на те, що вона вже зрозуміла свій "дефект". Або їй хтось в цьому дуже допоміг.

Дивлячись на неї в профіль, я вражена красою дівчинки.. Правильні риси обличчя, темні брови і тонкий ніс. Очі такого казково-зеленого кольору! Я дивуюсь, що лише зараз це помітила. 

- В тебе канікули в школі? 

- Так. Ще тиждень і все. 

- Як тебе звати? 

- Наталя. А тебе?

- Марія

- Ти тут сама? 

- Так. 

- А я з мамою.

- Я теж колись з мамою ходила. 

- Для чого тобі окуляри? - задає запитання, яке її очевидно найбільше цікавило - Ти вже доросла! Коли я буду велика, точно окуляри не носитиму! 

- А мені подобаються. І захищають зір. Я багато читаю. 

- Я не люблю окуляри. Через них в школі дражнять. Але я виросту і зможу їх не носити!

Така впевненість в голосі Наталі змушує мене глянути на неї і запевнити, що це хороший план. 

- Хочеш, я тобі підкажу декілька вправ, які ти можеш робити вдома. Вони значно покращать роботу ока. 

Наталя ніяковіє. Їй не хочеться розмовляти про хворобу.

- Мама займалась зі мною, щоб воно працювало краще, але стало тільки гірше. Дурне, ідіотське, вперте око! 

Я можу зрозуміти рівень розчарування, якого з часом лише більшатиме. Якщо не робити нічого. Я раптом згадую цікаву статтю, недавно прочитану в популярному медичному журналі.  

- Знаєш, мені здається, що ти надто строга зі своїм правим оком. Йому і так живеться нелегко по сусідству з сильним, здоровим сусідом зліва. В тебе є брат або сестра?

- Є.. старший брат - все ще засмучено з-під носа бурчить Наталя.

- Уяви собі, що твій братик забирає в тебе всі іграшки, книжки, олівці, навіть близько не підпускає тебе до відео ігр. А все тому, що він старший і сильніший. 

- Він інколи так робить, але потім получає від мами за це. 

- А твоє хворе око теж потрібно захищати від здорового. Наклейка на окуляри - це як перерва між іграми. Поки ліве око відпочиває, праве може розважатись! 

Моя співрозмовниця задумалась. Їй ще важко поміняти місцями героїв в історії про "хороше" і "погане " око. Але вона вже не сердиться.

- Значить, якщо я частіше одягаю пов'язку і граюсь або читаю, то моє хворе око радіє?

- Ще й як! Воно ж тільки й чекає, щоб на нього звернули увагу. А ще, якщо гратись з ним у спеціальні ігри, то ти і не помітиш, як воно стане сильним, і здорове око залюбки братиме свого братика в товариство. Вдвох їм веселіше!

Наталя слухає дуже уважно. Запитує все ще з легким сумнівом в голосі:

- А ти звідки це знаєш?

Я мовчки пильно дивлюсь їй в очі. Вона нічого не помічає. Я пальцем вказую на ліве око. Вона не розуміє і заперечливо крутить головою.

 - В мене схожа ситуація, тільки я раніше почала дозволяти хворому оку гратись і зараз різниці майже не видно. 

 - Справді?? Ого! - вона підривається з місця і стає прямо переді мною. Дивиться і не вірить. Я посміхаюсь.
Розповідаю про своє лікування і ненависні окуляри. Про операцію в Америці, яка навіть не була операцією, а так, прийом у лікаря. І як це прикольно, коли можеш нормально бачити. 
 
Мені ще хочеться їй сказати, що кольорова повязка на оці може стати предметом заздрості однокласників. А ще, якщо заплести дві коси і домалювати веселе ластовиння, то вона буде схожа на Пеппі Довгу Панчоху... Хто в дитинстві не хотів бути героїнею Астрід Ліндгрен?

Про хлопців їй теж, мабуть, ще рано розповідати. Про те, що це зараз вони з неї підсміюються. А настане день, коли хтось напише їй перше смішне повідомлення про її очі і загадковий погляд... Про красиву посмішку і весь набір. Тільки нехай не замикається в собі і не дозволяє нікому ображати себе. Вони не розуміють. Є такий чудовий дитячий англійський віршик: "sticks and stones may break my bones but words will never hurt me". (Палки й каміння може й зламають мені кістки, але слова мене не поранять!) 
 
Але потім я згадую, що це не Америка і в нас ще не практикується виховання в дітей впевненості в собі i ще не дуже заохочується бажання виділятитсь. Навіть в лікувальних цілях. А то, знаєте, як люди будуть дивитись! 

 Я підморгую їй навздогін, а вона - мені. Своїм "лінивим" оком.
   
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Кидайте соцмережі: від цього залежить ваша кар'єра
Кел Ньюпорт, американський вчений, доцент кафедри комп'ютерних наук в Університеті Джорджтауна й автор багатьох книг про побудову кар'єри, є затятим противником соціальних мереж. Свою точку зору він виклав у статті на The New York Times
Читати більше