"Лев Мацієвич був наш, українець, і навіки залишиться окрасою і честю нашої нації"

7 жовтня (24 вересня ст. ст) 1910 року Петербург. Сигнальна пушки вистрелила шість вечора, польоти над Комендантським полем було завершено. Тільки капітан Мацієвич все ще плив на своєму "Фармані" з цифрою "20" на борту. За вісім хвилин почувся тріск, аероплан колихнувся і почав розвалюватися на частини. Фігура пілота відокремилася від машини і каменем полетіла в обійми смерті. Тисячі людей заклякли. На трибуні, притиснула до себе семирічну дочку, ридала дружина капітана Мацієвича — Олександра. На полі за двадцять кроків від уламків "Фармана" лежав, прикривши рукою лице, Левко Мацієвич. Тіло зберегло звичну форму, але майже всі кістки розбив страшний удар. Йому було 33 роки. 

Повітряний флот Франції оголосив траур.
 
Нащадок святого великомученика Арсенія Мацієвича, який за свою непокору Катерині II був живцем замурований у казематі, Левко Мацієвич - етнічний українець; перший пілот, конструктор гідролітаків, підводних човнів, авіаносця, народився 13 травня 1877 р. в с. Олександрівці Чигиринського повіту (Кіровоградщина) в родині службовця цукрового заводу. Гімназію закінчив у Києві, учився у Харківському технологічному інституті. Студентом майбутній авіатор приєднався до українофільського гуртка "Студентська громада", серед його друзів був майбутній класик української літератури Гнат Хоткевич. Левко демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею всюди: в гурті однодумців, у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури. 

Разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим брав участь у створенні Революційної Української партії (РУП) під проводом М.Міхновського. Завжди фінансово підтримував український рух.

Навесні 1901 року був виключений із інституту і висланий до Севастополя. Тут він став військовим корабельним інженером, брав участь у будівництві крейсера "Очаків", розробив проект бона Севастопольського порту, українізував своє офіцерське оточення у Севастополі. Разом із інститутським товаришем О. Коваленком, теж офіцером Чорноморського флоту, в Народному домі Севастополя створили самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром і організував вечори пам'яті Шевченка. Підтримував зв'язок із севастопольським письменником Борисом Лазаревським, сином приятеля Шевченка Олександра Лазаревського, з лейтенантом П. Шмідтом. 

З дружиною Олександрою бував у Ялті, інших містах Криму. Мріяв про Київ – столицю літакобудування.

1906 року закінчив Морську академію в Петербурзі, в 1907 році – спеціальний курс навчального загону підводного плавання в Лібаві.

Створив 14 проектів підводних човнів за три роки; у 1909 році створив перший у світі проект гідроплану, першим у світі запропонував проект корабля-авіаносця (на 25 літаків). 

Разом з авіатором Єфімовим здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, почав писати книгу "Повітроплавання у морській війні".

У лютому 1910 року був включений до складу відділу повітряного флоту і в березні відряджений до Франції для закупівлі перших 8 літаків і підготовки для майбутньої авіашколи першої групи офіцерів-конструкторів і мотористів "з нижніх чинів". Побував у Брюсселі, їздив до Англії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів.

У 1910 році взяв участь у відкритті першої в Росії авіаційної школи на околиці Севастополя на Куликовому полі (1912 переведена на р. Качу).

Постійно літав на аероплані "Фарман". Мацієвич одержав посвідчення авіатора № 178 - це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків. 

За труною Левка Мацієвича йшло 200 тисяч люду, серед 350 вінків вінок від української громади Петербурга. 

Поховання відважного авіатора і талановитого винахідника перетворилося на народну демонстрацію гіркоти і любові до крилатого сина своєї Вітчизни. 

І скільки Вас розбилось об граніти,
І скільки вас сконало серед мук,
Та смерть безсила вас сконати
І вбить Ваш вільний дух, — 


такий напис зробили земляки-українці. 

Олександр Олесь писав: "Лев Мацієвич був наш, українець, наш спільник і навіки залишиться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації".

У часописі "Українська хата" № 10 від 1910 року поділився думками друг Левка Микола Вороний: "Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу, але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім'я на скрижалях вселюдського поступу".
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Проблеми української мови: Що про них скаже історія?
Чи аж такою очевидною є теза про вирішальну роль насильства у деградації та вимиранні української мови?.. Йдеться не про сам факт масовості та жорстокості гонінь проти неї, а про вирішальний вплив цього факту на постання непривабливої картини нашого мовного сьогодення...
Читати більше