ЛЕСЯ УКРАЇНКА ПРО ЧУЖОВІР'Я

        ЛЕСЯ УКРАЇНКА ПРО ЧУЖОВІР'Я

Чи задумувались ми, чому Велика Леся Українка недостатньо поцінована в Україні?.. Існує тема, яка дуже вплинула на це…

Є дослідники, які не соромляться посягнути на святе-сокровенне: наприклад, інтимні стосунки відомих людей, або, гірше того, вигадати сенсаційні домисли, якщо нема підтверджень, як, наприклад, про стосунки Лесі Українки й Ольги Кобилянської. Проте є й такі теми, котрі, на жаль, уперто оминають або ж бояться порушувати. Одна з таких тем – світогляд тієї чи иншої відомої людини.

Отут би приділити увагу творчості, аналізувати, зробити відповідні висновки, а не говорити мутно-завуальовано або й зовсім замовчувати. Світогляд Лесі Українки, схоже, не досліджують, і то багато років: уже понад століття.

Саме про нього, світогляд Лесі Українки, хочу повести мову, хоча б частково.

Християнство було започатковане майже дві тисячі років тому на землі, тепер відомій як Ізраїль. Більшість релігійних груп ув Европі було основано на християнській релігії, ще коли вона ще не була релігією. Але хитрим людям прийшло в голову, що завдяки цій релігії можна наживатися, панувати й володіти людськими душами. Так її було розповсюджено по світі. А що Русь, тоді могутню й величну, не змогли нічим приборкати, то задумали приборкати без виснажливої війни, але хитро й підступно. Отож 988 року християнство було принесене на терени Руси і заселене у нас «вогнем і мечем». Князь Володимир (полукровка!) зрадив віру предків і змусив русичів піти під хрест-розп’яття, знищуючи всіх, хто боровся і не зрікався рідної, батьківської, віри: віри в сили Природи. Відтоді Русь ослабла і змаліла, врешті й зовсім зникла, проте згубний вплив чужовір’я на русичів-українців продовжувався. Відтоді багато що змінилося. Тепер більшість українців належать до двох основних течій християнства: т. зв. православ’я або католицизму, вважаючи їх рідною релігією. За українським, рідновірським, словом «Православ’я» і приховалося чужовір’я, прихопивши українські слова: «Праву славити». Ще й досі багато хто не розуміє, чого їм (нам) коштувало прийняття чужої віри.

Однак, на щастя, багато мудрих людей зрозуміли мету релігії взагалі та християнства зокрема. Це і провідники Нації, Будителі, Великі Українці, й сучасні видатні та відомі люди, і пересічні наші сучасники. Народна пам’ять і Кахтирські книги не давали забути давню славу і рідні звичаї й вірування.

Хоча в народу, як відомо, коротка пам’ять про те, скільки лиха і горя принесло чужовір’я, однак навіть у 18-ому столітті не всі в Україні приймали християнство. Троє видатних українців, істинних мислителів, були справжніми просвітниками, будителями нації, духовними вождями України. Це Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Вони добре зрозуміли суть отого «правдивого християнства», його «святців» і духовну кривду, нанесену українській душі й Україні-Русі. Перечитавши твори цих письменників, можна побачити справжню суть їхньої душі і щирий український світогляд, який проглядається і з назв творів, і з сюжетів, і з окремих фраз. 

Одна з великих українських мислителів – Леся Українка (Лариса Петрівна Косач). З раннього дитинства Лесю, як і инших дітей Косачів, виховували вільною, без усяких релігійних забобонів. Мало того! Рано зрозумівши нищівну суть релігії, письменниця ще на початку 1890-их років долучається до боротьби проти одурманювання українського народу церковниками на Західній Україні і в Галичині. В листі до брата М. П. Косача (березень 1891 р.) Леся Українка писала, що конче потрібно посилити боротьбу з галицьким клерикалізмом і попівщиною, прямо відзначаючи, що клерикали і попи можуть «висмоктати всі здорові соки життя з народу». В тому ж листі вона з радістю повідомляла про відхід місцевої інтелігенції від духовенства. Велика Леся гнівно критикувала т. зв. «житія святих», які поширювали галицькі клерикали та їхні прибічники. «Якби я могла, то я б віником вимела усе те «героїчне» сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити», – писала вона М. Драгоманову 17 серпня 1893 року. Разом з І. Франком Леся Українка оголошує війну цим духовним тиранам, які намагалися закабалити її рідний народ. Вона проголошувала право людини на свободу від релігії. Вірш «Пророчий сон патріота» (1895 р.) – відгук поетки на проватіканські статті, надруковані у газеті «Буковина» (ч. 27 – 32, 1895 р.), зокрема, статті «Про своїх людей», «Наші національно-політичні відносини», вислови з яких вона використовує у вірші. Це  чудовий виступ письменниці-атеїстки. 

Що в Лесі Українки нема художніх творів, де вона славила б християнство, то це, мабуть, усім відомо, зокрема, тим, хто знає її творчість не лише за шкільною програмою, тому марне приписувати їй релігійність. Мало того, видатна письменниця не лише не славила, не захоплювалась, а й критикувала чужовір’я, накинене нам силоміць. Зростаючи серед райської природи, змалку чуючи багатющий український фольклор, у тому числі й про релігію, вона не могла не задумуватись і не зрівнювати  рідне, народне, богорозуміння і чуже, юдейсько-грецьке, створене штучно задля панування над людством. Так міцніло її глибоке переконання щодо згубного впливу чужовір’я, тож, переймаючись долею рідного народу, несла йому просвітнє слово і про рідний, і про чужий світогляд.

А ще ж не природна для української душі церква, у якій почуваєшся рабом. І, на відміну од неї, – природа, де Леся почувалася як у раю і якій (природі) присвятила чимало творів, оспівуючи її. Все це й сприяло тому, що Велика Українка ще наприкінці XІX ст. зрозуміла всю сутність чужинської релігії християнства як «рабської віри», примусово накиненої народам. У її творах – критичні розду­ми про витоки цієї програми ви­нищення самобутніх культур і розу­міння суті юдейського монотеїзму. Отож згадаймо хоча б деякі її твори, статті та критичні думки, вжиті у різних творах.  

1905 року Леся Українка створила драматичну поему «В катакомбах» – саме з тієї причини: «роздумуючи над ідеями християнства, взаємовідносинами між людиною і богом, соціальною нерівністю серед віруючих». 

Сама авторка писала Агатангелові Кримському, що побоювалася, щоб його (твір) «не з’їли попи». Чому? Бо, як зазначає хмельницький поет і літ. критик Віталій Матеуш, «Леся пливе проти течії дуже відважно».

«Типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа – чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-преметеїст?», – писала вона в листі до А. Е. Кримського 26 січня 1906 р. щодо драми. Поема «У катакомбах» – один із кращих антирелігійних творів Лесі Українки.

У вуста Неофіта-раба, який шукає волі і справедливости, авторка драми вклала, здавалося б, жахливі речі: сумніви, заперечення раба, його суперечку із самим єпископом, одкровення про християнську релігію, її сутність і доречність. Неофіта насторожують уже перші фрази єпископа, де той вживає слово «раб», і тому сміливець після проповіді єпископа вступає з ним у суперечку: «Господній раб? Хіба ж і там раби? А ти ж казав: нема раба, ні пана // у Царстві божому!».

Після мутної єпископової відповіди неофіт іще відвертіший: «Але нащо маєм // ще самохіть у ярма запрягатись // та двигати хрести по власній волі, // коли вже й так намучила неволя? // Намуляли нам ярма та хрести // і шию, й душу, аж терпіть несила». 

Ідейна суперечка підсилює бажання неофіта шукати істину, яке призводить до розвінчання і єпископа, і самого християнства. Єпископові солодке ярмо господнє, неофіт-раб – проти будь-якого ярма. Він остаточно переконався в облудності релігії й зрозумів, що йому нічого втрачати ні за життя, ні після смерти: все одно він і там буде «рабом господнім».

Драмою «В катакомбах» Леся Українка порушила багато й инших релігійних тем. Напр., про так званий «гріх», який нав’язало християнство. Ще одна тема – пекло, яким церковники постійно лякають християн. Неофіт-раб вигукує: «Ні, не  покаюсь. Ти, старий, даремне // мене геєною лякаєш. Маю // геєну ту щодня і щогодини, // навколо себе чую плач і скрегіт. // Щодня мені робак той точить серце. // То ж він мене привів сюди до вас // шукати правди, волі і наді. // А що я в вас найшов? Слова облудні // І марну мрію про небесне царство // та про Царя єдиного в трьох лицях».

Покірна християнка-рабиня, якою не була Велика Леся, такого не напише! Покірність, рабство їй не притаманні. Як і її персонажеві Неофітові, котрий мовить: «У тім небеснім вашім Царстві Божім // довіку буде так, як тут до часу, – // безплотні душі ваші будуть вічно // терпіти і «боротися в покорі». // Сей рабський дух і там служити буде // не тільки зо страху, а й по сумлінню…».  

Смерть Ісусова, якою він начебто «прийняв за всіх нас муки хресні», у неофіта теж викликає спротив, яким він запитує: «То де ж він, той рятунок, в чім той викуп // гріхів усього світу, як ізнов // щодня криваві викупи даються?». «Своєї крові я не дам ні краплі за кров Христову. Якщо тільки правда, що він є Бог, нехай хоч  раз прольється даремне Божа кров і за людей. (…). Я честь віддам титану Прометею, // що не творив своїх людей рабами, // що просвітив не словом, а вогнем, // боровся не в покорі, а завзято, // і мучився не три дні, а без ліку, // та не назвав свого тирана батьком, // а деспотом всесвітнім, і прокляв».

Богоборець Прометей і для Лесі Українки був символом боротьби проти соціального й релігійного гніту за високі волелюбні ідеали.

Письменницю-мислительку дивує ставлення християнської церкви до жінки. Своє здивування-обурення вона вкладає у репліку того ж єпископа, котрий наказує християнці: «Вмовкни! // Великий наш апостол заповідав: // «А жінка серед збору хай мовчить…».

Драма рясніє такими звинуваченнями, й одкровеннями, і роздумами, й висновками.

І в цій поемі, як і в инших творах, Леся Українка гостро порушує питання про свободу людського духу від всіляких, у т. ч. й релігійних, пут, обстоює боротьбу із християнством як релігією, котру штучно вигадано з метою тримати людство у покорі перед панівним класом: владою та духовенством.

Драматична поема «У пущі» розповідає про скульптора Річарда, нащадка волелюбних предків, який виїхав з Венеції у Північну Америку, бо його як громадянина і митця сковували папська сваволя й інквізиції. Проте й там панує страшна, поневолювальна сила релігії, духовна пуща, хащі, які теж «треба розчистити чимало». Він каже: «Мої всі кревні волі домагались // від короля, від церкви, парламенту».  

Чужі «святці», чуже вчення, чужі настанови, нав’язані гріхи, не прийнятні для української душі постулати – все це муляло й напружувало всякчас і Лесю, і її персонажів, принижувало, робило рабами духовними. А від духовного рабства, як мовив хтось із відомих, до фізичного – один крок, як і від поганого громадянина до хорошого раба. І лише в рідній духовності, з рідними, народними, законами моралі, серед рідної Природи, яку наші предки праукраїнці (гіпербореї, арії, анти, трипільці, русичі, косаки…) обожнювали – так вільно дишеться, і пишеться, й живеться. Саме серед неї, Матінки-Природи, й почувається людина паном, богом, себто – вільною людиною, а надто ж – українець, одвіку волелюбний, справіків – природолюб і сонцепоклонник.

Звертаючись до начебто давніх, середньовічних, сюжетів і тем, поетка мала на увазі і змальовувала сучасне їй життя рідного народу. Обравши «далекі» теми й инші країни, Леся Українка мала більше волі писати про те, що хвилювало її в історії рідної держави. І тому такі зрозумілі слова: «…линьмо в гори! Там мої сестриці, // там гірські русалки, вільні Літавиці, // будуть танцювати коло по травиці» (в уявленні давніх українців коло – це Сонце, яке обожнювали).

А ще: «Я обізвуся до них // шелестом тихим вербової гілки, // голосом ніжним тонкої сопілки, // смутними росами з вітів моїх»). А це вже драма-феєрія «Лісова пісня», з якої таких свідчень рідновірства, природолюбства Лесиної душі можна назбирати безліч. Сама п’єса – це славень красі Природи і людини, проповідування їх життя в гармонії та оспівування волі, передусім – духовної. Саме проти звернення людини до природи й виступала церква, бо люди за зціленням ішли не до попів, а до природи. А Природа – це воля, це щастя без пут. Природа – це Бог, бо тільки від Природи, від її сил і явищ, залежать усі: і буддист, і сонцепоклонник, і рідновір, і християнин...

Про занепад Руси саме через насадження чужовір’я Леся Українка пише і в поезії «Slavus – sclavus», назва якої в перекладі значить «слов’янин – раб». Розмірковуючи про колишню славу Руси (Слов’янщини), вона запитує: «А що ж величної Слов’янщини сини..?». Й тут же відповідає: «Дивітеся: з них кожний, як один, // Що світ би здержав на плечах здорових, // Міцний, як дуб кремезний, слов’янин // Покірно руки склав в кайданах паперових // Та раз у раз поклони низькі б’є // Перед стовпом, короною вінчанним, // Порфірою укритим…». І далі: «Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин // На себе самохіть кладе кайдани. І кажуть всі: варт віл свого ярма, // Дивіться, як покірно тягне рало! // Ні, ймення слов’янина недарма // Синонімом раба між людьми стало!».  

А поема «Руфін і Прісцілла»!.. «В драмі оцій християнство первісно жорстоке, // Правди не було в них ще із самого початку», зазначає В. Матеуш.

Героїня поеми «Одержима» (1901 р.) теж іде наперекір християнству про всепрощення.

Мужній образ єретика-безвірника створює Леся Українка й у вірші «Було се за часів святої Германдади» (1903).

Або драма «На полі крові». Щодо теми, порушеної в ній, можемо висновувати хоча б із такої цитати: «Цю п’єсу заборонив царський цензор, отець Глаголєв, а весь наклад «Літературно-наукового вісника», де її було опубліковано, конфіскувала цензура, і видавець мав великі проблеми», – розповідає Оксана Забужко. А причина заборони й утиску – в одному слові, вжитому письменницею: «отець», себто священик, точніше – піп (грецьке – «popus»). (Сайт «Коморабукс»: https://komorabooks.com/obraz-yudy-u-p-yesi-lesi-ukrayinky-na-poli-krovi/).

Християнство, як і будь-яка инша релігія, для Лесі Українки було чужим і за походженням, і за своїм рабським духом. У творі «Грішниця» (1896 р.) письменниця вкладає у вуста відважної дівчини, яка підірвала ворожу твердиню і помирає від ран, сміливий протест проти християнської заповіді любити ворогів. Цей нюанс дуже суголосний із нашим часом, коли йде московинсько-українська війна.

Згадаймо ще деякі критичні думки з художніх творів Великої Лесі... 

- Наступить той бог єдиний нам усім на шию, мов східний деспот. («Руфін і Прісцилла»).

- Хто визволиться сам, той вільний, Хто визволить кого, в неволю візьме. (Лицар нагадує слова чарівника-віщуна. Поема «Осіння казка») .

- Мир і згода, гармонія небесна панувала в великім пантеоні. Поки дух юдейського народу, мстивий, заздрий, дав невидимий меч своєму синові Ісусу з Назарета. З того часу порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. («Руфін і Прісцилла»).

- Христос дав не саму любов, а меч. («Руфін і Прісцилла»).

- Вступили в тую секту, мертводухе християнство... Щоб цяя секта зосталась для самих рабів..., бо для самих рабів вона корисна. («Руфін і Прісцилла»).

• І до віку лев не втомиться ягнят покірних жерти: котре не з’їв учора, з’їсть сьогодні, помилує сьогодні, завтра з’їсть, аби його пустити до кошари. А ваша віра: не протився злому.
• Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм,   

Вороги найсвятіше сплямили.

На Твоїм вівтарі неправдивим богам       

Чужоземці вогонь запалили.

(«Єврейська мелодія», 26.06.1896).

• Ваша церква не дбає про закон. Вона перейняла юдейський звичай, і віру, і закон. («Руфін і Прісцилла»).
• Ваша віра зруйнує працьовитість, а жебрацтво в честь уведе, хоч і не дасть загоди голодній черні, тільки роздратує. («Руфін і Прісцилла»).
• Що з раба звичаїв вимагати? Аби корився та глядів роботи. Ну, вільним громадянам – інша річ. («Руфін і Прісцилла»).

Можливо, доля неприязні до християнства у Лесі – ще з самого дитинства, позаяк захворіла вона на християнське свято Водохреща. «Тяжко хворіла й страждала роки всі наступні. // Тая хвороба породжена святом великим», – пише письменник-аналітик Віталій Матеуш. Саме хмельницький поет і літературний критик Віталій Матеуш частково зосереджує увагу на ставленні Лесі Українки до християнства, тому іще процитую його за книжкою В. Матеуша «Античураїнка Леся Українка» (саме читаю її).

Так само з одруженням. Ні Леся, ні Климент не хотіли прийняти церковне вінчання і тому жили вони «неофіційно, «на віру», у шлюбі фактичнім». Тож коли все-таки під дією суспільства змушені були повінчатись, то вінчалися скромно, тихо й непомітно.

Все життя хворіючи, Леся Українка не могла не думати і про свою смерть, хоч як боролася за життя. Й тому в деяких творах є натяки й на це. Про смерть натяки, а от про поховання свого тіла – прямі заповіти: «Хай по мені не плачуть смутні дзвони, // хай заспіває вільний дзвінкий вітер, // закрутиться метелиця весела, // і зарояться сніжні зорі колом…». Отже, й тоді, по смерті, – вільний вітер. Й тоді метелиця – й та весела, а зорі – колом… 

Щодо «релігії батьків своїх», як писала Леся, то під цим поняттям вона вбачала не лише власних батьків, а й рідний нарід загалом, тобто давню, ще дохристиянську, віру. В листуванні до матері, Олени Пчілки, згадки про давні народні вірування, рідне богорозуміння були доволі частими. А отже, були й численні розмови на цю теми. І, відрадно, що з матір’ю щодо цього вони були однодумці. Мало того, наприкінці свого життя Велика Донька Великої Матері обіцяла їй написати поему про Перуна. На жаль, не встигла: вона ще «дозрівала в її душі».

В листах до матері Леся писала: «Після сього чи маю ще поясняти, чому не написала «Перуна»? Яке вже там було мені писання (тільки й могла писати контракти, а то навіть листи не писались)». (28 березня (11 квітня) 1910 р.). «Посилаю тобі «Єгипетську весну» – се поки що. «Перун» уже початий, але ще не скінчений. (30 березня (12 квітня) 1910 р.). До речі, поему дописала поетеса і перекладачка з м. Кам'янець-Подільський Юлія Лискун.

З цього задуму залишилось три строфи (Князь Володимир за Дніпром…), які у виданні 1975 р.: 1) – даремно вважаються окремим закінченим твором; 2) – розпливчасто датуються 1910 роком. Згадані листи дають можливість датувати цей фрагмент 11 – 12 квітня 1910 року.

Відомо, що Леся Українка переклала кілька язичницьких славнів («гімнів») зі стародавньої книги «Рігведи», позаяк вона глибоко відчула давність рідної нації і непорушність за­конів Прави. Ось як вона перекладає пісню «До Богині Утрені»:

Вона є та, яка знає мету дня першого,

Світла, сяйво-одежна, вродилася із Темноти.

Молода Дівиця не порушить наказу Права,

Із днини в днину приходить у визначене місце обрію.

О, ти, що все єси послушна променеві Права,

Надхни нас блискучими думками,

О Утрене, просвіти нас сьогодні нам, ласкава!

Хай стануть блага і нам, і друзям нашим!

(Сайт «Інтелект нації»: https://intelektnacii.top/poezia/vstupyly-v-tuiu-sektu-v-te-mertvodukhe-khrystyianstvo-lesia-ukrainka-pro-relihiiu/).

А українська народна творчість про чужовір’я: прислів’я, приказки, прикмети, пісні, пародії, застороги, прокльони, побажання, замовляння, дитячі примовки – дуже багата. І тому змалечку чуті Лесею прислів’я: «Сьогодні не празник, а піп нам – не вкáзник!», «Тоді бог дасть, як сам заробиш», «Не кадилом кади, а за плугом ходи», «З молитви тільки попи хліб їдять», «Нащо нам чужого бога? Свій стоїть коло порога» –  не могли не вплинути на юну Лесю Українку, яка, до того ж, іще й багато читала, отже, й власний розум мала. 

Натрапляла на думку не однієї видатної людини, що у майбутньому всі релігії відійдуть у минуле. Було б добре, бо кожна релігія – штучна, не природня, і створена людьми з певною метою… Тому час просвітлюватися, якщо ми – homo sapiеns, бо не змінюють свою думку, як кажуть, лише невігласи та мерці.

(Любов Сердунич)