Давно не бачились № 7. Лесь Подерв'янський - герой нашого часу

Цифра сім моя улюблена. Чомусь вона мені з дитинства до вподоби, таке собі щасливе число. Хоч я до всієї цієї нумерології і всіляких інших метафізичних витребеньок абсолютно байдужий, чогось закортіло сьомого гостя зробити почесним. Тож сьомим номером мого блогу я вирішив зробити людину неординарну. Яка б мала для українців в цілому і для мене особисто велике значення, яка б залишила слід у душах людей.

Довго думати мені не довелось, я вирішив вивчити біографію і розказати її вам, шановні друзі, великої людини нашої з вами сучасності. Я про нашого рідного і такого знайомого Леся Подерв’янського.

Принаймні, я так думав, що знайомого. До цих пір я жив на білому світі зі стовідсотковим знанням того, що Лесь Подерв’янський пише п’єси так, для душі, а насправді він трудиться на ниві освіти і викладає історію у якомусь столичному виші. Так думав я і думає зараз багато людей, принаймні тих, кого я знаю і з ким спілкуюсь на тему творчості Леся. Не знаю, хто мені залив цю тезу у вуха і скількох людей ввів я в оману цією неправдивою інформацією, але я сьогодні дізнався, що наш митець має стільки ж відношення до викладання, скільки слон до рок-н-роллу.
 
Більше того, я відкрив для себе абсолютно нового Леся Подерв’янського, у стократ багатограннішого, ніж я його знав дотепер. Це нічого, що він не дуже підходить під нашу рубрику ДНБ (Давно Не Бачились), адже ми його часто можемо бачити по телевізору, в інтернеті, в книжках, у спектаклях - історія життя такої людини варта уваги. Він підкорив серця людей різних поколінь і різних професій, різних віросповідань і різних статусів, його слухають робітники і політики, музиканти і воїни, лікарі та ковалі. Він давно розібраний на цитати, які дуже влучно стріляють по нашій сучасності, бо те, що він описує, це і є наше з вами життя. Ну що, вперед, на зустріч з Митцем!

Де родився, чого добився

Наш гуру і вчитель Олександр (Лесь) Сергійович Подерв’янський народився 3 листопада 1952 року в Києві. Талант митця він увібрав у себе ще з моменту зачаття, ібо і батько, і дід у нього були художниками. Лесь також гарно малював ще змалку і тому після школи вступив до Київського державного художнього інституту (зараз це Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури) за спеціальністю станковий і монументальний живопис, графіка і театральний живопис. Диплом отримав у 1976 році і того ж року почав брати участь у виставках. З 1980 року є членом спілки художників України і це не за "красівиє глазкі".
 
Малювати Лесь дійсно вміє досить непогано, це підтверджується тим, що його картини зберігаються у Національному художньому музеї Києва, а також в приватних колекціях в Україні і за кордоном, як от в Німеччині, США, Швеції, ​Ізраїлі, Великій Британії і Росії.
 
Його картину "Воїн, смерть і диявол" у 2000 році в Нью-Йорку придбав відомий голлівудський режисер Вуді Ален. Не можу достеменно стверджувати, але подейкують, що Вуді відвалив Лесю за цей шедевр не менше десяти тисяч зелених президентів. У нас же, в нашій рідній ненці поціновувачів живопису треба в Червону книгу заносити, тому Леся Подерв’янського можна порівняти з Тарасом Шевченком – всі його знають як письменника і майже ніхто як художника. 
 
З пером Лесь потоваришував у 1977 році, коли з армії слав товаришам листи з вигаданими історіями та персонажами. Після служби його геть прорвало і понесло. В нечуваній до того гротескній манері, з текстами, наповненими відбірним матюччям і неполіткорректними цитатами, записаними відмінним суржиком на магнітофонні стрічки, Лесь увірвався в наше життя як бомба в Хіросіму і миттєво завоював пожиттєву симпатію українського народу.
 
На даний момент у своїй письменницькій колекції має понад 50 творів. Крім п’єс він є автором сценаріїв, оповідань, віршів і статей. В 2006 році в харківському видавництві "Фоліо" вийшов його дебютний чотиритомник з власними творами. Навесні 2011 року в київському кінотеатрі "Кінопанорама" була поставлена його епічна трагедія "Павлік Морозов", яку митець написав ще в далекому 1993 році. Постанова була прийнята дуже тепло столичною аудиторією і мала дуже гучний успіх. 

А навесні 2012 року в київському клубі "Кристал-Холл" було поставлено спектакль "Сни Васіліси Єгоровни", який складався із семи п’єс автора: "Васіліса Єгоровна і мужичкі", "П’ять мінут на раздум’є", "Мєсто встрєчі ізмєніть нельзя, бл…", "Діана", "Нірвана або Альза Шпрех Заратустра", "Остановісь, мгновєніє, ти прєкрасно" і "Король ЛіТр".
 

Має нагороди:

Про що пише

Він стібеться з  радянських ідіотських часів тотального дефіциту і невігластва, у своїй яскравій манері показує життя інтелігенції і богеми, в сатиричній формі піднімає міжнаціональні і релігійні питання, видає абсурд – словом, хто слухав Леся, той знає, про що я кажу, а хто не слухав, терміново починайте, тільки діточок подалі відрядіть, краще до бабусі в село, щоб вони не бачили, як ламається ваша психіка.

Коли його слухаєш, спочатку ніби смішно, але згодом, вслухаючись між рядків, стає страшно. Страшно, що ти чуєш правду, голу правду життя, якою вона є насправді, і ненормативна лексика тільки підсилює цей ефект, тому що всі ми живемо серед цього всього лайна, але боїмося собі в цьому признатися.

Лесь як сліпий пророк Микола Островський із свого власного твору "Павлік Морозов" відкриває нам очі на дійсність. Він не вказує, як жити, він показує як ми живемо. І коли я це осягнув, тоді мені перестало бути смішно. Я зрозумів, що Лесь Подерв’янський далеко не комедіант, а жорсткий реаліст, який рубає правду-матку в очі, легенько маскуючи смішними діалогами зі вставкою нецензурних слів, мов тоненьким простирадлом. Він для мене маестро правди, мегаосвічена людина, з яким я понад усе бажав би поспілкуватись наживо.
 
Зараз Олександр Сергійович дуже популярна особа, інтернет переповнений його перлами, збірники його п’єс у вигляді книжок розлітаються як гарячі пиріжки, його запрошують почитати вголос власні твори різні культурні і не дуже заклади. Його знають і люблять різні покоління, наприклад, мій тесть, Віталій Петрович і його друзі – старше покоління, я і мої друзі – середнє покоління, мій молодший на 10 років брат і його друзі – молодше покоління. Та що там казати, я думаю, зараз важко знайти старшокласника, який би не чув бодай одного твору Леся Подерв’янського – наймолодше покоління.
 

Що зараз?

Живе і працює в Києві. Мешкає на Бесарабці (раніше на Липках). Має дочку Анастасію та онука Тимура. Одружений втретє, жінка Марія Ганженко займається написанням сценаріїв. Любить музику, особливо The Doors, The Rolling Stones. На зріст високий, займається східними бойовими мистецтвами, так що легко може поцілити ногою у вухо якогось москаля. Знайомі звуть його Подя.

Має офіційний сайт: mytets.com.ua

 

Цитата від Леся

"Український гумор був, є і буде — його зовсім неможливо втягнути до телевізора, через його "неформатності". Тому ящик живе по своїм дебільним законам, а живе українське слово — по своїм. І вони майже ніколи не перетинаються."

На жаль, я не можу процитувати мої улюблені місця з його творів, тому що цей прекрасний сайт загалом і мій блог зокрема можуть читати діти, принаймні я маю велику надію на це. Підтекст вони все одно не зрозуміють в силу своїх молодих років, а поганих слів нахапаються з першого разу, по собі пам’ятаю).

Такий він наш Лесь Подерв’янський – розумний, цікавий, різноманітний і веселий українець. Нам лишається тільки побажати довгих та щасливих років життя йому та його рідним і чекати нових творів.

До зустрічі з наступним героєм нашого недалекого минулого, з яким ми Давно Не Бачились.

На все добре. Слава Україні!