Куди нас можуть завести наші відчуття...

13 травня 2015
Roksolana Zharkova
Роксолана Жаркова
КРІМ нас…
 
…Тонкими пальчиками липневого вітру залоскотана моя бліда шия. І пасма волосся у ритмі джайву переплітаються між собою. І про щось тихо перемовляються із сонячними променями.

Я не чую і… – дарма, що ці полілоги ведуться прямісінько біля моїх вух, перед моїм гострим орлиним носиком…

День п’ятий… Світанок на Ай-Петрі. Холодний світанок. Коли сонце викочує свій клубок меду на горизонт, плавиться, розтікається широким простором струмками свіжої патоки, підсолоджує визрілі за ніч, гіркі думки…

Ай-Петрі – великий скрипічний ключ. Ним починається кожна з моїх мелодій.

Повітря на цій висоті якесь густе і скрипуче. Коли його вдихаєш забагато, вщерть наповнивши матраци легень, на яких ще де-не-де дрімають сни, воно наче ламається, хрускотить, поскрипує голосом старезної смереки з карпатського лісу, якій сокирою дроворуби розтинають груди, і спочатку серце зойкає, а потім хрипить в агонічному прощанні з небом… і чому мені серед цього кримського безмежжя небо-моря згадалися мої карпатські ліси?..

Повітря на цих шпилях якесь скрипкове. Так, ніби музикант з нікому невідомого оркестру, заблукавши колись забрів сюди, піднявся на вершину і завмер у мінорному реверансі зі скрипкою на лівім плечі, з настороженим смичком – тією природною антеною, яка ще здатна вловити вічність на ультракоротких хвилях… він піднявся сюди, побачив овали білоногих хмар і захотів залишитись… бо тільки він зрозумів, що ті овали – то п’яти сивочолого Бога, які по-дитячому рожевіють тоді, коли їх голубить південний вітер…

і може, та скрипка – з тієї верховинської сосни?..

…Бабка-гуцулка збирала трави і вірила у безсмертя. Бабка-гуцулка вміла ворожити і молитися до зірок. Бабка часто сварила мамку, коли та верталася з потоку з біллям у сльозах. Мамка казала, що не буде і знову плакала. У синьому альбомі з фотографіями якось порожньо. Там, де мало би бути фото з татком – якісь руді плями на папері…

На Говерлі мені боязко і самотньо. На Ай-Петрі – затишно. Той старий скрипаль знає мелодії, які мені приємні… від яких тепло…

Щовідпустки – в Крим. Макс здивовано поглядає в мої вузькі совині очі. І нічого не каже. Пакує мою темновишневу валізу. З усміхнено-іронічними кутиками вуст замовляє квиток. Один. Як завжди. Знає, що цих сім днів я маю провести не з ним. Одна. З морем. І традиційно – сходження на Ай-Петрі. Він не ображається.

І чого б це?!

Стоїмо на пероні. Два залізні прути прорізують моє життя, ділять на дві території. Між ними – глухий кордон. Тут і там діють різні закони. І ніхто не прийме Максову скаргу, що все це безглуздя. І ніхто не розгляне мою заяву про припинення мігрені цих спогадів. Не можу, не дочитавши останніх параграфів смутку, накласти вето на минуле…

Наступного разу поїдемо в Болгарію. Там хороші курорти, добре харчування, ціни теж… У мене вже щит перед вмовляннями Макса. Але я киваю. Хай веде і далі ці словесні сеанси самовтішання. Найбільше самобичування – пророкувати собі майбутнє. Яка ж двозначність у цьому слові: мати і бути. Кожен хоче і те, і те. Але доводиться щось одне… чимось одним… якось в одному…

Поспіхом сідаю у свій двадцятий… я у своїй колії…

За вікнами – гори-ліси-дороги-рівнини-села-міста. Дивне відчуття – наближення дому. Сімферопольський вокзал. І крапка. Десять років. Їду сюди і ставлю крапку. Повертаюся туди – кома. Існування в комі – це не хворобливий стан, це просто неможливість поставити крапку… у собі… перед собою.

Тікаю кудись вглиб… Кримські дороги – величезний нотний аркуш. Дієзи культурних перехресть, бемолі величних храмів, бекари води і суші… Родина Аліма завжди приймає мене гостинно. Родина Аліма – то евфонія тутешнього життя: суміш літньої спеки, дитячих мажорних голосів, смак абрикосової радості. Тут є моє ліжко. Однотижневолипневе ліжко. Вони мене чекають. Привожу їм цукерок і бринзи. Четверо смуглих Алімових дитинчат. Вони вміють їсти. І одразу дякувати… отак повнорото, щиро, кількаразово, наче за кожен шматочок окремо… А ми, ми вміємо так?..

В Аліма виноградник. В дітлахів – абрикосовий сад. У мене – море. Тут – щастя. Там – Макс: у нього – банківські рахунки, постійно увімкнений ноутбук з програмою Exel, квартплата, ціни на бензин, надокучливі смс-ки від оператора у мобільнику…

…я трохи інша… коли хвилі торкаються клавіш моїх хребців, коли одяг без-кишень і нема де покласти гроші, коли з зап’ястя зник годинник, коли вітер Ай-Петрі розкаже мені про мене більше, ніж гороскоп… я давно знала свою "не-тамтешність"… і свою дику "тутешність"… тут – мало зими… там – мало свободи…

…Бабка-гуцулка не визнавала слабкості. І як можна було так попсувати дитині кров?! Чи тобі верховинських легіників бракувало? Воно ж виросте дике, як плющ… воно буде шукати тата… ті чорні очі - то терен… поколе воно когось, ой поколе…

Алім каже, що в мені тече біла кров. У всіх – червона. В декого – голуба. А в мене… може, краще вже б зовсім без крові?.. Коли ми їздили в Бахчисарай, він жартома мовив, що я могла жити тут колись, перед руїнами, перед новим світом… тоді не було залізниць, мобільного покриття, фаст-фуду… тоді люди ходили босоніж і відчували дихання землі… вміли розмовляти з іншими подумки і на відстані, їли сонце і пили море…

…І чому та дитина називає потік морем? Й мо’ то щось недобре…
 
Алім чавить дужими руками з бірюзовими венами виноградні грона і каже, що я повинна шукати батька. Що діти мають бачити тих, хто дав їм життя. Що Азіра вмерла, а діти і досі її кличуть, шукаючи між абрикосових віт маму. Він розповідав їм, що мамі солодко. А для них найсолодшими завжди будуть абрикоси з рідного саду… Алім куштує свіжий виноградний сік.        
              
І каже, що коли за тридцять – не пізно. Нічого не пізно. На цій землі, виявляється, всі знають все про нас. Всі, крім нас…

…Мама не спить ночами. Бабка дає їй чай з травами. То має помогти. Бабка знає різні молитви. Але тої, що треба, – не навчилася. Бабка щось шепче. То, певно, не годен відмолити…

Згадки. Архіви у свідомості. Запилені подіями, що не мають жодного значення. Свідоцтво про народження. Паперові балакуни і мовчуни. Всі знають всіх, крім нас. Треба сміливості, щоби знайти себе. І сили, щоби себе не втратити. Почну себе шукати, як повернуся туди… повернуся?!       
 
У нас з Максом – велика спальня. Велике ліжко. Великі плани. У нас з Максом колись будуть діти. Але не зараз. Зараз у нього єдиний бізнесплан – підвищення. Макс каже, що треба бути реалісткою. Купувати не на ринку, а в супермаркеті. Бо видають чек. Макс вважає, що треба скупитися на емоції, бо їх надмірність часто викликає стрес… треба контролювати свій тиск і вагу… залишок коштів на мобільному рахунку…надходження процентів на депозит…

Така оцифрованість мене жахає. Хочеться вибігти з квартири-міста-життя і не озиратися… здається, всі щасливі у цьому вакуумі часу… всі, крім нас…

…- І що ти скажеш, як буде питати? - Ніц не скажу… воно мале, нічого не розуміє в тому… - Свят Господи…

Моря мені ніколи не забагато. Мені замало буває хіба мене. Малі мене обіймають. Вони пахнуть медом і абрикосами. Алім каже, що я буду хорошою матір’ю… х-ха.. тільки би встигнути…

Макс не телефонує. Напис "No service" на екрані – то епіграф моєї свободи. Між нами з Максом – кордон. Всі це чудово розуміють. Всі, крім нас… Макс п’є пиво і дивиться новини. Велика спальня. Велике ліжко. Спільне простирадло… і різнокольорові подушки… навіть так… День третій.

День четвертий. Макс забіг у супермаркет. Він старанно ховає у гаманець всі чеки. Наче повинен перед кимось звітувати… Люди забувають тих, кого люблять. Спочатку так, мимохідь, на хвилин десять, потім – на півгодини, на добу… і мимохідь – на життя. І "любити" вживається в минулому часі.

Колись – берегли фото найрідніших… тепер – фіскальні чеки…

Мам, ти його пам’ятаєш? – Ні… – Чому?..   
 
Алім завжди посміхається. Аліму світять одразу чотири сонця. Діти і виноградник – все, що у нього є. Алім говорить про Азіру в теперішньому часі. Наче то вона підливає щовечора абрикосові дерева і готує щоранку духмяні сніданки. Вона йому не сниться. Вона ходить за ним слід-у-слід. І назустріч теж, коли він затримується опівдні біля виноградних лоз. Спека-спрага-втома, а в нього – хворе серце. Фото Азіри – в Аліма під подушкою. Лягає з нею.                     

І прокидається з нею…

Щоденно натщесерце йду до моря. Заглядаю в нього – до помутніння. Перші хвилі зазвичай – найсильніші… як і почуття, що ранять найглибше… пізніші – це так, жартома… Чи мама колись когось любила?..

День шостий. Макс не любить фотографуватися. Кілька його фото у мене на мобільному. І жодного паперового! Макс проти макулатури. В кухні на стінці холодильника – календар. Максу цікавіше, на який день припадає 12 серпня (у нього – відрядження), а на який – Новий рік… Від дати до дати… Відчуваю, як щохвилинно Макс мене забуває…

Говорю Аліму, що завтра поїду. Слухає мене вологим поглядом тиші. Каже, що я йому як сестра. Тільки навідуюсь нечасто. Кажу: коли частіше тікатиму – Макс не витримає. І піде. Алім сміється білими зубами… Алім і я здогадуємось: він і так піде. Якщо я не буду перша… Хтось-колись-від-когось-піде. Бо так повелося…

…Макс зустрічає мене своїм "нарешті!". Всі, крім нас, вміють відчувати "нарешті!"… Моя планетка знову обертається навколо осі Макса. Дні…

На великому ліжку великої спальні – кимось помічені кордони. Не хочу так, як мама: довго-виснажливо-боляче. Краще одразу – як уражену гангреною кінцівку. Бо хіба у душі не буває інвалідності?..

По матері – українка, карпатська гуцулка. По батькові - … Жінка, якій вже за тридцять, бере маркер і заповнює порожню графу біографії хистким нерівним почерком: кримська татарка, закохана в Ай-Петрі… Така незрозуміло чужа для Макса…

Мама говорила спокійно, без сліз. Кілька годин біля підніжжя Ай-Петрі вона була щасливою. Хто сказав, що воно, щастя, має тривати вічність?!

– Тепер ти знаєш... І ніхто більше не буде чути тої музики з Ай-Петрі, правда?.. крім мене… крім тебе... ніхто, крім нас…       
                                 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Таня 8 травня 2015
У Вас талант! Відмінно
Казимир Малевич та його "Чорний квадрат"
В 1916 році Малевич з однодумцями готують виставку. Називають її "Нуль-десять", проте на 39 картинах не зображено жодного предмета. "Чорний квадрат" художник чіпляє на покуті, де зазвичай кріпили ікони...
Читати більше