Куди нас можуть завести наші відчуття...

13 травня 2015
Roksolana Zharkova
Роксолана Жаркова
КРІМ нас…
 
…Тонкими пальчиками липневого вітру залоскотана моя бліда шия. І пасма волосся у ритмі джайву переплітаються між собою. І про щось тихо перемовляються із сонячними променями.

Я не чую і… – дарма, що ці полілоги ведуться прямісінько біля моїх вух, перед моїм гострим орлиним носиком…

День п’ятий… Світанок на Ай-Петрі. Холодний світанок. Коли сонце викочує свій клубок меду на горизонт, плавиться, розтікається широким простором струмками свіжої патоки, підсолоджує визрілі за ніч, гіркі думки…

Ай-Петрі – великий скрипічний ключ. Ним починається кожна з моїх мелодій.

Повітря на цій висоті якесь густе і скрипуче. Коли його вдихаєш забагато, вщерть наповнивши матраци легень, на яких ще де-не-де дрімають сни, воно наче ламається, хрускотить, поскрипує голосом старезної смереки з карпатського лісу, якій сокирою дроворуби розтинають груди, і спочатку серце зойкає, а потім хрипить в агонічному прощанні з небом… і чому мені серед цього кримського безмежжя небо-моря згадалися мої карпатські ліси?..

Повітря на цих шпилях якесь скрипкове. Так, ніби музикант з нікому невідомого оркестру, заблукавши колись забрів сюди, піднявся на вершину і завмер у мінорному реверансі зі скрипкою на лівім плечі, з настороженим смичком – тією природною антеною, яка ще здатна вловити вічність на ультракоротких хвилях… він піднявся сюди, побачив овали білоногих хмар і захотів залишитись… бо тільки він зрозумів, що ті овали – то п’яти сивочолого Бога, які по-дитячому рожевіють тоді, коли їх голубить південний вітер…

і може, та скрипка – з тієї верховинської сосни?..

…Бабка-гуцулка збирала трави і вірила у безсмертя. Бабка-гуцулка вміла ворожити і молитися до зірок. Бабка часто сварила мамку, коли та верталася з потоку з біллям у сльозах. Мамка казала, що не буде і знову плакала. У синьому альбомі з фотографіями якось порожньо. Там, де мало би бути фото з татком – якісь руді плями на папері…

На Говерлі мені боязко і самотньо. На Ай-Петрі – затишно. Той старий скрипаль знає мелодії, які мені приємні… від яких тепло…

Щовідпустки – в Крим. Макс здивовано поглядає в мої вузькі совині очі. І нічого не каже. Пакує мою темновишневу валізу. З усміхнено-іронічними кутиками вуст замовляє квиток. Один. Як завжди. Знає, що цих сім днів я маю провести не з ним. Одна. З морем. І традиційно – сходження на Ай-Петрі. Він не ображається.

І чого б це?!

Стоїмо на пероні. Два залізні прути прорізують моє життя, ділять на дві території. Між ними – глухий кордон. Тут і там діють різні закони. І ніхто не прийме Максову скаргу, що все це безглуздя. І ніхто не розгляне мою заяву про припинення мігрені цих спогадів. Не можу, не дочитавши останніх параграфів смутку, накласти вето на минуле…

Наступного разу поїдемо в Болгарію. Там хороші курорти, добре харчування, ціни теж… У мене вже щит перед вмовляннями Макса. Але я киваю. Хай веде і далі ці словесні сеанси самовтішання. Найбільше самобичування – пророкувати собі майбутнє. Яка ж двозначність у цьому слові: мати і бути. Кожен хоче і те, і те. Але доводиться щось одне… чимось одним… якось в одному…

Поспіхом сідаю у свій двадцятий… я у своїй колії…

За вікнами – гори-ліси-дороги-рівнини-села-міста. Дивне відчуття – наближення дому. Сімферопольський вокзал. І крапка. Десять років. Їду сюди і ставлю крапку. Повертаюся туди – кома. Існування в комі – це не хворобливий стан, це просто неможливість поставити крапку… у собі… перед собою.

Тікаю кудись вглиб… Кримські дороги – величезний нотний аркуш. Дієзи культурних перехресть, бемолі величних храмів, бекари води і суші… Родина Аліма завжди приймає мене гостинно. Родина Аліма – то евфонія тутешнього життя: суміш літньої спеки, дитячих мажорних голосів, смак абрикосової радості. Тут є моє ліжко. Однотижневолипневе ліжко. Вони мене чекають. Привожу їм цукерок і бринзи. Четверо смуглих Алімових дитинчат. Вони вміють їсти. І одразу дякувати… отак повнорото, щиро, кількаразово, наче за кожен шматочок окремо… А ми, ми вміємо так?..

В Аліма виноградник. В дітлахів – абрикосовий сад. У мене – море. Тут – щастя. Там – Макс: у нього – банківські рахунки, постійно увімкнений ноутбук з програмою Exel, квартплата, ціни на бензин, надокучливі смс-ки від оператора у мобільнику…

…я трохи інша… коли хвилі торкаються клавіш моїх хребців, коли одяг без-кишень і нема де покласти гроші, коли з зап’ястя зник годинник, коли вітер Ай-Петрі розкаже мені про мене більше, ніж гороскоп… я давно знала свою "не-тамтешність"… і свою дику "тутешність"… тут – мало зими… там – мало свободи…

…Бабка-гуцулка не визнавала слабкості. І як можна було так попсувати дитині кров?! Чи тобі верховинських легіників бракувало? Воно ж виросте дике, як плющ… воно буде шукати тата… ті чорні очі - то терен… поколе воно когось, ой поколе…

Алім каже, що в мені тече біла кров. У всіх – червона. В декого – голуба. А в мене… може, краще вже б зовсім без крові?.. Коли ми їздили в Бахчисарай, він жартома мовив, що я могла жити тут колись, перед руїнами, перед новим світом… тоді не було залізниць, мобільного покриття, фаст-фуду… тоді люди ходили босоніж і відчували дихання землі… вміли розмовляти з іншими подумки і на відстані, їли сонце і пили море…

…І чому та дитина називає потік морем? Й мо’ то щось недобре…
 
Алім чавить дужими руками з бірюзовими венами виноградні грона і каже, що я повинна шукати батька. Що діти мають бачити тих, хто дав їм життя. Що Азіра вмерла, а діти і досі її кличуть, шукаючи між абрикосових віт маму. Він розповідав їм, що мамі солодко. А для них найсолодшими завжди будуть абрикоси з рідного саду… Алім куштує свіжий виноградний сік.        
              
І каже, що коли за тридцять – не пізно. Нічого не пізно. На цій землі, виявляється, всі знають все про нас. Всі, крім нас…

…Мама не спить ночами. Бабка дає їй чай з травами. То має помогти. Бабка знає різні молитви. Але тої, що треба, – не навчилася. Бабка щось шепче. То, певно, не годен відмолити…

Згадки. Архіви у свідомості. Запилені подіями, що не мають жодного значення. Свідоцтво про народження. Паперові балакуни і мовчуни. Всі знають всіх, крім нас. Треба сміливості, щоби знайти себе. І сили, щоби себе не втратити. Почну себе шукати, як повернуся туди… повернуся?!       
 
У нас з Максом – велика спальня. Велике ліжко. Великі плани. У нас з Максом колись будуть діти. Але не зараз. Зараз у нього єдиний бізнесплан – підвищення. Макс каже, що треба бути реалісткою. Купувати не на ринку, а в супермаркеті. Бо видають чек. Макс вважає, що треба скупитися на емоції, бо їх надмірність часто викликає стрес… треба контролювати свій тиск і вагу… залишок коштів на мобільному рахунку…надходження процентів на депозит…

Така оцифрованість мене жахає. Хочеться вибігти з квартири-міста-життя і не озиратися… здається, всі щасливі у цьому вакуумі часу… всі, крім нас…

…- І що ти скажеш, як буде питати? - Ніц не скажу… воно мале, нічого не розуміє в тому… - Свят Господи…

Моря мені ніколи не забагато. Мені замало буває хіба мене. Малі мене обіймають. Вони пахнуть медом і абрикосами. Алім каже, що я буду хорошою матір’ю… х-ха.. тільки би встигнути…

Макс не телефонує. Напис "No service" на екрані – то епіграф моєї свободи. Між нами з Максом – кордон. Всі це чудово розуміють. Всі, крім нас… Макс п’є пиво і дивиться новини. Велика спальня. Велике ліжко. Спільне простирадло… і різнокольорові подушки… навіть так… День третій.

День четвертий. Макс забіг у супермаркет. Він старанно ховає у гаманець всі чеки. Наче повинен перед кимось звітувати… Люди забувають тих, кого люблять. Спочатку так, мимохідь, на хвилин десять, потім – на півгодини, на добу… і мимохідь – на життя. І "любити" вживається в минулому часі.

Колись – берегли фото найрідніших… тепер – фіскальні чеки…

Мам, ти його пам’ятаєш? – Ні… – Чому?..   
 
Алім завжди посміхається. Аліму світять одразу чотири сонця. Діти і виноградник – все, що у нього є. Алім говорить про Азіру в теперішньому часі. Наче то вона підливає щовечора абрикосові дерева і готує щоранку духмяні сніданки. Вона йому не сниться. Вона ходить за ним слід-у-слід. І назустріч теж, коли він затримується опівдні біля виноградних лоз. Спека-спрага-втома, а в нього – хворе серце. Фото Азіри – в Аліма під подушкою. Лягає з нею.                     

І прокидається з нею…

Щоденно натщесерце йду до моря. Заглядаю в нього – до помутніння. Перші хвилі зазвичай – найсильніші… як і почуття, що ранять найглибше… пізніші – це так, жартома… Чи мама колись когось любила?..

День шостий. Макс не любить фотографуватися. Кілька його фото у мене на мобільному. І жодного паперового! Макс проти макулатури. В кухні на стінці холодильника – календар. Максу цікавіше, на який день припадає 12 серпня (у нього – відрядження), а на який – Новий рік… Від дати до дати… Відчуваю, як щохвилинно Макс мене забуває…

Говорю Аліму, що завтра поїду. Слухає мене вологим поглядом тиші. Каже, що я йому як сестра. Тільки навідуюсь нечасто. Кажу: коли частіше тікатиму – Макс не витримає. І піде. Алім сміється білими зубами… Алім і я здогадуємось: він і так піде. Якщо я не буду перша… Хтось-колись-від-когось-піде. Бо так повелося…

…Макс зустрічає мене своїм "нарешті!". Всі, крім нас, вміють відчувати "нарешті!"… Моя планетка знову обертається навколо осі Макса. Дні…

На великому ліжку великої спальні – кимось помічені кордони. Не хочу так, як мама: довго-виснажливо-боляче. Краще одразу – як уражену гангреною кінцівку. Бо хіба у душі не буває інвалідності?..

По матері – українка, карпатська гуцулка. По батькові - … Жінка, якій вже за тридцять, бере маркер і заповнює порожню графу біографії хистким нерівним почерком: кримська татарка, закохана в Ай-Петрі… Така незрозуміло чужа для Макса…

Мама говорила спокійно, без сліз. Кілька годин біля підніжжя Ай-Петрі вона була щасливою. Хто сказав, що воно, щастя, має тривати вічність?!

– Тепер ти знаєш... І ніхто більше не буде чути тої музики з Ай-Петрі, правда?.. крім мене… крім тебе... ніхто, крім нас…       
                                 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Таня 8 травня 2015
У Вас талант! Відмінно
Що можна дізнатися про себе на основі власних сексуальних фантазій
Наші сексуальні фантазії відображають, принаймні частково, особистісні риси та особливості. Доктор філософії Джастін ЛейМіллер, вивчаючи сексуальні фантазії понад 4000 американців для своєї книги, виявив, основні п'ять факторів особистості. А саме...
Читати більше