КРИВАВИЙ СОЮЗ ЄВРЕЙСЬКИХ ШАХРАЇВ І УКРАЇНСЬКИХ НАДШИВАНЦІВ

КРИВАВИЙ СОЮЗ ЄВРЕЙСЬКИХ ШАХРАЇВ І УКРАЇНСЬКИХ НАДШИВАНЦІВ
 
Стефан Ковалів. П’ятка.
 
У цій трагічній розповіді Стефан Ковалів повертає нас до Мардохея Ройта, з яким познайомилися в оповіданні “Ройтів шиб”.
“Мардохей Ройт се великий чоловік у нашім повіті. Покоївка пана Хирлія породила його на полі й кинула в кропиву при дорозі, бо мав дуже червону голову, а сама втопилася зі стиду в котлі кип’ячого земного воску в Бориславі.
Малого “червоноглавого” знайшли старозаконні кошерники, вертаючи від чудотворного рабина жидачівського, зробили по-свому звичаю “обрізанє” й назвали його по імені Мардохеєм, по прізвищі Ройтом, себто червонюхом. Підкидиш рудий дістався до дому багатого “трефняка”, котрий за покуту мусив його годувати і освободився від наложеного на нього “хайрему”.
Мардохей Ройт вигодувався. Хлопцем ходив поміж вози і кричав: “Сірки файне, сірки!”. Потягнув часом необачній невісті або підохоченому ґазді гаманець, кобелю з набілом, а все те робив спритно й хитро. Пізніше либав у Бориславі по чужих закопах кип’ячку, хапав віск земний і потроха, потроха доробився людським гараздом: нині є мільйоновим доробкевичем, славним і голосним чоловіком, а тисячі рабів славлять його попід небеса, б’ють перед ним поклони”.
Василь Хом’як позичив п’ятку у Мардохея Ройта. Поставив хрестик замість підпису.
“Написав Василь своєю спрацьованою рукою кривий чорний хрест, і зараз якби протичкою без кінця шпильнув його хто у саме серце.
“Кривий чорний хрест, кажуть люди, смуток, горе, смерть нагла, – думав Василь. – Господи! будь при мені і моїх недолітках дітях, дозволь їх хоч підгодувати троха”.
Пообіцяв Ройтові віддати п’ятку після жнив, а за відсотки – драбину сіна.
Ройт сказав, що не піде до суду, а як треба, то позичить Василеві ще п’ятку.
“Не полестили слова Ройтові Василеві, не розігнали тривоги душевної, яка огорнула його внаслідок чорного кривого хреста на векселі. Завагався хлопище: брати чи не брати п’ятку? Але якось сором, що нива буде на сміх через літо облогом лежати, переміг тривогу й шепнув йому: бери гроші, купуй збіже і сій, нехай люди не сміються”.
Купив Василь овес. Діти зраділи. Думали, що зараз їм змелють зерно, аби спекти пампухи. Та батьки сказали, що овес наступного дня посіють. “Діти зітхнули тяжко і пішли по кутах. Самим смаком обійшлися, а чиру й не нюхали”.
Після жнив Василь віддав Ройтові п’ятку, а ще “ринського провізії”. Сіно обіцяв прислати потім, бо зараз не міг дістати коней, аби його привезти.
Весною до Хом’яка завітав Ройт. Сказав, що довше не може чекати, нехай Василь віддає сіно, як домовились. Хом’як пообіцяв віддати після жнив, бо останнє сіно віддав корові, щоб – дозимувати.
“– Добре вам казати по жнивах, коли ви, слава Богу, господар на ґрунті, кметь: і корову маєте, і молоко, і обірник, а я що? Бідний жид, покривджений за добре серце. Кривда моя, Василуню. Хрест святий, що кривда. Або по жнивах два візки, або я за своє упірнуся в суді”.
Василь не хотів до суду, а ще більше – сидіти у в’язниці. Одного разу спробував – на все життя запам’ятав. Мусив погодитися на пропозицію Ройта. Дали Мардохеєві на дорогу півкопи яєць, аби залагодити справу. Дружина Хом’яка лише зітхнула, бо хотіла ті яйця покласти під квочку.
Кум Андрій Михайлишин і адвокат порадили Василеві нічого не віддавати Ройту. Мовляв, якщо буде суд, то Мардохей програє. А Ройт довгий час не з’являвся, ніби справді боявся суду.
Але одного разу самого Василя викликали до суду. Він подумав, що як свідка, коли пан Хапко витовк війтові три зуби. Проте в суді побачив Ройта, двох поліцаїв і ще якогось панка. Мардохей пообіцяв засадити Хом’яка на рік до в’язниці. Василь перелякався і змушений був пристати на нову угоду: “або по жнивах три вози сіна, або п’ятдесятку, на котру підписав знов вексель”.
Вже не слухав нікого, ні кума, ні адвоката, працював усердно, аж поки не назбирав п’ятдесятку. Взяв кума з собою і поїхав до Ройта у Дрогобич. Андрій намовив, що сам віддасть Ройту ту п’ятдесятку, а Василеві не слід потрапляти Мардохею на очі. Але з’ясувалося, що кум не віддав усіх грошей, а за п’ятку дещо собі купив. Він пообіцяв, що віддасть Василеві п’ятку. Ройт же не захотів повертати вексель. Між ним і Василем зчинилася бійка через це. Врешті Хом’яка переконали, “що незаконно упоминаєся векселя від Ройта, коли вже віддав йому п’ятдесятку”.
Василь думав, що з боргами покінчено. Але одного разу він зустрів Гершка Соплявого. Той сказав, що йому належить вексель від Ройта за п’ятдесятку, яку Хом’як позичив. Василь не повірив, а відповів Гершку, щоби той повернув п’ять соток землі, які вициганив у його сестри.
Соплявий заскаржив Хом’яка до суду. “В дві неділі з’їхала до Хом’яка секвестрація, оглянула ліп’янку і з двору і всередині, нема що робити; все не стоїть зламаного шелюга: якби розвалив, то осталась би купа жовтої глини з вальків і дрібка ріщя зі спорохнілих плотів запекти файку. Пошитє щезло десь, тілько купини моху споювали місцями дрантиве покривало; шкода, що називалася хатою і містила у своїм нутрі десятеро істот, сотворених на образ і подобу Божу. Бігме ж не стояло називати її хатою, тілько хіба для того, що там сиділи люди”.
Зрештою, зійшлися на тому, що в Хом’яка слід відібрати землю, щоби покрити борг. Проте Хом’як пішов з кумом до нового адвоката, який порадив їм писати до Відня, “щоб відразу всім носа утерти”.
Нема відповіді з Відня, але й Гершко не приїжджає. Думає Василь з дружиною, що буде у них гарна пшениця, а на Різдво – голубці. Проте приїхав суддя і сказав, що Василь винен уже “вісімдесят ринських і комісію”, якщо не віддає грошей, то у нього відбирають землю для Гершка.
“Судія глянув на обох Хом’яків, на дрібні діти, жаль йому їх стало. Чутє людськості заясніло рясною сльозою на його повіках…
… Василь остовпів. Хотів ричати нелюдським звірським голосом, але корч стиснув горло, дух у грудях заперло; хотів кинутися на розбійника своєї сестри, але йому відмовили служби й руки, й ноги”.
Скінчилося це тим, що Василь упав зі скалистого берега ріки. “Прибігли діти, жінка, витягнули, зробили плач і крик, та що з того? Діти ридали над погиблим, а Гершко рубав капусту”.
Стефан Ковалів буденно розповідає про трагічну історію селянина, який став жертвою єврейських шахраїв і українських надшиванців. Набачився подібного за все своє життя. Василь Хом’як спробував протистояти змові проти нього, але з цього нічого не вийшло. Налагоджений механізм ошуканства не давав збоїв. Навіть судова система не могла щось змінити. Ще не знати, хто більше винен у трагічній смерті Василя Хом’яка – єврейські шахраї чи українські надшиванці.
Письменник із минулого звертається у майбутнє, щоби нинішнє покоління не повторювало помилок своїх предків.
 
Анатолій ВЛАСЮК
3 вересня 2017 року