Крим. Осінній похід

Похід в Крим запланували на середину жовтня, час коли туристів вже не так багато, а єгері не такі завзяті і ліниві, як сонні мухи. Та й залишалася спокуса заскочити в останній вагон оксамитового сезону. Квитки взяли за півтори місяці до подорожі, а менш ніж за два тижні до виїзду в кримських горах випав сніг. Новина невтішна, але похід відбудеться за будь-якої погоди! По пляшці джину та зубрівки в рюкзак і ми готові до синоптично-метеорологічних примх)).

Київ-Бахчисарай-Соколине, а далі - на своїх двох. Наш маршрут пролягає через Великий каньйон, далі - вгору, вище хмар - Ялтинська, Гурзуфська та Бабуган яйла.
 

Звісно, Крим - не Колорадо, і Великий каньйон - не Grand Canyon. Але це найглибший каньйон в Україні, безумовно мальовниче місце з розряду must see. І, зважаючи на те що це наш уже шостий похід до Кримських гір, далі видтягувати вже було не можна, і ми таки мусили його побачити.

Правда, відкрився він нам з першого разу не повністю. Дном каньйона, вздовж ріки дійшли до Ванни Молодості (ваннами звуть тут ерозійні котли під водоспадами). Ні, не скупалися, хоч і кортіло)). Температура води навіть в літню спеку тут не піднімається вище 13 градусів, не те що у жовтні! Далі дно каньйону звужується, рівень води в цю пору був високим і місцями прохід став не тільки складним, але й небезпечним. Тож ми повернули назад і почали сходження в бік Ялтинської яйли.

Загалом, з погодою нам пощастило.

Вдень переважно було сонячно. Хмари не кутались довкола нас і не ховали краєвиди, адже прикро йти довго, нести важке, долати кілометри, висоту й самого себе і бачити годинами лише біле молоко. Хмари не ховали краєвиди, вони їх доповнювали. То пробігали над нами білими лошатами, а то вже дивним чином розгорталися внизу, далеко під ногами пуховими перинами.

Ночі були прохолодні, аж до заморозків, але вам відомо що ми до цього були готові)).

З південного краю Ялтинської яйли відкривається вид на однойменне місто-курорт. Тут не гріх сісти-перепочити (а можна й перекусити), розглядаючи внизу маленькі вулички, іграшкові будинки, садочки, кораблики і море. Ні, море навіть з висоти не іграшкове, воно велике, воно - море.

Звідси, з яйли, зверху, дивишся на Ялту зверхньо. І річ не в тому що вас розділяє більше кілометра по вертикалі. Все тому, що ви - туристи в похідних черевиках, з наплечниками за спиною вийшли аж сюди, так високо; а вони там, внизу (не в даний момент, а взагалі) - розніжені лінтюхи й матрацники! Звісно, коли ти сам ніжишся на сонці, такі дурниці на думку не спадають)).

На Ялтинській яйлі відбулась цікава зустріч. З людиною звідти, знизу, з Ялти. Це була жінка поважного віку, прямо скажемо - бабця, яка вийшла на одноденну прогулянку в гори. Піднялася зранку на Ай-Петринську яйлу, попрямувала на схід, перейшла на Ялтинську і зустрілась нам недалеко від стежки що вела донизу, назад в місто. Хто робив сходження в гори з боку моря знають, що підйом не надто простий і пологий, тому ця зустріч видалася нам дивовижною, а сама пані зразу викликала повагу самим фактом появи в такому місці.

Розговорилися. Вона з молодості ходила в походи, згодом водила тут дитячі групи. На диво вільно володіє українською. А! переїхала сюди багато років тому з Чернівців! І ім’я, каже, в мене західноукраїнське - Ауріка. Чернівці, Ауріка… “Як Ауріка Ротару”, - зауважую. “А я з ними в молодості товаришувала. Ви ж знаєте, молодь легко знайомиться, сходиться. І ми майже одночасно з Софією перебралися сюди, в Ялту.”

Життя таке непередбачуване! Світ такий тісний!
 

Гурзуфська яйла - це вже заповідник. Це ми вважаємо себе тут туристами, а для єгерів - порушники. Тому намагаємось іти не стежкою, а більше травами, по бездоріжжю. А головну родзинку цієї частини заповідника, - Альтанку Вітрів (лігво лісових орків в камуфляжі, де вони чатують на мирних беззахисних туристів), ми обходимо найбільшим радіусом. Альтанка винирнула кілька разів над ландшафтом далеким силуетом, як марево. Ми залишилися неушкодженими, а вона - недослідженою. Так і розминулись.

На Бабуган яйлу виходимо через Гурзуфське сідло. Цей перевал є таким-собі пляшковим горлечком, де злі орки виловлюють тих хто не попався на Альтанці Вітрів. Але в середині жовтня туристи тут трапляються не надто часто, полювання на них не таке активне, тож ми вільно скочуємось вниз і, злодійкувато озираючись і важко дихаючи сунемо вгору на Бабуган.

Ландшафт тут фантастичний. Спокійний і сильний. Нам він видається чимось марсіанським. Або достатньо земним, точніше - морським. Наче скам’янілі хвилі в шестибальний шторм.

На цій яйлі - найвища кримська вершина Роман-Кош. Попередньо сходження на неї не планували. Але ж ось вона - тут, поруч; схил пологий, гріх не піднятись! Це як прийти на торжество і не дочекатись десерту)).

Якщо Тибет - то дах світу, то Роман-Кош - дах Криму! На даху гарно. З дахів далеко видно, на них тягне з дитинства, і не лише тому що не можна. Дах п’ятиповерхівки чомусь завжди цікавший ніж балкон дев’ятого поверху. Не знаю чому.

Гурзуфську та Бабуган яйлу пройшли за день. Не хотілося ночувати на території заповідника, та й питної води тут немає. Вже в сутінках довго спускались до місця ночівлі.

На цьому гірська частина мандрівкиі закінчилася і по обіді наступного дня ми вже були на березі моря в Малому Маяку. Так-так, все ще хотілося вхопити за хвіст літо, чи бабине літо, чи оксамитовий сезон. Чи бодай змити з себе пил доріг в солоній воді. Власне, тільки це нам і вдалося - швидко зануритися і вискочити на берег; ні тобі поніжитись на сонці, ні поплавати.

Вода прохолодна, хмарно, вітряно.

Оксамитового сезону не було, але це нас не дуже розчарувало. Бо ж ми - не матрацники)).