КРАПЛИНА КОХАННЯ І КОВТОК СВОБОДИ
Елла Леус. Кат.
Філософська казка-антиутопія – я би так охарактеризував жанр цього роману. Причому казка – казка для дорослих – ключове слово.
Події – впізнавані. Від нещодавнього минулого до сьогодення. Пророцтво жорстокого майбутнього. Дай Боже, аби не справдилось.
Одеська романістка ненав’язливо розтлумачує читачеві, що може бути, коли відмовишся від “краплини кохання і ковтка свободи”. Здається, так мало потрібно людині. Якщо це є, то жодні сторонні сили не здатні тебе здолати.
“Кат” – це ще й роман-парадокс. Головний герой став керівником повстання, а посол сусідньої держави перебрав на себе роль його персонального ката.
Це в дитячій казці Добро бере гору над Злом. У казці ж для дорослих перемагає не Справедливість, а Жорстокість. І все ж закінчення роману дає надію, що все буде добре. І не обов’язково казку для дорослих переробляти на дитячу казочку.
Прикметно, що запам’ятовуються буквально всі образи, створені авторкою (а це близько двох десятків персонажів). Це говорить про високу майстерність письменниці. Причому Елла Леус не вдається до якихось особливих характеристик чи до опису портретних даних. Не порівнює вона своїх героїв і з конкретними історичними постатями. Це вже сам читач може собі щось дофантазувати. Мабуть, згадка про “золотий батон” – єдине програшне місце в романі, бо натяк аж занадто очевидний. Загалом же образи висічені вмілою рукою майстрині. Не потрібно впізнаваності й конкретизації. Це ніби паралельний світ, у якому існують ці персонажі, хоча могли б жити і на планеті Земля. Водночас це й попередження усім нам. Нехай паралельний світ, якщо він існує насправді, залишається сам по собі, а ми – самі по собі.
Не люблю, коли сучасних українських письменників порівнюють зі світовими знаменитостями. Це натягнуто і несправедливо. Коли кажуть, наприклад, що той “пише, як Кінг”, а манера тієї “нагадує письмо Коельо”, - розумієш, що все притягнуто за вуха. Зрештою, де ж мільйонні тиражі?
Еллі Леус поталанило більше. Її порівнюють з Павлом Загребельним. Цим слід пишатись. Ім’я Павла Загребельного ще не оцінене належним чином ні в українській, ні у світовій літературі. Нам слід осмислити феномен цього письменника.
Але будь-яке порівняння кульгає – зазвичай на обидві ноги. Еллі Леус не потрібно ставати другим Павлом Загребельним і йти на повідку в літературних критиків чи директорів видавництв, які вдаються до подібних порівнянь. У них свої завдання, пов’язані насамперед з рекламою, яка не має жодного стосунку до художньої творчості.
Елла Леус – це самобутня українська письменниця, яка ще не сказала свого вагомого слова у сучасній літературі. Тож побажаймо їй не заспокоюватися на досягнутому.
Анатолій ВЛАСЮК
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
